Поделиться Поделиться

Вибір стратегії сучасної української педагогіки

Аналіз переходу від однієї системи цінностей до іншої виявляє одну дуже важливу особливість цього процесу: головна боротьба завжди розгортається навколо вершини ієрархії вартостей, тобто навколо "головного предмета віри". Він - даний "головний предмет віри" - насправді визначає характер, зміст і скерованість усієї системи. У християн - це віра в Бога, що є втіленням Абсолюту Любові й Добра. У комуністичній ідеології - це віра в "справу комунізму". У фашистів - віра в свою націю, що покликана панувати над іншими народами і т. ін.

З точки зору християнського світогляду тут йдеться про вибір поміж системою, яка орієнтується на віру в Бога, і системою, що ґрунтується на ідолопоклонстві, коли віра в Бога відкидається, а головним предметом її обирають якусь ідею класового, расового, етнічного характеру тощо. Такий погляд на проблему вибору системи цінностей дає ключ і до пошуків стратегії нашої педагогіки. У дійсності вона стоїть перед вибором поміж поверненням до традиційно-християнської системи освіти і виховання, а одного боку, та переорієнтацією на один з різновидів антихристиянських систем цінностей, --з іншого, "Дві системи вартостей, матеріалізм і християнство, дві етики, етика боротьби і етика любові - це два шляхи і два вирішення долі людства в будь-якому масштабі" (Войтыла К., 1991, с. 29-60).

Традиційно-християнська стратегія передбачає віру в Бога, в Абсолют Любові й Добра. Вона визнає гріховну слабкість людини і має на меті допомогти їй стати кращою. Головним предметом уваги в традиційно-християнському вихованні є розвиток сумління людини, що утримує її від творення зла, вказує на вчинений проступок проти моралі, застерігає від гріха. Взірцем вихованості в цій стратегії є людина, яка служить Богові й Батьківщині, а таким чином, в своїй повсякденній діяльності прагне до добра на землі та згідно визначає свої вчинки.

Християнська стратегія виховання є характерною для європейської традиції й сьогодні домінує в культурі, стосунках і педагогіці більшості європейських держав попри часто декларовану тут релігійну байдужість окремих представників цих суспільств.

Палітра антихристиянських стратегій виховання досить обширна і дійсно віддзеркалює фактичне багатоголосся поглядів у різних суспільствах.

Навряд чи варто сьогодні побоюватися реанімації комуністичних ідеї і системи цінностей в їх ортодоксальних варіантах. Втрата позицій є доказом їх нежиттєздатності. Такою ж малоймовірною є можливість повернення стратегії фашизму. Історія XX ст. дала людині переконливі уроки відносно цих двох систем цінностей. Вони руйнують сутність людини, перетворюючи її на "засіб", яким маніпулює в своїх цілях каста злочинців.

Зі сказаного дозволяється було би зробити висновок, що наше сучасне виховання неминуче піде традиційно-християнським шляхом. Проте такий висновок був би передчасним і означав би спробу видати бажане за дійсне. Насправді сучасному українському вихованню загрожує інша небезпека, і симптоми її вже відчутні. Головним джерелом загрози є антропоцентризм, котрий сформувався внаслідок трансформації соціального гуманізму на ґрунті самозадоволеного раціоналізму. Як видається, він (антропоцентризм) є головною причиною духовної кризи низки західних культур, зокрема, культури північноамериканської.

Філософія антропоцентризму бере відповідний початок у прометеїзмі кінця XIX ст., а своє наукове підґрунтя одержала у теорії Дарвіна, в концепції бігевіоризму, у дослідах російського фізіолога І. Павлова та ін. Як і в інших випадках, в основу відповідної системи вартостей покладено віру, проте не в Бога, а в Людину. Вона - людина - трактується тут як "вінець" ніким не керованої сліпої еволюції, як цар і володар Землі. "Человек - это звучит гордо!" - заявив у відповідний час М. Горький. Антропоцентризм простеляє стежку до поширеного нині "бестіалізму", виразником якого є Ніцше.

Загроза антропоцентризму зумовлена найперше тим, що нашій атеїзованій свідомості зручніше переорієнтуватися на віру в людину, ніж повернутися до спаплюженої колись віри предків. У нас людина вже сьогодні то тут, то там проголошується "найвищою цінністю". Навіть у деяких національно-демократичних заявах ідеї людиноцентризму і народоцентризму називаються провідними.

