Поделиться Поделиться

Початок наукових досліджень у галузі порівняльної педагогіки.

Третій період - початок наукових досліджень у галузі порівняльної педагогіки - продовжувався до Другої світової війни. Західні компаративісти (Дж. Бірідей, Д. Вілсон, Х.В. Даел) пов'язують його початок з появою роботи М. Седлера (1900), про яку йшлося вище. Російські дослідники Б.Л. Вульфсон та З.А. Малькова пов'язують початок перетворення порівняльної педагогіки на самостійну галузь знань з процесами її інституалізації у 20-х роках XX століття, оскільки саме в цей період створюються перші національні і міжнародні наукові та інформаційні організації, які ставили за мету своєї діяльності збір, систематизацію та узагальнення фактів, що стосувалися розвитку освітнього процесу та педагогічної теорії в різних країнах та регіонах світу. Так, у 1919 році була заснована Міжнародна асоціація освіти у Нью-Йорку, у 1923 році - Міжнародний інститут при педагогічному коледжі Колумбійського університету, у 1925 році - Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва в Парижі, а також відділ зарубіжної педагогіки німецького Центрального інституту виховання.

Найбільшої ваги серед подібних організацій набуло Міжнародне бюро освіти (МБО), засноване в 1925 році з ініціативи видатного швейцарського педагога Е. Клапареда. У 1929 році МБО з приватної асоціації перетворилось на впливову міжурядову організацію, що дозволило значно розширити масштаби його діяльності.

Видатними зарубіжними компаративістами того часу були І. Кендл, П. Монро (СПІА), Н. Хенс (Великобританія), Ф. Хількер (Німеччина), П. Россело (Швейцарія) та ін.

Серед найвідоміших робіт цього періоду назвемо перш за все праці І. Кендла, який з 1925 до 1944 року очолював редакцію журналу «Міжнародний щорічник освіти» (Колумбійський університет): «Дослідження в галузі порівняльної педагогіки» (1933) та «Національні основи освіти» (1937). У своїх працях Кендл показав залежність рівня грамотності населення тієї чи іншої країни від рівня її економічного розвитку, доводив, що шляхи вирішення освітніх проблем залежать від соціально-політичних умов та культурних традицій.

Більш як 300 публікацій, 10 монографій у галузі компаративістики - таким є творчий доробок англійського педагога Н.Хенса. У його монографії «Принципи освітньої політики» (1929) аналізуються такі проблеми, як школа і держава, школа і економіка, школа і церква, школа і сім'я, держава і сім'я, обов'язковий характер навчання, фінансування освіти, освіта національних меншин.

Найбільш цікавою роботою Н. Хенса в галузі компаративістики є «Порівняльна педагогіка: дослідження освітніх чинників і традицій» (1949). Автор визначив три групи чинників, що здійснюють найбільший вплив на розвиток освіти. До першої групи він відносив расу, мову, природні умови, економіку, до другої – релігію (католицизм, протестантизм, іудаїзм, буддизм, іслам тощо), до третьої - ідеологію (гуманізм, соціалізм, націоналізм).

Теоретичні засади порівняльної педагогіки стали предметом монографії німецького дослідника Ф. Шнейдера «Рушійні сили педагогіки народів. Вступ до порівняльної педагогіки» (1947).

У Радянському Союзі у 1920-х роках була здійснена велика кількість досліджень у галузі зарубіжної та порівняльної педагогіки. Це було зумовлено процесом активного пошуку принципово нових шляхів розбудови освітньої системи. Найбільший інтерес російських дослідників привернула американська школа, де в той час проходили експериментальну перевірку ідеї прагматичної педагогіки Д. Дьюї, нові методичні системи (Дальтон-план, Платун-план, Вінетка-план та ін.). Ця проблематика розглядалась у роботах О. Янжул, М. Ільїна, І. Свадковського, Б. Кемеровського, М. Бернштейна.

Всього в 1924-1930 роках у російськомовних джерелах було надруковано близько 800 публікацій з проблем зарубіжної педагогіки. Крім реалій американської школи розглядались особливості освіти в Австрії, Англії, Болгарії, Голландії, Данії, Китаї, Німеччині, Персії, Румунії, Турції, Угорщині, Франції. Уже в ці часи оцінка зарубіжного педагогічного досвіду обов'язково супроводжувалась ідеологічними штампами.

