Поделиться Поделиться

Соціальна культура як фактор соціалізації школяра основної школи. Соціально-педагогічний аналіз

Соціалізація – складний процес соціального розвитку особистості, який передбачає поступове входження й орієнтування в існуючій у суспільстві системі соціальних ролей, формування самосвідомості, становлення соціальної ідентичності особистості. Оскільки соціалізація – двосторонній процес, вона охоплює, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, в систему соціальних зв’язків, а з іншого – активне відтворення цієї системи індивідом у його діяльності (В.Москаленко) [36, с. 67].

Поняття «фактор соціалізації» в працях соціологів, соціальних психологів та соціальних педагогів визначається як найважливіші умови, які детермінують соціальний розвиток особистості (Н. Голованова, А. Капська, М. Лукашевич, А. Мудрик, Н. Філіпова та інші). Їх умовно вибудовують в ієрархію: мегафактори (космос, планета, світове співтовариство); макрофактори (етнос, країна, держава); мезофактори (демографічні умови, приналежність до соціальної групи, класу, субкультури) та мікрофактори (родина, школа, група ровесників) [35, с. 102].

Коротко охарактеризуємо фактори, які впливають на процес соціалізації підлітків (рис. 1.2, див. додаток А).

В останні роки все більшого значення вчені надають макрофакторам соціалізації, у тому числі і соціально-педагогічним умовам, оскільки встановлено, що вони впливають на становлення особистості. Знання макрофакторів соціалізації дозволяє зрозуміти специфіку прояву загальних законів розвитку індивіда як представника сучасного соціуму, переконатися в могутності виховання. Сьогодні стає зрозумілим, що без урахування впливу макрофакторів соціалізації не можна розробити науково обґрунтовану навіть регіональну програму соціалізації й виховання підростаючого покоління .

Серед мезофакторіввеличезний вплив на формування особистості справляє етнос. Етнос та соціальна культура мають тісні взаємозв’язки, які будувалися багатьма поколіннями дітей та дорослих. Сутність взаємодії цих феноменів полягає в збільшенні ролі етносу в соціальному процесі, відродженні інтересу до етнічної ідентичності, мови, культури, звичаїв, традицій, способу життя на фоні зростаючої інтернаціоналізації економічного та соціально-політичного життя. Підлітковий вік як особливий субетнос, за словами є носієм та творцем власної культури збереження, передачі традицій підліткової картини світу.

Істотним мезофактором є тип поселення, у якому мешкають підлітки – сільський або міський. У сільських поселеннях більшою мірою зберігається соціальний контроль за поведінкою людини, тому що в них досить стабільний склад жителів, слабка його соціально-професійна та культурна диференціація, тісні родинні та сусідські зв’язки. Для села характерна відкритість спілкування, що охоплює всі сторони життя. Ці особливості виявилися також у процесі нашого експерименту. Ми виявили, що сільські діти мають більш високий рівень уміння встановлювати та налагоджувати стосунки зі своїми однолітками, на відміну від міських дітей, які мають менше шансів для встановлення безконфліктних стосунків з однолітками, хоча місто надає особистості можливість широкого вибору кіл і груп спілкування, системи цінностей, стилю життя.

Місто різко збільшує мобільність людей, у тому числі й підлітків, перетворюючи їх на споживачів інформації, носіями якої є потік людей та установи, архітектура й планування міста, транспорт і реклама.

Дитина міста, з одного боку, має більші можливості для сутнісної й зовнішньої, самореалізації, проте, з іншого боку, вона жорстко обмежена порівняно із сільською дитиною щодо можливості спілкування та самостійних дій.

Віддаючи належну роль впливу макрофакторів соціалізації – наявності великих і малих суспільних груп, – зазначимо, що найбільший вплив на особистість здійснює інша особистість чи група, яка виявляється для підлітккка референтною й авторитетною.

Однак найголовнішим для учня основної школи залишаються фактори мікрорівня. Мікрорівень – це конкретні умови життя кожної особистості, її розвиток у соціально орієнтованих установах. До факторів цієї групи належать інститути соціалізації, з якими особистість безпосередньо взаємодіє: родина, школа та підліткове співтовариство.

