Поделиться Поделиться

Соціальна ситуація розвитку молодшого школяра

По­чаток шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Перехід до шкільного життя пов'язаний зі зміною провідної діяльності з ігрової на нав­чальну. Дитина починає усвідомлювати, що вона вико­нує суспільно важливу діяльність — навчається — і значу­щість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують її. Якщо гра дошкільника була необов'язковою і батьки могли будь-коли її припинити, з різних причин вважаю­чи, що дитині вже досить гратися, то навчання є обов'яз­ковою діяльністю, до якої дорослі ставляться з особли­вою повагою [23, с. 323].

Навчальна діяльність має яскраво виражену суспільну значущість і ставить дитину в нову позицію стосовно до­рослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім'ї. З цього приводу Д. Ельконін зазначав: «саме тому, що навчальна діяльність є суспільною за сво­їм змістом (у ній відбувається засвоєння усіх надбань культури та науки, нагромаджених людством), суспіль­ною за своїм сенсом (вона є суспільно значущою і суспіль­но оцінюючою), суспільною за своїм виконанням (викону­ється відповідно до суспільно вироблених норм), вона є провідною у молодшому шкільному віці, тобто у період її формування» [23, с. 335].

У молодшому шкільному віці відбувається зміна про­відної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо-вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов'язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити в школу, дотримуватися пра­вил шкільного життя, виконувати завдання на уроці та вдома, долати труднощі в навчальній роботі тощо. Дотри­мання цих правил вимагає вміння регулювати свою пове­дінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо пос­тавленим цілям.

Зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов'язків позначається на стосунках з однолітками і вчителями. Спочатку вона захоплена тільки навчанням, мало вступає в контакт з однолітками і певний час відчуває себе чужою, хоч ще недавно у дитячому садку постійно спілкувалася з ними. Стосунки молодших школярів з однолітками регла­ментовані переважно нормами «дорослої» моралі, тобто успішністю у навчанні, виконанням вимог дорослих. Ха­рактерною ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовніш­ніх життєвих обставин і випадкових інтересів (сидять за однією партою, живуть в одному будинку, в одному мікро­районі тощо) [19, с. 311].

Життя в школі пов'язане з особистістю вчителя. Його позиція стосовно дитини відрізняється від позиції батьків чи вихователя з дитячого садка, який певною мірою пере­бирав на себе функції батьків. Стосунки школяра з учите­лем складаються тільки в процесі навчальної діяльності, є жорстко регламентованими організацією шкільного жит­тя, а відповідно — більш діловими і стриманішими. У зв'яз­ку з цим дуже важливими для педагога є знання особли­востей дошкільника, щоб уже в перші дні навчання допо­могти йому повноцінно включитися в нове життя.

Працюючи з дисфункціональною сім`єю, соціальний педагог повинен пояснювати батькам важливість цих змін, і часто виступає авторитетною особистістю для молодшого школяра в ролі вчителя [20, с. 5].

Становлення і розвиток особистості у молодшому шкільному віці охоплює такі фази, як адаптація (присто­сування до нових соціальних умов), індивідуалізація (вияв своїх індивідуальних можливостей і особливостей) та ін­теграція (включення у групу ровесників), адже школяр потрап­ляє в зовсім нову для нього групу однокласників.

Розглянемо вплив батьків на успіхи у навчанні дітей. Науковці виділяють виділив три ознаки у поведінці тих батьків, у яких діти мають позитивні результати у навчанні:

Батьки мають реальне уявлення про поточні досягнення своїх дітей. Такі батьки допомагають дітям розвивати упевненість у собі, заохочують до виконання відповідних віку завдань у школі і вдома.

Ставлення батьків до дітей відрізняється теплотою і любов'ю. Вони використо­вують методи контролю і підтримки дисципліни, характерні скоріше для авторитарного, ніж демократичного стилю. Діти знають межі дозволеного, але при цьому почувають себе у безпеці і знають, що вони бажані і любимі.

Батьки постійно спілкуються з дітьми, читають їм книги, уважно вислуховують дітей, розмовляють з ними, підтримують інтерес до пізнання [35, с. 203].