Ще більш активно відбувалось вивчення зарубіжного педагогічного досвіду в Україні, про що, зокрема, свідчить програмна промова наркома освіти республіки Г.Ф. Гринька, що мала красномовну назву «Наш шлях на Захід». У промові обґрунтовувалась необхідність звернення до багатого науково-педагогічного досвіду з розробки психологічних, психофізіологічних та психотехнічних проблем, накопиченого науковцями Західної Європи.

Як свідчать факти, «шлях на Захід» очолив сам нарком своєю поїздкою восени 1922 року до Німеччини, Чехо-Словаччини та Австрії. Метою цієї поїздки було налагодження зв'язків із зарубіжними освітніми діячами та педагогами, пропаганда ідей, на яких будувалась новостворена система освіти в УСРР. Разом з наркомом у відрядження вирушив редактор щойно створеного журналу «Шлях освіти» М. Астерман. Спеціально до поїздки ним була написана та видана німецькою мовою брошура «Справа виховання та освіти в Українській Соціалістичній Республіці», схвально сприйнята німецькою педагогічною громадськістю .

Педагогічній пресі, і перш за все журналу «Шлях освіти», надавали великого значення в справі вивчення та запровадження зарубіжних освітніх технологій. Цей журнал ставив перед собою, зокрема, такі завдання: 1) сприяти вивченню та практичному використанню деяких технічних досягнень чужоземної педагогіки; 2) глибоко й уважно вивчати пролетарську педагогіку в капіталістичних країнах та боротьбу пролетаріату на освітньому фронті; 3) пропагувати вітчизняну педагогіку на Заході, інформувати зарубіжних читачів про досягнення та постанови в галузі культурного будівництва.

«Шлях освіти» підтримував постійні зв'язки із зарубіжними педагогічними організаціями, чому сприяв і приїзд в Україну німецьких педагогів (Гейне, Ланге, Фішер), заснування в Берліні товариства «Друзі справи виховання та освіти в Радянській Україні». У кінці 1927 року журнал мав уже 113 зарубіжних кореспондентів, як окремих осіб, так і освітніх організацій (серед них і видатний французький педагог С. Френе), висвітлював на своїх сторінках освітнє життя у 33 країнах світу, надрукував 458 матеріалів з 22 країн, видавав інформаційний бюлетень «Lа Уоуо dе К1егigо» на есперанто тиражем у 1200 примірників [9].

Серед авторів публікацій, присвячених проблемам зарубіжної школи, відзначимо матеріали відомого українського компаративіста професора А.Г. Готалова-Готліба. Ще в 1900 році він був у відрядженні на Всесвітній виставці в Парижі, де читав лекції для педагогів з Росії про народну освіту в Англії, Франції, Німеччині та СІЛА. Серед статей, надрукованих у журналі «Шлях освіти», стаття Готалова-Готліба «Системи народної освіти Німеччини, Сполучених Штатів Північної Америки, Франції та Англії», у якій подана характеристика освітніх систем і тенденцій розвитку педагогічної науки у цих країнах.

У 1920-ті роки в Україні продовжували свою роботу в галузі зарубіжної та порівняльної педагогіки відомі педагоги початку XX століття - О.Ф. Музиченко, С.А. Ананьїн, Я.А. Мамонтов. З'явилися і нові імена та цікаві твори. Це, перш за все, Б. Манжос, автор твору «Дві теорії навчання (гештальтпсихологія та біхейворизм)» (1928) та І. Бровер, автор статті «Педагогіка Дьюї та інші педагогічні шукання» (1929). Для цих досліджень є характерним проблемний підхід, досконале знання предмета та пошуки шляхів використання творчих здобутків світової педагогічної думки у вітчизняному шкільництві.

З 1929 року політичний режим у радянській країні стає все більш жорстким та закритим. «Залізна завіса», що фактично виникає між СРСР та всім іншим світом в ці часи, перетворення на догму постулату про те, що наша країна у всіх своїх соціальних проявах є взірцем для всього людства, не сприяли об'єктивному вивченню міжнародного педагогічного досвіду, орієнтувало на критиканську його оцінку.

Під час Другої світової війни міжнародні освітянські контакти були припинені, але почали швидко відновлюватися після її закінчення.

← Предыдущая страница | Следующая страница →