Поделиться Поделиться

Українська педагогіка другої половини XVII - кінця XVIII ст

Після російсько-польської війни 1654-1667 році. під владою Польщі залишилися західноукраїнські землі (Східна Галичина, Волинь та Правобережжя). За Росією були закріплені Лівобережжя з Києвом, території Запорозької Січі, Слобідська Україна. Закарпаття залишилося під мадярами, а Північна Буковина - під турками. Впродовж майже 300 років Україна була розіп'ята поміж цими державами, що не могло не позначитися й на розвиткові освіти.

Освіта Правобережжя розвивалася так само, як і в Польщі, й була представлена різними навчальними закладами - здебільшого католицькими (єзуїтськими) школами. У них навчалися діти польської та української шляхти, заможних селян. Задля благополуччя українська шляхта нерідко приймала католицьке віросповідання. Окатоличенню частини населення сприяли латинські школи, в яких молоді українські шляхтичі прилучалися до польської культури. Відповідну роль у здійсненні колоніальної політики Польщі відіграли католицькі колегіуми, василіанські (заснованого у Візантії ордену ченців) школи. Дітей української знаті виховували тут у дусі неприйняття мови, звичаїв, культури свого народу.

Збереженню українських традицій певною мірою сприяли уніатські школи, які почали діяти після Брестської унії 1596 р. Коли спочатку вони давали непогані знання, за панування Польщі (у XVIII ст.) рівень освіти в них знизився. В них здебільшого навчали лише читати і писати польською мовою, зрідка - лічби та основ латини. Організованого народного шкільництва не було. Місцями працювали школи мандрівних дяків, відвідувачі яких вивчали церковну грамоту. Вчителями у них були учні братських шкіл Києво-Могилянської академії, які з різних причин не могли продовжувати навчання, чи представники дрібної української шляхти, ремісники, купці та інші, які наймалися вчителями по селах задля заробітку. В народі їх називали "дяками".

З приєднанням Галичини до Австрії (1772) рівень освітньої справи тут дещо поліпшився. Було розпочато будівництво шкіл, вдосконалювалися методи навчання. Однак освіта українського населення була підпорядкована на різних землях завданням його германізації, полонізації, а в Карпатській Україні - мадяризації.

У Західній Україні було здійснено кілька шкільних реформ: 1777 р. - за наказом імператриці Священної Римської імперії Марії Терези, 1781 р. - імператора Священної Римської імперії, володаря Австрії Йосифа II, проте наприкінці XVІІI - на початку XIX ст. під тиском впливових польських кіл українське шкільництво занепадає. У 1789 р. Едукаційна комісія видала розпорядження про закриття "руських" церковних шкіл та про вилучення з усіх шкіл "руської мови". Українців позбавляли можливості навчати дітей рідною мовою, забороняли святкувати релігійні свята за григоріанським календарем, учнів православної віри змушували ходити до костелів.

Не сприяла поліпшенню народної освіти реформа 1777 p., згідно з якою передбачалося відкриття в селах однокласних церковнопарафіяльних, у невеликих містах - тривіальних, а у великих - нормальних шкіл. Для її реалізації бракувало і вчителів, і підручників, і коштів. Лише з 1781 р. у містах і містечках Галичини почали створювати головні та тривіальні школи німецького типу, а по селах - парафіяльні школи. У Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі, Львові, Станіславі, Збаражі та інших містах працювали гімназії, в яких навчалися діти заможних громадян.

У 1785 р. в усіх закладах запроваджено німецьку мову навчання. Українською мовою послуговувалися лише в церковнопарафіяльних школах.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, тільки після утвердження в 1774 р. австрійського панування було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами навчання.

Освіті українців сприяв єдиний на той час вищий навчальний заклад на західноукраїнських землях - Львівський університет (1661), однак вступ до нього був недоступним для простих людей.

У Лівобережній Україні, яка відійшла до Росії, шкільна справа розвивалась як одна із складових загальнодержавної освітньої системи.

Однією з найпоширеніших форм навчання дітей були початкові школи. Діяли і цифірні школи (школи з математичним нахилом), в яких діти різних станів здобували елементарні знання. Вони проіснували до середини XVIII ст., відтак поступово об'єдналися з полковими і гарнізонними, що призначалися для солдатських дітей. Полкові школи утримувалися на кошти батьків. У них навчали читати, писати і рахувати. У другій половині XVІІІ ст. на школи

України поширилася русифікаторська політика царського уряду.

З середини XVIII ст. розвивалася початкова освіта в Запорозькій Січі. За винятком загальноосвітніх шкіл, там існували спеціальні школи (школа підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.), а також головна січова школа, в якій вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу. За характером навчання вона прирівнювалася до братських шкіл.

Набули поширення і народні школи грамоти (школи мандрівних дяків), що існували при православних церквах і призначалися для дітей селян, яких навчали рідною мовою лічби, письма і читання. їм читали церковнослов'янські тексти, прищеплювали любов до рідної землі, народну мораль тощо. Із посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії та зруйнуванням Запорозької Січі у другій половині XVIII ст. школи грамоти, полкові й запорозькі школи перестали існувати.