Дисфункціональна родина по-різному впливає на навчальні успіхи молодших школярів. У тих випадках, коли батьки не звертають уваги на навчання, успіхи молодшого школяра, не ведуть спільних бесід, під час яких дитина могли б розповісти про свої переживання, не має постійної підтримки, в дитини виникає постійна емоційна напруга, депресія, невротична тривога. Все це у більшості випадків негативно відбивається і на її емоційному стані, розумовому розвитку, на успіхах у навчанні. У дисфункціональній родині часто спостерігається низький рівень самоповаги і відносно слабке почуття родинної єдності і солідарності. Все це створює несприятливі соціально-психологічні умови для успішного навчання дитини [37, с. 20].

Якщо говорити про місце дитини в системі суспільних відносин, можна зазначити, що дитина, починаючи відвідувати початкову школу, психологічно переходить в нову систему соціальних відносин. Сім`я починає виконувати функцію контролю щодо дитини у зв'язку з необхідністю вчитися в школі, виконувати домашні завдання, заново організовувати режим дня. Суворість вимог до дитини, навіть в самій доброзичливій формі, покладає відповідальність на батьків у контексті подальших відносин у родині. Необхідні утримання від ситуативних імпульсивних бажань і обов'язкова самоорганізація створюють спочатку у дитини почуття самотності, відчуженості себе від близьких - адже вона повинна нести відповідальність за своє нове життя. Починається важкий період випробування дитини не лише необхідністю ходити в школу, бути дисциплінованою (правильно поводитися в класі, бути уважним під час уроку, до розумових операцій, які треба здійснювати при виконанні завдань вчителя і ін), але і необхідністю організації свого дня вдома , в сім'ї.

Зміна ігрової діяльності в навчальну викликає у дитини почуття покинутості рідними і високу сенситивність до відношення з боку членів сім'ї, тому в цей час дитині небхідна батьківська допомога, але якщо розглядати це питання в парадигмі дисфункціональної родини, то можна стверджувати, що в умовах «вакуумності» проблем – молодший школяр не отримує такої підтримки [24, с. 210].

У функціональній сім`ї дорослі стурбовані навчальними проблемами дитини. Саме вдома намагаються організувати правильне ставлення до навчальної діяльності - відношення взятої на себе відповідальності. Батьки спеціально беруть відпустку у вересні, щоб допомогти дитині увійти в навчальну діяльність і визначити його самопочуття і успіхи на багато років вперед. Організовується робоче місце (стіл, стілець, полиці, лампа, годинник та ін), ведуться бесіди про необхідність правильно спланувати свій час, щоб добре вчитися і встигати грати, гуляти, займатися іншими приємними або обов'язковими справами. Деякі батьки практично вчать організовувати робочий час для занять. Так, в одній родині дітям для виконання домашніх завдань виділяють певні години, тим самим контролюючи їх діяльність. Заведений будильник ставиться перед дитиною на столі. Таким чином дитину досить швидко привчають контролювати себе під час роботи і не відволікатися на сторонні фактори.

Найголовніше, що може дати сім'я молодшому школяру, – навчити його утримуватися від розваг під час навчання, вміння керуватися вольовими зусиллями [42, с. 55].

Сім'я, члени якої усвідомлюють свої обов’язки і виконують покладені на них виховні, комунікативні функції, допомагає дитині засвоїти пропоновані вимоги навчальної діяльності та прийняти ці вимоги як необхідне.

Успіхи дитини в засвоєнні норм життя в нових умовах формують у неї потребу у визнанні не тільки в колишніх формах відносин, але і в навчальній діяльності. Характер адаптації до умов життя в молодшому шкільному віці і відношення до дитини з боку сім`ї, визначають розвиток її почуття особистості. Дитина відчуває зміни соціального статусу і в сім'ї та всередині сімейних відносин знаходить нове місце: це статус учня - відповідальної людини, з нею радяться, її думку враховують [2, с. 23].