Родина є найважливішим інститутом у соціальному становленні особистості. Саме в родині дитина одержує перший і протягом певного часу єдиний досвід соціальної взаємодії. Потім у життя дитини включаються такі соціальні інститути, як дитячий садок, школа, вулиця. Однак і в цей час родина залишається одним з найважливіших факторів соціалізації особистості. Родину можна розглядати як модель і форму базового життєвого тренінгу особистості. Науковці стверджують, що різні життєві стилі родини та типи сімейних відносин по-різному впливають на розвиток особистості дитини, визначаючи шлях її особистісного розвитку й формуючи її життєву позицію в старшому шкільному віці. Формування зрілої особистісної позиції дитини можливе лише в тому випадку, якщо: з народження дитина розвивається в родині альтруїстичного типу, де відносини будуються на основі свободи й відповідальності; їй наданий автономний шлях розвитку; вона опановує механізм емоційно-особистісного розвитку; дитина посідає дієву життєву позицію, засновану на активності й усвідомленості (Є. Калітієвська, І. Кон, Д. Леонтьєв, М. Осоріна та ін.).

Оскільки суспільство має систему виховання підростаючого покоління, яка включає державні інститути та суспільні установи, з плином часу збільшується кількість різновидів виховних установ, у зв’язку із трансформацією соціально-економічних та культурних потреб суспільства змінюється їх роль та співвідношення в процесі соціалізації.

Своєрідність школи як інституту інкультурації та соціалізації полягає в тому, що вона як одна з найбільш впливових баз соціуму відбиває в собі все позитивне та негативне, що відбувається в житті суспільства. Спочатку дошкільний заклад, а потім школа виступають для дитини основною моделлю соціального світу. Саме шкільний досвід допомагає освоювати ті закони, за якими живе дорослий світ, способи існування в рамках цих законів (різні соціальні ролі, міжособистісні відносини тощо). Передача відбувається не тільки й не стільки на уроках і класних годинах, через публічні виступи та задушевні розмови вчителів, скільки завдяки загальній атмосфері життя, «духу школи». Тільки при взаємній відповідності шкільного життя (пов’язаного з тим, як колектив учителів розуміє цілі освіти взагалі й своєї школи зокрема) і обраних організаційних форм можна говорити про усвідомлений підхід до школи як до інституту соціалізації. Неузгодженість цих складових може призвести до різноманітних негативних наслідків, сприяти формуванню «подвійної моралі», запереченню нормативної поведінки взагалі, соціальної апатії тощо.

Окреслимо соціально-психологічні та культурологічні завдання школи як інституту соціалізації та інкультурації. Перше – засвоєння учнями нормативної поведінки, друге – побудова власної позиції, визначення свого ставлення до засвоюваних норм і цінностей. На перший погляд, ці два завдання взаємовиключають одне одного. Однак насправді вони лише відбивають дві сторони входження учня в суспільство. Учень повинен уміти включатися в наявні соціальні зв’язки, підпорядковуватися створеним нормам і правилам, але водночас важливою є позиція порівняння існуючих нормативних систем і побудова власної життєвої позиції.

Говорячи про школу як про один з агентів соціалізації та інкультурації, сучасна наука вилучає ще один термін, без якого не можливе дослідження соціальної культури та дитинства взагалі, це – поняття «освітнє середовище». Воно складається із сукупності матеріально-речового середовища; організаційно-освітнього простору; соціальних компонентів; міжособистісних відносин. Усі елементи взаємозалежні, вони доповнюють, збагачують один одного й впливають на кожного суб’єкта освітнього середовища, але й люди, які утворюють освітнє середовище, впливають на нього певним чином. Не залишається поза освітнім середовищем соціальна культура. Під впливом вище наведених факторів вона трансформується й набуває іншого виду – шкільної культури, яка має свої традиції та зміст. Головною особливістю цього різновиду соціальної культури є те, що вона більш керована з боку дорослого співтовариства, бо її розвиток відбувається в стінах освітнього закладу.

