Поделиться Поделиться

Ціль і завдання процесу навчання (цільовий компонент)

Одним з визначальних компонентів процесу навчання є його ціль. Ціль навчання - це ідеальне мисленнєве передбачення кінцевого результату процесу навчання, це те, до чого прагнуть педагог і учні. Загальну мету освіти, як уже було зазначено, визначає суспільство. Вона відображається в державних документах, а потім конкретизується в програмах з окремих навчальних предметів, підручниках, навчальних посібниках для учителів, дидактичних матеріалах для учнів. За винятком загальної мети, цілі навчання з окремого предмета, до кожного заняття учитель визначає завдання.

Організація навчального процесу найперше пов'язана з чітким визначенням його цілі, усвідомленням і прийняттям її учнями. Цільова установка навчання спричиняє розуміння школярами суті і способів організації навчально-пізнавальної діяльності, суттєво впливаючи на їх активізацію.

При проведенні кожного навчального заняття реалізуються три головні групи взаємопов'язаних завдань. До першої групи відносять завдання навчальні: оволодіння знаннями, уміннями, навичками; до другої - розвивальні; розвиток інтелектуальної, емоційно-вольової, діяльнісно-поведінкової сфери особистості; до третьої - виховні: формування наукового світогляду, моральної, художньосестетичної, правової, трудової, екологічної культури тощо.

Це означає, що проектуючи проведення навчального заняття, педагог повинен чітко визначити завдання навчання, розвитку та виховання При цьому він конкретизує рівень, на якому буде здійснюватися цільова установка: загальне ознайомлення з новою темою, засвоєння теоретичного аспекту матеріалу, що вивчається, формування практичних умінь і навичок, перевірка знань і под. Доведення до свідомості учнів завдань навчального заняття збільшує можливість активізації пізнавальної діяльності школярів, їх свідомої і послідовної праці протягом усього заняття.

Стимулювання і мотивування процесу навчання (стимуляційно-мотиваційний компонент)

Оволодіння навчальним матеріалом, розвиток і виховання особистості в процесі навчання відбувається лише за умови прояву її високої активності в навчально-пізнавальній діяльності. Організована діяльність, у якій людина бере участь без бажання, практично не розвиває її. Ось через що правильно кажуть: дозволяється силою привести коня до води, проте не дозволяється присилувати його пити. І людину, як зазначав Л. В. Занков, не дозволяється силою змусити вбирати знання, здобувати освіту.

Усебічного розвитку, духовного багатства не дозволяється досягти - шляхом примусу. Справжнє духовне багатство створюється тоді, коли людина сама тягнеться до знань, науки, мистецтва.

Л.В. Занков

Ідея визначальної ролі активності особистості у її власному розвитку і необхідності стимулювання даної активності в процесі навчання стала загальновизнаною.

Проте коли учень сам тягнеться до знань, освіти? Тоді, коли ним рухають внутрішні спонукання до навчальних дій чи навчальної діяльності в цілому, тобто мотиви.

Мотив - це внутрішнє спонукання особистості до того чи іншого виду активності (діяпьність, спілкування, поведінка), пов'язане із задоволенням певної потреби.

У ролі мотивів можуть виступати ідеали, інтереси, переконання, установки, цінності, оскільки за ними завжди стоять потреби особистості: базові, життєві, біологічні, соціальні.

До навчання учня спонукає не один мотив, а ряд мотивів різної властивості. Кожен з них виступає у взаємодії з іншими, Таким чином, учіння має полілютивований характер.

У практичній педагогіці вся багатогранність мотивів навчальної діяльності учнів об'єднується у три взаємопов'язані групи.

1. Безпосередньо-спонукальні мотиви, основані на емоційних проявах особистості, на позитивних чи негативних емоціях: яскравість, новизна, цікавість, зовнішньо привабливі атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду (за виконане завдання), боязнь одержати негативну оцінку, покарання, страх перед учителем, батьками, небажання бути об'єктом обговорення в класі і под.