У молодшому шкільному віці відбувається перебудова відносин дитини з людьми. Тільки в надрах колективного життя виникає індивідуальне поводження. Початок навчальної діяльності по-новому визначає ставлення дитини з дорослими і однолітками. Реально є дві сфери соціальних відносин: «дитина-дорослий» і «дитина-діти». Ці сфери взаємодіють один з одним через ієрархічні зв'язки.

У сфері «дитина-дорослий» крім відносин «дитина-батьки» виникають нові відносини «дитина-вчитель», що піднімають дитину на рівень суспільних вимог до його поведінки. Вчитель допомагає дитині дотримуватись нормативних вимог з більшою визначеністю, ніж в родині, - адже в первинних умовах спілкування дитині важко виділити себе і досить точно оцінити характер своєї поведінки. Тільки вчитель, неухильно висуваючи вимоги до дитини, оцінюючи її поведінку, створює умови для соціалізуючої поведінки дитини, стандартизації в системі соціального простору - обов'язків та прав. У початковій школі діти приймають нові умови, запропоновані їм вчителем, і намагаються неухильно слідувати правилам.

Вчитель стає для дитини фігурою, що визначає його психологічний стан не тільки в класі, але й на рівні спілкування з однокласниками, його вплив простягається і на стосунки в сім'ї.

Сім'я у відношенні до дитини стає центром навчальної діяльності, що позначається на відносинах дитини з учителем та однокласниками. У зміст традиційного спілкування з дитиною в родині повинні включатися всі події її шкільного життя.

Також, у період, коли дитина починає ходити до школи, нова соціальна ситуація, в яку вона потрапляє, приводить до того, що усталений в сім'ї стиль спілкування з дитиною набуває нових рис. Авторитарний стиль, який передбачає жорстке керівництво, придушення ініціативи і примусу, знаходити собі виправдання в необхідності підпорядкувати дитину шкільній дисципліні. Крик і фізичні покарання є типовою формою, яка виявляє владу дорослого над дитиною. При цьому не виключається любов до дитини, яка може виражатися досить експресивно. У таких сім'ях виростають або невпевнені в собі, невротизовані люди, або агресивні і авторитарні - схожі на своїх батьків. У школі ці риси особистості проявляються вже у стосунках з однолітками. Так, наприклад ліберально-потуральний стиль передбачає спілкування з дитиною на основі принципу вседозволеності. Така дитина не знає інших стосунків, крім утвердження себе через вимоги "Дай!", "Мені!", "Хочу!", капризи, демонстровані образи тощо. Потуральність призводить до того, що вона не може розвиватися в соціально зрілу особистість. Тут відсутнє головне, що необхідно для правильного соціального розвитку дитини, – розуміння слова "потрібно". У такій сім'ї формується незадоволений оточуючими людьми егоїст, який не вміє вступати в нормальні взаємостосунки з іншими людьми, – він конфліктний і неслухняний. У школі дитина з такої сім'ї приречена на невдачу в спілкуванні – адже її не привчили поступатися, підпорядковувати свої бажання спільним цілям, а її соціальний егоцентризм не дає можливості нормально оволодівати соціальним простором людських стосунків. Одним з варіантів ліберально-потурального стилю в сім'ї є гіперопіка. Стиль гіперопіки з самого початку позбавляє дитину самостійності в фізичному, психічному і соціальному розвитку. В цьому випадку сім'я повністю фіксує свою увагу на дитині: через можливу загрозу нещасного випадку або тяжкої хвороби; через прагнення компенсувати свої невдачі майбутніми успіхами дитини; через оцінки своєї дитини як вундеркінда тощо. У такій сім'ї батьки розчиняються в дитині, присвячують їй все своє життя. Добровільне жертвоприношення невротизує батьків, вони починають сподіватися на вдячність своєї дитини в майбутньому, не бачачи вдячності нині, страждають, не розуміючи, що виховують інфантильну, невпевнену в собі, також невротичну людину, повністю позбавлену самостійності. Така дитина постійно прислуховується до своїх відчуттів: чи не болить що-небудь? Зменшено-ласкаві назви частин свого тіла ще довго залишаться в її лексиконі і будуть викликати іронічне ставлення однолітків. А інфантильна і залежна поведінка позбавить її можливості спілкуватися з ними на рівних. Вона займе підлеглу позицію, знайшовши собі покровителя серед однокласників [10,с. 22].