Значним фактором соціалізації та інкультурації підлітків є підліткове співтовариство, або співтовариство однолітків. Повноцінне освоєння культурних навичок можливе лише через освоєння культури людських відносин. А одна з найбільш насичених, довірливих і плідних форм відносин між людьми – це відносини між однолітками. Тому вважаємо за необхідне охарактеризувати підліткове товариство – носія підліткової культури, середовище соціалізації учнів середніх класів.

Структурно співтовариство однолітків представляють неформальні дружні групи, де можна не додержуватися правил поведінки, які необхідні в спілкуванні з дорослими, тобто тут можна бути самим собою. Підліткове співтовариство формується на досить ранніх стадіях індивідуальної історії людини в процесі спільної діяльності учнів, спрямованої на оволодіння й відтворення ними суспільно-історичного досвіду й форм людських взаємин.

На основі нерегламентованих форм спільної діяльності учнів у підлітковій культурі формуються різні види підліткових співтовариств: від ігрових об’єднань і неформальних груп просоціального напрямку до груп, що тяжіють до різного роду відхилень у поведінці. Лише світ, створений дітьми «для себе», віддалений від всевидючого ока дорослих, повною мірою здатний надати їм простір для реалізації всього багатства соціальної культури, але відсутність чіткого контролю сьогодні все частіше спричинює небезпечне перетворення традиційної соціальної культури в «антисвіт», «контр» – навіть антикультури [32, с. 13-19].

Основу дитячого співтовариства становить спілкування з однолітками та специфічні види діяльності й міжособистісних відносин.

Вивченню різних аспектів розвитку дитячого товариства, особливостей дитячої соціальної культури присвячено низку дисертаційних досліджень. В. Абраменкова розробила концептуальні основи міждисциплінарного напряму дослідження дитини в історії розвитку культури та суспільства, які є по суті методологічними засадами дослідження проблем дитинства на сучасному етапі [1, с. 42]. Ключові теоретичні позиції щодо соціально–педагогічної роботи з дітьми й молоддю в Україні висвітлено в докторському дослідженні І. Звєрєвої [12, с. 39]. Авторка розкрила генезис, провідні закономірності та тенденції становлення теорії й практики соціально-педагогічної роботи з дітьми й молоддю на різних етапах розвитку соціально педагогіки та соціальної роботи у світовому та вітчизняному контекстах. Запропоновано концепцію соціальної роботи з різними категоріями дітей і молоді України та систему їх соціальної підтримки, через яку червоною ниткою проходить думка про необхідність консолідації зусиль державних та суспільних організації, засобів масової інформації у створенні системи духовних цінностей, пропаганди психології не насильства та здорового способу життя, гуманності та толерантності у взаємовідносинах дітей та дорослих. Головна увага приділяється дослідженню системи взаємин дитини зі світом (предметним та соціальним), проблеми соціальної культури розглядаються крізь призму ставлення дорослого суспільства до світу дитинства.

Тому сутність соціальної культури дітей підліткового віку в умовах ЗОШ полягає в вікових можливостях дитини, особливостях соціальної культури та специфічною роллю однолітків у соціалізації дитини.

Відтак, слід виходити з того, що в процесі соціалізації дитини обов’язково виникають явища, які потребують певного узгодження соціального та реального педагогічного впливу та висвітлення педагогічних проблем, що стосуються процесу входження дитини у світ культури.

Сучасні дослідження соціалізації особистості охоплюють широке коло педагогічних проблем, що стосуються процесу входження дитини у світ культури. Основні напрями досліджень зазначеної проблеми умовно поділено на три групи:

- вивчення процесу соціалізації, зокрема засобів, методів, специфічних способів засвоєння дітьми культурних надбань свого народу (І.Богданова, С. Бутенін, Ю. Васильков, І.Звєрєва, А.Мудрик, Р.Пріма та ін.);

- дослідження взаємозв’язків різних соціальних інститутів щодо реалізації завдань виховання, навчання та соціального розвитку дітей (В. Абраменкова, О. Бондаревська, М. Лукашевич, В. Полонський, С. Савченко, С. Харченко та ін.);

- порівняння результатів соціалізації, які обумовлені різними соціальними умовами (ідеться про дітей, які зростають у різному соціокультурному та соціально-економічному середовищі) (С. Курінна, І. Печенко, Р. Пріма, Д. Струннікова та ін.).

