Поделиться Поделиться

Соціальна зрілість особистості

Проблематикою соціальної зрілості особи займаються різні науки. До них відносяться педагогіка, психологія, соціологія, кримінологія і ін.Перелік цей комусь може здатися дивним — а чому ж в цьому ряду стоїть і кримінологія? Учені вважають, що вивчити будь-яке явище повністю ми можемо, лише всесторонньо розглянувши його. Тобто дослідник для повноти картини завжди зобов'язаний враховувати і модель бажаного (ідеалу), і модель небажаного (анти ідеалу). Так само в повсякденному житті, задумавши якусь відповідальну справу, ми зазвичай заздалегідь в думках програємо і свою перемогу і своє ураження. Кримінологія вивчає саме «мі­нуси», анти ідеал.І тому її роль в дослідженні соціалізації особи дуже велика: вклад кримінології в дану проблематику полягає в тому, що ця наука створює модель соціально незрілій особі, прогнозує можливі помилки виховання і їх наслідку.

Багато наук не обходять стороною соціальну зрілість особи, а для та­кої відносно нової області мовознавства, як акмеологія (від греч. акме — розквіт),це стрижньова проблема. Власне кажучи, сам предмет акмеології — феномен зрілості людини. У сфері уваги цієї науки — про­цес і результат досягнення людиною вершин як індивідом, особою, суб'єктом діяльності (у тому числі і професійною) і індивідуальністю.

Але що ж мається на увазі під «зрілістю людини»?Єдине визначення не знайдене до цих пір, вчені сперечаються над об'єктивними критеріями — як визначити людську зрілість. Саме ці розбіжності і привели до того, що в психологічній літературі поняття «зрілість» поступово замінюється поняттям «дорослість». Проте ця заміна, здавалося б, яка призвана прояснити ситуацію, насправді створює ще більшу термінологічну плутанину.

Абсолютно очевидно, що навіть на індивідному рівні поняття «зрілість» і «дорослість» — це не повні синоніми. І ще більш вони розходяться, коли йдеться про дорослості і професійній (суб’єктно-діяльнісній) зрілості.

Те ж саме розмежування має місце і на особовому рівні розгляду людини. Отже, ці терміни позначають різні поняття. Використання тер­міну «дорослість» в значенні «зрілість» неприпустимо ще і тому, що така підміна виключає з поля наукових досліджень проблему «зрілості» як та­ку.

В рамках однієї парадигми проблема зрілості може розглядатися на рів­нях індивіда, особистостей, суб'єкта діяльності і індивідуальності. Відносно до іншої системи понять ми можемо мати на увазі інтелектуальну зрілість, емоційну зрілість і особову зрілість. І в тій і в іншій си­стемі, як, власне, і в будь-якій іншій парадигмі, існує об'єктивна ре­альність, що обкреслюється поняттям «Особова зрілість». Найбільш складним і недослідженим зі всіх аспектів зрілості якраз і є особова зрі­лість. На сьогоднішній день, мабуть, неможливо дати вичерпної повно­ти модель соціальної зрілості особи.

У представленнях древніх людей земля покоїлася на трьох китах або на трьох слонах.

В особової зрілості чотири «кити», чотири основних, базових складових, довкола яких групуються безліч інших :

1) відповідальність;

2) терпимість;

3) саморозвиток;

4) позитивне мислення, позитивне відношення до світу (цей компонент присутній у всіх попередніх).

Розглянемо ці компоненти детальніше.

Відповідальність— це те, що відрізняє соціально незрілу особу від звичайної людини (не говорячи вже про зразки зрілості).

В даний час в психології особи досить поширена концепція двох типів відповідальності. Вона виникла в руслі напряму, відомого як психологія кау­зальної атрибуції .

Відповідальність першого типа (інтернали)— це той випадок, коли особа вважає відповідальною за те, що все відбувається з нею в житті саму себе. «Я сам відповідаю за свої успіхи і невдачі. От мене самого залежить моє життя і життя моєї сім'ї. Я повинен і можу це зробить», — ось життєве кредо і постулати такої особи.