Ціннісне ставлення до дитини з високою рефлексією і відповідальністю за неї – найефективніший демократичний стиль виховання. Дитині висловлюють любов і доброзичливість, з нею граються і розмовляють на теми, що її цікавлять. Вона знає, що таке "потрібно", і вміє дисциплінувати себе. У такій сім'ї росте повноцінна людина з почуттям власної гідності і відповідальності за близьких. У школі дитина з такої сім'ї швидко набуває самостійності, вона вміє будувати стосунки з однокласниками, зберігаючи почуття власної гідності і знає, що таке дисципліна.

Перелічені стилі спілкування в сім'ї при всіх відмінностях мають спільну рису – батьки небайдужі до своїх дітей. Вони люблять своїх дітей, а стиль виховання часто є спадкоємним, що передається в сім'ї з покоління в покоління. Лише сім'я, що має здатність до рефлексії на особливості дитини, свідомо шукає найефективніший стиль її індивідуального виховання.

Аналіз стилів виховання буде неповним, якщо не назвати ще один стиль, який зовсім неспрямований на виховання, але дуже часто зустрічається в дисфункціональній сім`ї: відчужений стиль стосунків. Він передбачає глибоку байдужість дорослих до особистості дитини. У такій сім'ї батьки або "не бачать" своєї дитини, або активно уникають спілкування з нею і тримають її на відстані (психологічна дистанція). Незацікавленість батьків розвитком і внутрішнім життям дитини роблять її самотньою, нещасною. Пізніше у неї виникає відчужене ставлення до людей або агресивність. У школі дитина виявляє невпевненість у собі, невротичність, вона відчуває труднощі у взаємостосунках з однолітками [40, с. 193].

Стиль сімейних взаємин, звичайно, визначає стиль виховання дитини. Серйозна соціальна проблема - агресивні відносини в дисфункціональній родині, коли агресія спрямована на кожного її члена. Серед причин жорстокості вирізняють: психічну неврівноваженість дорослих; їх загальна незадоволеність життям, сімейними відносинами, службовим статусом; відсутність взаємної любові між подружжям, їх алкоголізація і наркотизація; просто безкультур'я; зради. Взаємні бійки, побиття матері, побиття дитини - ось основний фон життя такої сім'ї. Внутрішня сімейна агресія тягне за собою формування агресивного типу особистості дитини. Вона привчається забезпечувати собі місце під сонцем нецензурною лайкою, кулаками, агресивними нападами, садистськими витівками. Така дитина не вміє пристосуватися до нормативних вимог, не бажає підкорятися правилам поведінки в громадських місцях і в школі. Вже в шість-сім років вона провокує вчителя, прагне довести його до крайнього стану обурення своєю поведінкою, а сам у запалі може кричати лайливі слова, кататися по підлозі, нападати на своїх однокласників.

У класі дитина з дисфункціональної сім'ї не вміє знайти собі місце. Часто вона відстає у розвитку, не може налаштувати себе на навчання - їй важко, незрозуміло, нецікаво [32, с. 166].

Одним з основних об'єктів соціальної роботи виступають моло­да сім'я та сім'ї, які мають проблеми у сімейному вихованні, сім'ї, які за особливостями своєї життєдіяльності потребують соціальної підтримки, допомоги, реабілітації. В контексті дипломної роботи – це дисфункціональні сім‘ї. Соціаль­на робота з такими сім’ями полягає у забезпеченні соціальної профілактики сімейного неблагополуччя, здійсненні системи за­ходів, спрямованих на запобігання аморальної, протиправної по­ведінки дітей, наданні соціальної допомоги та послуг з метою реалізації програми роботи з дитсфункціональною сім'єю; наданні допо­моги батькам у розв'язанні складних питань сімейного виховання; здійсненні соціальних послуг.