Узагальнюючою для різних підходів до вивчення різноманітних аспектів процесу соціалізації може бути дефініція цього поняття, надана А. Мудриком, який вбачав у ньому «розвиток людини у взаємодії й під впливом навколишнього середовища», визначав соціалізацію як процес і водночас як результат, що полягає у «засвоєнні та відтворенні культурних цінностей і соціальних норм, а також саморозвитку людини в тому суспільстві, у якому вона мешкає» [35, с. 96].

Дослідження підліткової культури як важливого чинника соціалізації привертає увагу до зіставлення понять у елементі «культура – особистість» оскільки саме на цій основі можна усвідомити сутність процесу входження підлітка у світ культури.

Багатомірність самої культури (види, типи, рід, форми) також визначають багатомірність підліткової культури. Сьогодні нерідко родина намагається зорієнтувати підлітка на ранні професійні досягнення за рахунок засвоєння техніки якогось одного виду культури (музичної, театральної, хореографічної). У підлітковому ж співтоваристві діти, як правило, прилучаються до багатств різних видів культури, оскільки життєдіяльність сучасної людини детермінована всім її універсамом.

Процес входження підлітка у світ культури неможливий у відриві від суспільства. Водночас дослідження науковців переконливо доводять, що для успішного засвоєння культурної спадщини попередніх поколінь свого народу дитина спочатку має чітко зорієнтуватися в просторі підліткової культури як частини загальної, тієї її частини, яка створюється дорослими для дітей та самими дітьми як певний результат твірного характеру їхньої активної соціалізації. Тобто слід визнати як факт те положення, що соціальна культура є необхідним і надзвичайно важливим фактором соціалізації на початкових етапах становлення особистості дитини.

Зокрема С. Курінна, Р. Пріма підкреслюють важливе значення підліткової культури для повноцінного психічного розвитку дитини, зокрема, тому, що вона надає їй особливий психологічний простір, у якому підліток набуває «соціальної компетентності» в групі рівних. Вони зазначають, що соціальна культура охороняє від несприятливих впливів дорослої культури.

Кожна особистість збагачує загальний простір підліткової культури особистісними здобутками, настановами, принципами, традиціями, які вона виносить із своєї сім’ї. Підліткове співтовариство – спільнота індивідів, об’єднаних загальними інтересами, віковими можливостями та природними особливостями, численними атрибутами матеріального й духовного життя, різними видами спільної значимої діяльності.

Розглянемо докладніше кожний вид взаємодії дитини з групою однолітків.

Спілкування з однолітками виявляється важливим «каналом інформації», через який транслюється соціальна культура. Це специфічний вид діяльності і міжособистісних відносин. Під час спілкування виробляються навички соціальної взаємодії, збільшується набір її соціальних ролей, розширюється уявлення про власну особистість. На думку І. Кона, «включення в суспільство однолітків розширює можливості самоствердження дитини, дає їй нові ролі й критерії самооцінки» [18, с. 87].

Спілкування дітей підліткового віку відрізняється специфічними рисами, зокреманадзвичайною емоційною насиченістю, розкутістю. Якщо з дорослим дитина звичайно розмовляє відносно спокійно, то для розмов з однолітками, як правило, характерні різкі інтонації, сміх. У середньому в спілкуванні однолітків спостерігається в 9-10 разів більше експресивно-мімічних проявів, що виражають різні емоційні стани – від лютого обурення до бурхливої радості, від ніжності й співчуття – до бійки. З дорослим же дитина, як правило, намагається поводитися рівно, без крайнього вираження емоцій і почуттів (В. Абраменкова, І. Кон, Г. Кошелєва та ін.).