Відповідальність другого типапов'язана з ситуацією, коли людина схильна вважати відповідальними за те, що все відбувається з нею в житті або інших лю­дей, або зовнішні обставини, ситуацію (екстернальний локус контролю). Відповідальність і за невдачі, і за успіхи покладається на батьків, вчителів, в майбутньому — на колег, начальство, знайомих. У дитинстві квінтесенцією такої відповідальності із знаком мінус може служити фраза «а це він перший почав». Легко відмітити, що на буденній мові, на мові життєвих понять другий тип відповідальності позначається не інакше як безвідповідальність. У людей дорослих, але соціально незрілих і безвідповідальних, кредо «винен стрілоч­ник» може приймати найхимерніші форми.

На сьогоднішній день вже в багатьох дослідженнях встановлено, що інтерна­ли(люди з першим типом відповідальності особи) більш упевнені в собі, спокійніші і доброзичливіші, більш соціально популярніші. Спільне уявлення про вищу доброзичливість інтерналів до інших підтверджують, напри­клад, наступні дослідницькі дані. Відповідальні підлітки, з інтернальным локусом контролю, позитивніше відносяться до вчителів, а також до представників правоохоронних органів. Результати досліджень свідчать про те, що існує співвідношення між інтернальністю і наявністю сенсу життя. Чим більше суб'єкт вірить, що все в житті залежить від його власних зусиль і здібностей, тим більшою мірою знаходить він в житті сенс і цілі. Але дослідження також показують, що экстернали (люди з відповідальністю другого типа, або «безвідповідальністю»), навпаки, відрізняються підвищеною тривожністю, стурбованістю, вони менш терпимі до тих, що оточують, підвищено агресивні, конформні, менш популярні в суспільстві. За деякими даними, серед делінквентних підлітків (правопорушників) доля екстерналів складає 84 %, тоді як до інтерналів відносяться лише 16%. З цього виявляється, що абсолютна більшість обстежених не здатні брати відповідальність на себе, але «звалюють» її на інших або на ситуацію, на «рокові обставини».

А ось в іншому дослідженні об'єктом вивчення були молоді люди того ж віку, але вже з чіткою просоціальною оріен­тацією, з позитивною шкалою цінностей. В результаті було виявлено зовсім інший розподіл по типах контролю. У групі молодих людей з про­соціальною орієнтацією, що проявляють високий рівень соціальної зрілості, інтерналами опинилися 72 %, а екстерналами лише 4 %. Таким чином, узагальнення даних різних експериментальних досліджень дозволяє з упевненістю стверджувати, що інтернальність (або переважаюча тенденція особистої відповідальності) співвідноситься з соціальною зрілістю і просоціальною поведінкою. Екстернальність же пов'язана з недостатньою соціальною зрілістю, а за певних умов вона є чинником риски асоціальної поведінки.

1. Відповідальність — це необхідна складова, атрибут зрілого вчинка. Але все життя складається з вчинків, або навіть «життя в цілому може бути розглянута як деякий складний вчинок». Ближче всього, мабуть, до уявлень, що викладаються тут, про фундаментальне значення феномену відповідальності в структурі особової зрілості знаходяться ідеї гу­маністичної (у широкому сенсі) і екзистенціальної психології. Опіка, відповідальність, пошана і знання — це сукупність якостей зрілої людини. Духовність, свобода і відповідальність — це три основи, три екзистенціала людського існування . Дуже важливе те, що не можна визнати людину вільною, не визнаючи її в той же час і відповідальною. Людська відповідальність— це відповідальність, що походить з неповторності і своєрідності існування кожного індивіда. На відповідальний вчинок, як відмітив здатна лише людина, яка усвідомила цю свою одиничність і неповторність. І навіть більш того — саме у відповідальності перед життям поміщена сама суть людського існування. Очевидно, з відповідальністю зв'язана не лише суть буття зрілої особистості, але також успішність і способи її самоактуалізації.

Річ у тому, що соціальна зрілість і її складова — відповідальність — формується лише в адекватній діяльності . Формування відповідальності прямо пов'язане з наданням особі свободи в ухваленні рішень. Питання про міру свободи повинне вирішуватися з врахуванням вікових і інших конкретних особливостей і обставин. Але сам принцип залишається непорушним. При цьому вірна теза про те, що не можна визнати людину вільною, не визнаючи його в той же час і відповідальним, потребує наступного обов'язкового доповнення зворотного характеру: не можна визнати людину відповідальною, не визнаючи його в той же час і вільним.