2. Перспективно-спонукальні мотиви грунтуються на розумінні значущості знання взагалі; навчального предмета зокрема: усвідомлення світоглядного, соціального, практично прикладного значення предмета, тих чи інших конкретних знань і вмінь; зв'язок навчального предмета з майбутнім самостійним життям (вступ до інституту, вибір професії, створення сім'ї і под.); сподівання на отримання в перспективі нагороди; розвинуте почуття обов'язку, відповідальності.

3. Інтелектуально-спонукальні мотиви базуються на одержанні задоволення від самого процесу пізнання; інтерес до знань, допитливість, намагання розширити відповідний культурний рівень, оволодіти певними уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних задач і под.

Серед інтелектуально-спонукальних мотивів особливе місце посідають пізнавальні інтереси і потреби. Прийнято вирізняти рівні пізнавального інтересу і згідно до них визначати шляхи і створювати умови його розвитку (Г.І.Щукіна). Нижчий, елементарний рівень пізнавального інтересу обумовлюється увагою до конкретних фактів, знань, описів, дій за зразком. Другому рівневі властивий інтерес до залежностей, причинново-наслідкових зв'язків, до їх самостійного встановлення. Третій, вищий рівень виявляється в інтересі до теоретичних проблем у творчій діяльності з метою засвоєння знань. Сформованість вищого рівня пізнавального інтересу свідчить про наявність пізнавальної потреби.

Мотиваційна сфера особистості - це сукупність стійких мотивів, які мають певну ієрархію і виражають спрямованість особистості. Первинне уявлення про перевагу тих чи інших мотивів учіння у певній їх ієрархії дозволяється отримати шляхом спостереження за ставленням учня до учіння. Це ставлення учителі - практики зазвичай називають активністю. Активність визначає ступінь входження учня в предмет його діяльності: готовність виконувати навчальні завдання, намагання виконувати діяльність самостійно, свідоме виконання завдань, систематичність учіння, намагання підвищити відповідний освітній рівень тощо.

Пізнавальна активність тісно пов'язана із самостійністю - визначенням об'єкта, засобів діяльності, здійснення діяльності учнем без допомоги дорослих і учителів. Активніші учні, як правило, є більш самостійними. Недостатня власна активність школяра ставить його в залежність від інших, позбавляючи при цьому самостійності.

Управління активністю учнів традиційно називають активізацією. Головна мета активізації - розвиток активної самостійної пізнавальної діяльності учнів у засвоєнні ними змісту освіти.

Як же формується в учнів потреба в учінні й інтерес до оволодіння знаннями?

Учень - це не посудина, якому необхідно поповнити, а факел, котрий потрібно запалити.

Паскаль

На формування потреби в оволодінні знаннями суттєво впливає ситуація, в якій учень переживає задоволення від своїх успіхів у навчанні. Даний фактор ефективний в усіх випадках. Передусім він важливий для відстаючих учнів, особливо тоді, коли труднощі в учінні не тільки долаються, а й зростають, коли учень втрачає віру в відповідний успіх, перестає навчатися, проявляє негативне ставлення до учіння. Своєчасно створена для таких школярів ситуація успіху стимулює задоволення, почуття радості, вселяє віру в свої сили. Учень починає розуміти, що становище не безнадійне, що його зусилля, спрямовані на оволодіння знаннями, дали і можуть давати позитивні результати. Для здібних дітей, коли навчання дається легко, ситуація інтелектуального задоволення виникає тоді, коли долається вищий рівень труднощів. Через те досвідчені вчителі пропонують класу завдання трирівневої складності: творчі, конструктивні, репродуктивні.

Коли вчитель не зміг дати дитині радощів успіху - учіння перетвориться для незміцнілої, без наявного І морального досвіду людини в тяжкий тягар.