Друга відмінна риса спілкування однолітків перевага ініціативних дій.Спілкування передбачає взаємодію з партнером, увагу до нього, здатність чути його й відповідати на його пропозиції. У дітей старшого шкільного віку така здібність стосовно однолітка вже розвинена, що виявляється в умінні вести діалог.

Головною детермінантою прояву міжособистісних відносин у групі однолітків є спільна діяльність, її зміст і ціннісні характеристики. Переважна частина різних видів спільної діяльності підлітків є підпорядкованою соціальним вимогам і контрольованою дорослими.

До таких видів спільної діяльності дітей у групі належать спільна праця, художньо-продуктивна та навчальна діяльність. У спільних видах діяльності кожен член групи завдяки особистій активності може одержувати знання, формувати уявлення про світ та себе в цьому світі, може стати об’єктом оцінок оточуючих.

У підлітковому віці діти виявляють готовність і бажання взаємодіяти з ровесниками, водночас науковці й практики зазначають, що сучасні підлітки відчувають труднощі в здійсненні спільної діяльності.

Для повноцінного розвитку підлітка потрібен реальний освітній простір – розвивальне середовище, яке повинне задовольняти її прагнення рухатися, досліджувати довкілля, активно проявляти себе, спілкуватися та взаємодіяти з однолітками.

Соціальна культура як простір розвитку соціалізованості особистості постійно перебуває під впливом різних життєвих обставин, які ми називаємо соціальними факторами. Вони впливають на підлітка, спричинюючи певні зміни в її свідомості, взаєминах з оточуючими, поглядами на світ у цілому.

Отже, названі ознаки засвідчили, що під впливом причин соціального, економічного й психологічного характеру відбувається деформація змісту підліткової культури, що у свою чергу зумовлює процес соціалізації підлітків.

Висновки до розділу І

1. Проведений теоретичний аналіз дослідження підліткового віку довів, що проблема є предметом міждисциплінарного вивчення (філософія, соціальна педагогіка, соціальна психологія, культурологія) та сприяє збагаченню розуміння природи підлітка. З позицій соціальної педагогіки підлітковий вік можна розглядати як постійну поновлювану сукупність індивідів, що перебувають на особливій стадії життєвого циклу від народження до повноліття.

Водночас підлітковий вік– динамічне соціальне утворення в межах вікового періоду від народження до повноліття, що характеризується специфічними ознаками, має власну культуру та будується на особливих соціальних зв’язках і відносинах.

2. Вивчення сутності соціальної культури дало змогу виокремити в ній усталену частину, яка в незмінному вигляді трансформується через дорослих у дитячу свідомість як вікова мудрість поколінь, та змінну, що збагачується, розвивається кожним наступним поколінням дітей.

До умов навчально-виховного середовища, які впливають на соціальний розвиток підлітків ми відносимо такі, як:

1) урахування вікових особливостей дітей підліткового віку,формування соціальної компетенції у дітей підліткового віку, сприяння збагаченню соціальних уявлень, соціально комунікативних умінь через застосування системи літературно-творчих завдань;

2) урахування особливостей навчально-виховного середовища ЗОШ, забезпечення розвивального середовища для особистісного зростання дитини підліткового віку в суспільних стосунках з однолітками та дорослими;

3) використання форм і методів соціально-педагогічної роботи в умовах загальноосвітньої школи, організація спільної продуктивної діяльністі у формі творчих проектів для набуття підлітками соціально-художнього досвіду.

Спеціально створені педагогічні умови дають змогу регулювати урахування вікових особливостей дітей підліткового віку;

3. Узагальнення наукових підходів до вивчення проблеми сприяло визначенню особливостей розвитку підліткової культури на сучасному етапі, які полягають у тому, що батьки психологічно відірвані від дитинства в його загальному розумінні. Вони не відчувають соціальної цінності в підлітковій групі, до якої належить дитина.

На основі означених векторів ми виокремили педагогічні умови формування соціальної компетентності дітей. Викладені теоретичні позиції стали підґрунтям для подальшої експериментальної роботи.

← Предыдущая страница | Следующая страница →