Формування відповідальності йде рука об руку з розвитком автономно­сті особистості і забезпеченням свободи ухвалення рішень відносно самого себе.Коли ми хочемо сформувати або розвинути в особі відповідальність, але при цьому блокуємо розвиток і прояв автономності, а також свободи при­йняття рішень.

Не можна на­учить людину плавати, не пускаючи її у воду. На жаль, така практика не просто має місце, але і надзвичайно поширена. На питання: «Чи заохочуємо ми самостійність і автономність в процесі виховання і навчання?» — швидше доводиться відповісти «ні», чим «так». У сім'ї це виражається в такому типові виховання, як надопікування. У школі та ж надопікування причому не лише у вихованні, але і у вченні. Заохочення ініціативності, автономності в учбовій діяльності, звичайно, мають місце. Але є швидше виключенням, чим пра­вилом. Така поведінкова позиція дорослих, як показують дослідження, знаходить зручну і міцну опору в системі їх соціально-перцеп­тивних стереотипів, в їх уявленнях про учнів як про нездібних, в більшості своїй, до прояву автономності, самостійності в діяльності. Емпіричні дослідження також показують, що педагоги цінують дис­циплінованість тих, хто навчається значно більше, чим самостійність особи.

2. Терпимість — наступна найважливіша складова соціальної зрілості особи. Проте терпимість терпимості — ворожнеча.

У структурі загального феноме­на терпимості можна виділити два її види:

1) сенсуальна терпи­мість особи і

2) диспозиційна терпимість особи.

Сенсуальна терпимість пов'язана із стійкістю до дії соціаль­ного середовища, з ослабінням реагування на який-небудь несприятливий чинник за рахунок зниження чутливості до його дії. Сенсуальна терпимість, таким чином, пов'язана з класичною (і навіть психофізіологічною) толерант­ністю,з підвищенням порогу чутливості до різних дій соціального середовища середи, у тому числі дій суб'єктів міжособової взаємодії. Образно кажучи, сенсуальна терпимість є терпимість-черствість, тер­пимість-кріпкість, терпимість-стіна.

У основі диспозиційної терпимості лежить принципово інший механізм , що забезпечує терпимість особи при соціальних взаємодіях. У дан­ому випадку йдеться про схильності, готовності до певної «терпи­мої» реакції особи на середовище.

За диспозиційною терпимістю стоять певні установки особи, її система відношень до дійсності :

· до інших людей,

· до їх поведінки,

· до себе,

· до дії інших людей на себе,

· до життя взагалі.

Прикладами установок особи, що забезпечують її диспозиційну терпи­мість, є, скажімо, такі: «всі люди коли-небудь помиляються», «кожен має право на свою думку» (або іронічне: «де є двоє учених, там є три думки»), «агресія і дратівливість часто провокуються особливою ситуа­цією, в якій опинилася людина, а не є його внутрішньою суттю», «людина має право на зрив», що «спізнюється сам переживає ще більше, ніж ті, хто його чекають» і тому подібне Прийняття стратегії і позиції, відомої під назвою «аль­труістичний егоїзм», найімовірніше, також приводить до істотного підвищення терпимості особи. Поза сумнівом, що і в даному випадку треба говорити про диспозиційну, а не сенсуальну терпимість. Диспозиційна терпимість , об­разно кажучи, є терпимість-позиція, терпимість-установка, терпимість-світовідчуття.

Така терпимість не пов'язана з психофізіологічною толерантністю. (Толерантність — підвищення терпимості до яких-небудь дій середи за рахунок зниження чутливості.) При даному вигляді терпимості людина зберігає чутливість і емпатійність, здібність до співпереживання і співчуття . Сильною диспозиційною терпимістю, таким чином, може володіти і високосензитивна особа. У диспозиційній терпимості повною мірою про­являється позитивне відношення до світу, що визначає позитивний погляд на світ, позитивне бачення дійсності.

Проте в реальному житті з розвитком такого компонента, як терпимість все йде не настільки благополучно, як хотілося б . Ось деякі дані досліджень (А. А. Реан), проведених серед школярів обох статей у віці 15-17 років. Як виявилось, високі показники по параметру спонтанна агресія мають 53 % обстежених, а низькі — лише 9 %. В останніх показники на рів­ні середньостатистичної норми. Отже, 53 % з високою спонтанною агресією. Але перш за все слід пояснити, що мається на увазі під «спонтанною агресією». Спонтанна агресія — це підсвідома радість, яку випробовує особа при спостереженні труднощів і важких ситуацій в інших. Такій людині приносить задоволення «ткнути носом» інших в їх помилки. Це спонтанно виникаюче, невмотивоване бажання зіпсувати комусь настрій, досадити, розсердити. Такій людині подобається збити з пантелику іншого своїм питанням або відповіддю.