Однією з форм початкової освіти в Лівобережній Україні було домашнє навчання і виховання дітей панівної верхівки, яке здійснювали вихованці Києво-Могилянської академії чи вчителі-іноземці. Наприкінці XVIII ст. на розвитку освіти позначилася шкільна реформа уряду Катерини II. У 1786 р. було запроваджено "Статут народних училищ у Російській імперії", згідно з яким у губернських містах було відкрито головні народні училища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання), а у повітових - малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання). Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Навчання проголошувалося безстановим і безплатним.

Прогресивну роль у розвитку освіти в Україні, у підготовці педагогічних кадрів відігравали колеги - нові навчальні заклади середнього типу, що виникли на початку XVIII ст. їх навчальні програми передбачали підготовку державних службовців, учителів початкових шкіл, музикантів. Із відкриттям в Україні університетів і середніх спеціальних закладів колегії втрачають своє загальноосвітнє значення і перетворюються на духовні семінарії.

У Лівобережжі єдиним вищим навчальним закладом на той час була Києво-Могилянська академія, роль якої як культурного і освітнього центру зростала. Хоча українське дворянство, козацька старшина й порушували клопотання про відкриття в Україні університетів, жоден з існуючих проектів не було реалізовано. У XVIII ст. українське шкільництво на Лівобережжі почало занепадати чого й прагнув царський уряд.

Педагогічна думка останніх десятиліть ХУІІ-ХУІІІ ст. представлена творами С Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди та ін.

Письменник, філософ, освітній і церковний діяч Стефан Яворський (1658-1722) закінчив Києво-братську колегію і після навчання у Любліні та Познані став її професором. Викладав риторику, поетику, філософію і богослов'я. Досконало володів латинською, польською, російською мовами, якими писав вірші, за що був нагороджений "лавровим вінком". У 1700 р. за наказом Петра І його було викликано до Москви й висвячено на митрополита. Прагнув реорганізувати Московську слов'яно-греко-латинську академію за зразком Києво-Могилянської академії. У Москві створив підручники, словники ("Лексикон триязычный"), курс психології "Психологія, чи Трактат про душу". Відомий він і як полеміст.

Церковний, громадський і державний діяч, письменник, педагог, викладач, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736) на вимогу Петра І виїхав до Петербурга, де став радником з питань освіти, науки та культури і главою Російської православної церкви.

У "Духовному регламенті" пропонував відкривати церковні школи трьох типів: архієрейські (елементарні), семінаріуми та академію. Велику увагу приділяв вивченню граматики, історії, географії, арифметики, геометрії, логіки, риторики. У творі "Первое учение отроков" висловив багато цінних психолого-педагогічних думок. Також будучи професором і ректором Києво-Могилянської академії, написав "Поетику" та "Риторику", які відчутно вплинули на розвиток змісту й методики навчання в академії. Великого значення надавав практичним заняттям студентів. Цінними є також роздуми Ф. Прокоповича про ораторський хист вчителя ("О риторическом искусстве"). Вважав, що, розповідаючи, учитель передусім має впливати на почуття своїх слухачів.

Ф. Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання, запровадив новий науково-історичний метод викладання богословської науки - вивчення історії релігії. Він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники для широкого загалу мають бути написані простою, доступною мовою.

Педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва Григорій Сковорода (1722-1794) навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Викладав піїтику в Переяславській семінарії, Харківській колегії. Після звільнення з колегії до кінця життя був мандрівним філософом і вчителем.

Свої педагогічні погляди Г. Сковорода виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі "Благодарний Бродій", "Убогий Жайворонок", "Байки Харківські". Визначальними в системі його педагогічних поглядів є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності був метою всього його життя, а також і метою виховання. Г. Сковорода був переконаний, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, стверджував, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання полягає у підготовці вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку особистості відводив розумовій освіті, яка допомагає пізнати себе, навколишній світ, сутність щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Г. Сковорода відводив формуванню таких моральних якостей, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття гідності.

Значну увагу приділяв він "тілесному здоров'ю", тобто фізичному вихованню людей, яке повинне починатися також до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Естетичне виховання засобами поезії, музики, народної пісні, краси природи, образотворчого мистецтва має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці.

Першими вихователями дитини Г. Сковорода вважав батьків. Зневажливо ставився до тих "напівбатьків" і "напівматерів", які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, обґрунтовував багато дидактичних і методичних положень, стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання, за його твердженнями, необхідно враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як доповідь, розповідь, розмова і бесіда. Повчальними є його роздуми про читання книжок і виписки з них.

У вихованні Г. Сковорода пропонував використовувати бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Високо цінуючи працю вчителя, стверджував, що він повинен мати ґрунтовні знання, бути благородним, любити дітей, свою справу. Він має бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати "тихо й без крику".

Похожие статьи