Соціальна підтримка — має на меті надання різноманітних соціальних послуг сім'ї в умовах конкретного суспільства, конкрет­ної ситуації. Ці послуги сприятимуть формуванню у сім'ї нормаль­ної життєдіяльності. Соціальні послуги можуть мати інформацій­ний, консультативний характер, метою їх є надання психолого-пе­дагогічної, правової, соціально-медичної, матеріальної підтримки сім'ям. Завдання полягає у тому, щоб допомогти сім'ї в цілому і кожному з її членів справитися з повсякденними життєвими труд­нощами, проблемами. Тобто кожна людина і сім'я в цілому мусить продіагностувати проблеми, які з'явилися, і самостійно вирішити їх. У разі потреби здійснюється їх корекція.

Соціальний педагог виступає посередником між сім'єю, дер­жавою, громадськими організаціями та законодавчими органами. Соціальні послуги, спрямовані на допомогу створення й поліпшен­ня умов життєдіяльності сім'ї, можливостей її самореалізації, на за­хист її прав та інтересів. Це, насамперед, роз'яснення про пільги, що надаються дітям з неблагополучних сімей і сімей групи ризику, їх батькам, формування їхньої правосвідомості, відповідального ставлення батьків до батьківських обов'язків, надання різних видів соціальних послуг дітям. Соціальної допомоги потребують також сім'ї, які мають про­блеми у вихованні дитини з будь-яких причин, проблеми у сімейних взаємовідносинах або у стосунках із суспільством, в ор­ганізації життєдіяльності сім'ї, а також сім'ї соціального ризику з несприятливими умовами існування. Такі сім'ї потребують різних видів допомоги: з питань планування сім'ї, виховання та догляду за дітьми, адаптації до зміни зовнішніх умов, розробки індивідуаль­них сімейних стратегій, ор­ганізації вільного часу молодої сім'ї, налагодження сімейного по­буту й господарства, удосконалення взаємостосунків у сім'ї тощо.

Дитина з дисфункціональноїї сім'ї має право на спеціальну увагу - адже часом виявляється, що вона навіть не здогадується про те, якими мають бути відносини у функціональнії родині.

Таким чином, розглянувши аспекти соціальної ситуації розвитку молодшого школяра у дисфункціональній сім`ї, слід виокремити важливість соціальної підтримки дитини. Як уже зазначалося, роль вчителя відіграє дуже велике значення у особистісному становленні школяра, тому в даному випадку соціальний педагог буде референтною особою для дитини і врешті-решт для батьків.

Соціально-педагогічна підтримка молодшого школяра повинна бути направлена на такі дисфункції:

· зняти заборони на обговорення проблем як поза сім'єю, так і в самій родині; навчити звертати увагу на свої проблеми, труднощі, неприємності;

· зняти заборони на вираження своїх почуттів;

· навчити членів родини не уникати прямих висловлювань, пояснити, що крім агресії та маніпулювання, існують інші шляхи задоволення своїх потреб та потреб дитини;

· вжити превентивних заходів щодо звички будувати нереальні ;

· навчити обговорювати в родині теми «табу»;

· поговорити з батьками та дитиною про те, що проблеми, які існують в сім`ї, потрібно обговорювати та вирішувати, а не замовчувати.

Завданням соціального педагога при роботі з дисфункціональною сім`єю – є надання конкретної, індивідуальної допомоги сім`ї, з метою раціональної організації внутрішнього та позасімейного спілкування, життєдіяльності та відпочинку, навчання раціонального розв’язання та подолання складних життєвих обставин, виховання дітей.

Соціально-педагогічна підтримка забезпечує пошук і стимуляцію внутрішніх резервів родини, які допоможуть вирішити власні проблеми.

Отже, ключовим компонентом соціальної-педагогічної підтримки є необхідність роз’яснення батькам, що реалізуючи свої функції, сім’я задовольняє окремі найважливіші природні потреби дитини, а з іншого боку, дає їй змогу досягнути цілей у спілкуванні, особистісному та духовному зростанні.

← Предыдущая страница | Следующая страница →