Високі показники по іншому параметру — реактивна агресія — мають 47 % обстежених, а низькі — лише 4 %. Але реактивна агресія — це якраз прояв агресивності при взаємодії, при спілкуванні як ти­пова реакція. Таких людей відрізняє недовірливість. Образ вони просто так, як правило, не прощають і довго їх пам'ятають. Характерним є яскрава агресив­ність при відстоюванні своїх інтересів і взагалі конфліктність особи. Нарешті, на все це накладаються високі показники по дратівливості — 56 % високі значення, лише 4 % — низькі. А дратівливість — це емоційна нестійкість, запальність, швидка втрата самовладання. Напевно, не варто навіть наводити приклади — на жаль, з дратівливістю ми раз у раз стикаємося в повсякденному житті і прекрасно пам'ятаємо, що у дратівливих людей різку реакцію часто викликають навіть дрібниці. Для них характерна ще і поспішність в оцінці тих, що оточують. Приведені дані досліджень про високий рівень і широку поширеність агресивності в підлітково-молодіжній середі цікаво доповнюються результатами інших досліджень, що просліджують динаміку зростання агресивності. Встановлено, що лише за останніх 3-4 року рівень агресивних проявів в неповнолітніх (що вчаться у звичайних школах, училищах, технікумах) в середньому підвищився в 1,5 разу, а найбільш високі показники агресії мають 12-13-річні підлітки. Все це, разом узяте, навряд чи дозволяє говорити про сформованість соціальної терпимості особи або хоч би про сприятливі тенден­ціях її формування. Хворе на нетерпимість суспільство заражає цій хворобою своє молоде покоління. Небезпека полягає в тому, що в нового покоління хвороба може стати природженою і масовою і таким чином може перетворитись з соціальної патології в соціальну норму, як це описано в антиутопії Е. Берждесса «Заводний апельсин», де агресією заражені поголовно все підлітки, і це вже нікого не дивує. До речі, термін зараження використаний тут без всяких лапок навмисно, оскільки механізми наслідування і психологічного зараження — не метафори, а об'єктивно існуючі психологічні механізми.

3. Саморозвиток. Потреба в саморозвитку, самоактуалізації — осново­полагаюча складова зрілої особи. Ідея саморозвитку і самореаліза­ції є основною або, принаймні, надзвичайно значимою для багатьох сучасних концепцій про людину. Вона займає веду­че місце в гуманістичній психології, одному з найбільш потужних і інтенсив­них напрямів сучасної психологічної науки і практики, що розвиваються. Центральне місце ідея «самозвеличання» (самореалізація, саморозвиток, самовдосконалення) займає і в акмеології. Прагнення до саморозвитку — це не ідея-фікс про досягнення абсолютного ідеалу. Ідеальним бути важко, та і навряд чи потрібно. На рівні буденної свідомості можна погодитися з думкою: важко бути ідеальною людиною, мабуть, важче лише жити з ідеальною людиною.

Але постійне прагнення до саморозвитку — це щось інше. Актуальна по­треба в саморозвитку, прагнення до самовдосконалення і самореаліза­ції представляють величезну цінність самі по собі.Вони — показник особистісної зрілості і одночасна умова її досягнення. Крім усього іншого, акту­альна потреба в саморозвитку, самоактуалізації — це джерело довголіття людини, причому довголіття активного, і не лише фізичного, але і соціального, особового. З вираженим прагненням до саморозвитку пов’язані і професійні успіхи, досягнення професійного «акме», а також і його професійне довголіття, що вже підтверджене експериментальними даними.

Сама по собі, поза зв'язком з феноменом самотрансценденції ідея саморозви­тку і самоактуалізації, не дивлячись на своє фундаментальне значення, є недостатньою для побудови акмеології особи. Концепція особової зрілості повинна базуватися на уявленні про єдність самоактуалізації і самотрансценденції і про дію відносно них принципу додаткової.