А відтак небезпека йде з боку чужої нам культури, особливо кінопродукції, де оспівуються "подвиги" Рембо, термінаторів, культивується сила, секс, наркоманія, доводиться природність вбивства тощо. Нашу молодь ця культура приваблює своїм шармом і технічною досконалістю. Атому, простодушно накидаючись на неї, як риба на блешню, ризикуємо всмоктати в себе і гачок бездуховності, того культу "матеріальної людини", яка потурає лише своїм ницим прагненням. Бо віра у велич і високе призначення людини, культ людини як святині закінчується цинічним запереченням усього святого в людському житті, прославлянням злого, тваринного начала - втратою самого людського образу (Франк С, 1992). У цьому плані на часі бити на сполох і рятувати екологію української душі, яка тепер жахливо забруднюється чужим недоброякісним культурним "товаром".

Антропоцентризм є сприятливим середовищем для розвитку егоцентризму, що завжди наносив шкоду нашим суспільним цілям. Обидва дані явища є антиподом не тільки альтруїзму, проте й патріотизму, бо не може бути патріотом людина, яка не любить людей, що її оточують, і які складають тіло Батьківщини.

Таким чином, повертаючись до нашого остаточного висновку відносно стратегії сучасного українського виховання, сформулюємо його так: коли хочемо зберегти себе як живий національний організм, то повернення до традиційно-християнських засад освіти і виховання мусимо визнати своїм імперативом. "...У християнстві є і буде завжди джерело відродження народів, хоч би В котрий стан вводила їх історична доля", - писав К. Ушинський (Ушинський К.,1978, с. 306). До цього висновку спонукає нас також відчуття нашої традиції, наша історична пам'ять. Українське виховання за добільшовицьких часів завжди було глибоко християнським, а Церква і релігія посідали в ньому вельми помітне місце.

Виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі (1936 р.), відомий галицький педагог о. Юліан Дзерович зазначив такі корисні для нашого виховання особливості християнства: а) християнство найбільше відповідає вдачі та характерові нашого народу; б) тільки християнське виховання, яке базується на етиці, може будувати характери, що служитимуть Батьківщині; в) християнство забезпечує людині здатність сприймати морально-етичні норми як цілісну систему ідеалів, віра в які зумовлює їх дієвість; г) філософія християнства несе в собі основи демократичного світогляду (визнає гідність людини і рівність усіх перед Богом тощо); ґ) ця філософія має універсальний характер відносно місця і часу, а через те здатна долати шовінізм і почуття національної винятковості; д) християнство веде до гармонії духовного і тілесного в людині; е) воно володіє цілісним інструментарієм виховання, власними методами і засобами.

8 числа означених особливостей варто виділити нашу природну схильність до християнства. У нашій ментальності завжди домінувало чуттєво-духовне над матеріальним, українська душа теоцентрична за своєю природою. Християнські засади несла наша культура, починаючи з княжої доби ("Повчання дітям" Володимира Мономаха, літописні джерела тощо), козацьке виховання, наша філософія і педагогіка (Г. Сковорода, П. Юркевич, К Ушинський, Г. Ващенко, І. Огієнко, А. Волошин, С. Русова, галицька педагогіка 30-х років тощо).

Мусимо бути свідомі, що наші культура і ментальність за роки більшовицького режиму зазнали колосальних змін і деформацій. Часом видається, що вони носять навіть мутаційний характер. Проте і за цих умов потребуємо йти не від сформованого на ґрунті комуністичної ідеології світогляду і не запозичувати сліпо "європейський прогрес", а відштовхуватись від власної природної, очищеної сутності, від власних, не нав'язаних ззовні історичних прагнень. Ця теза випливає із сутності національного виховання. Вказуючи на помилки у побудові виховної системи, К. Ушинський однією з них називає прагнення "взяти завжди у Європи", начебто вона вже розв'язала всі свої проблеми. Вважаючи, що кожна європейська система виховання вкорінена у власний ґрунт, він доходить висновку, що подібна спроба неминуче закінчується невдачею: ми приносимо на наш ґрунт лише "труп" чужої системи (Ушинський К., 1964, т. 1, с. 294-295).

← Предыдущая страница | Следующая страница →