В. О. Сухомлинський

Для розвитку потреби в знаннях та інтересу до оволодіння ними педагогами використовуються різноманітні шляхи і засоби. Серед них: викладання, що захоплює, новизна навчального матеріалу, використання яскравих прикладів і фактів в процесі викладу нового матеріалу, історизм, зв'язок знань із долею людей, які їх відкрили, показ практичного застосування знань у зв'язку з життєвими планами і орієнтаціями учнів;

використання нових і нетрадиційних форм навчання, проблемне навчання, евристичне навчання, навчання з комп'ютерною підтримкою, застосування мультимедіа-систем, використання інтерактивних комп'ютерних засобів;

взаємонавчання, рецензування відповідей товаришів, оцінка усних відповідей і письмових робіт однокласників, допомога слабшим учням;

участь у дискусіях і обговореннях, відстоювання власної думки, постановка запитань до своїх товаришів і учителів, створення ситуацій самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій тощо.

Дієвим фактором у цьому відношенні є й особистість педагога, його ерудиція, майстерність викладання. Учитель, котрий досконало і глибоко володіє наукою, навчальний процес будує логічно, чітко, доступно; оперує цікавими деталями, фактами; вражає учнів широким кругозором, захоплює своєю освіченістю. У цьому випадку спрацьовує психологічний механізм наслідування. Учні переживають внутрішні протиріччя поміж наявним і необхідним рівнем своїх знань, що і стимулює їх до більш активного учіння.

У класичній педагогіці, яка намагалась вирішити проблему заохочення учнів до учіння позитивно, ми знаходимо багато цікавих ідей і спроб його практичного здійснення, "риторична школа" М.Ф. Квінтіліана (І - II ст.), школа В. де-Фельтре (XIV - XV ст.) під назвою "Дім радощів", школа "Чеських братів", якому очолював Я.А. Коменський (XVI - XVII ст.), школи И.Г. Песталоцш* (ХОП-ХГХст.), учительська діяльність А.Ф. Дістсрвега (ХГХ ст.), "Новий інститут для утворення характеру" та школи в Нью-Ленарке і "Нової Гармонії", організовані Р. Оуеном (ХГХ а.), Яснополянська школа Л.М. Толстого (ХГХ-ХХст.), школи "бадьорого життя", організовані СТ. Шацьким. дитячі колонії, керовані А.С. Макаренком, Павлиська середня школа, якому очолював видатний український педагог В.О. Сухомлинський... Це той безперервний потік педагогічних пошуків, спрямований на захоплення учнями процесом пізнання, на організацію навчання і виховання, що грунтуються на взаємному довірї, любові Й повазі учителів і учнів.

Зовнішній фактор може бути спонукачем навчально-пізнавальної діяльності за умови відображення його у свідомості учня в формі мотиву. Однак, не кожний мотив може стати стимулом діяльності. Стимул виникає тоді, коли потреба "привласнює" предмет навколишньої дійсності (матеріальний чи ідеальний) і стає "дійсним" мотивом. Саме "дійсний" мотив характеризує стимул, за яким дозволяється судити про наявність реального спонукання учня.

Стимул як внутрішньо активна спрямованість особистості виявляється і активізується зовнішніми обставинами. Дані обставини позначають терміном "стимулятори".

Стимулювати навчально-пізнавальну діяльність учнів у сучасному розумінні означає спонукати їх до активної навчально-пізнавальної діяльності шляхом використання об'єктивних джерел стимулів - стимуляторів (практичне значення нових знань, можливість з їх допомогою вирішувати життєві проблеми, здійснювати самореалізацію, навчатися з комп'ютерною підтримкою, використовувати мультимедіа системи тощо). Оскільки зовнішні фактори виступають реальною спонукальною причиною діяльності лише за умови зустрічі потреби із ситуацією свого задоволення, то стимулювання передбачає спеціальні зусилля педагога, спрямовані на сприймання, осмислення учнем об'єктивного значення зовнішніх факторів, формування його особистісних смислів.

← Предыдущая страница | Следующая страница →