Феномен самотрансценденції людського існування займає важливе місце в науках про особу ( педагогіка, психологія, філософія), особливо там, де розглядаються питання особової зрілості. При цьому самотрансценденцію пов'язують з виходом людини за межі свого «Я», з її направленістю на інших людей, на якусь справу, в цілому, на щось поза самою людиною. У категоричнішій формі ця думка звучить в твердженні: «бути людиною — означає бути направленою не на себе, а на щось інше» (С. Франкл). В той же час необхідно відмітити, що категоричне зіставлення само­трансценденції і самоактуалізації як двох альтернатив очевидно є недоцільним. Сила гуманістичного підходу і перспективи його розвитку полягають в орга­нічному з'єднанні цих двох ідей. З цим же пов'язані перспективи розробки проблеми особової зрілості. На жаль, цій проблемі цілісного об’єднання двох принципів доки приділяється явно недостатньо уваги. Проте розуміння того, що таке єднання все-таки можливо, хай і не завжди чітко, але вже виявлялося: самоактуалізація може бути здійснена краще всього че­рез захопленість значимою роботою. Людина здійснює сама себе в служінні справі або в любові до іншого. В самоактуализації відбувається затвердження власного життя, щастя, розвитку, свободи. Самоактуалізація людини корениться в її здатності любити; причому любов неділима між «об'єктами» (іншими) і власним «Я». Можливо, метою любдського існування є одночасно власна досконалість і щастя тих, що оточують. Формулювання ж як мета «особистого щастя» веде до егоцентризму, а прагнення до «вдосконалення інших», як справед­ливо відмітив І. Кант, не може принести нічого, окрім незадоволення.

Висновки.

Проблематикою соціальної зрілості особи займаються різні науки. До них відносяться такі науки, як педагогіка, психологія, соціологія, криміно­логі і ін. Проблема соціальної зрілості особи є центральною для такої відносно нової області мовознавство, як акмеологія. Предметом акмеолоії є феномен зрілості людини, або процес і результат дос­ягнення людиною вершин як індивідом, особою, суб'єктом діяльності (у тому числі і професійною) і індивідуальністю. На сьогоднішній день неможливо дати вичерпної повноти модель соціальної зрілості особистості. Проте можна виділити чотири компоненти особової зрілості, які не можна розглядати як «рядові». Тобто вони не є просто «четвіркою» з можливої великої безлічі інших компонентів. Ці чотири компоненти соціальної зрілості особи є базовими, фундаментальними, довкола яких певним чином і групуються безліч інших. Такими ком­понентами є, по-перше, «трійка»: відповідальність, терпимість, саморозвиток. І, по-друге, це четвертий інтеграційний компонент, який охоплює всі попередні і одночасно присутній в кожному з них. Цим компонентом є позитивне мислення, позитивне відношення до світу, що визначає позитивний погляд на світ. Відповідальність є необхідний складовий, атрибут зрілого вчинку. Узагальнення даних різних експери­ментальних досліджень дозволяє констатувати, що інтернальність (або домінуюча тенденція особистої відповідальності) корелює з соціальною зрілістю і просоціальною поведінкою. Екстернальність же кореляційно пов’язана з недостатньою соціальною зрілістю, а за певних умов є чинником риски асоціальної поведінки. Соціальна зрілість і її складова — відповідальність — формується лише в адекватній діяльності. Формування відповідальності прямо пов'язане з наданням особі сво­боды в ухваленні рішень. Формування відповідальності йде рука в руку з розвитком автономності особи і забезпеченням свободи ухвалення рішень відносно самої себе. Проте частенько розвитку автономності приділяється не­достатньо уваги. У сім'ї це виражається в такому типові виховання, як гіпер­опіка. У школі та ж гіперопіка, причому не лише у вихованні, але і у вченні. Потреба в саморозвитку, самоактуалізації є основоположна складова зрілої особи. Ідея саморозвитку і самореалізації є основ­ною або, принаймні, надзвичайно значимою для багатьох сучасних кон­цепцій про людину. У структурі спільного феномену терпимості можна виділити два її види: сенсуальна терпимість особи і диспозиційна терпимість особистості. У диспозиційній терпимості особи сильно виявляється інтегральна твірна — позитивне відношення до світу.

← Предыдущая страница | Следующая страница →