Поделиться Поделиться

СТАТУТ 1786 РОКУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПРО ЗМІСТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ШКІЛЬНОЇ СИСТЕМИ

У 1786 році було затверджено "Статут народних училищ у Російській імперії1'1^ згідно з яким у губернських містах запрова­джувались головні народні училища - школи з 4-х класів, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових - малі народні училища -2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошува­лось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному мі­ському населенню. Прийняття Статуту впливало на освіту Украї­ни, сприяючи відкриттю нових шкіл в ряді міст. Проте охопити


все населення училища не могли і не стали масовою школою-Широкі маси українського народу, по суті, були позбавлені мож­ливості здобувати освіту та й сам її зміст мав антинародний хара­ктер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися на­родні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації україн­ського населення.

Населення України ставилось негативно як до головних, так і до малих народних училищ, вважаючи, що вони готували лише канцеляристів і сутяг, ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняю­чи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й за цих засобів боротьби з дяківськими школами, в них вчи­лося значно більше дітей, ніж в урядових школах.

Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту від­давати своїх дітей на навчання до Петербургу і Москви, або ж до західноєвропейських вищих навчальних закладів. Українська шляхта відчувала потребу університету в Україні. Але жоден з проектів створення в Україні університету не діждався реалізації за часів Катерини II, оскільки нейтралістська політика російсько­го уряду взагалі була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування університету - може, з міркувань, що саме український народ має особливу "схильність до наук".

Дещо інший шлях у П половині XVIII ст. пройшла освіта і школа у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті, які опи­нились під юрисдикцією австро-угорської монархії. Український народ відразу відчув увесь тягар австрійської бюрократичної державної машини. Австрія дозволяла польській шляхті брати участь в управлінні краєм, внаслідок чого український народ тер­пів подвійний гніт.

Із посиленням експлуатації українського народу австро -польська шляхта спрямувала свою діяльність на знищення всього українського. Австрійські колонізатори з презирством ставились до культури, мови, традицій західних українців, намагалися при­тупити їхнє прагнення до воз'єднання з усім українським наро­дом. В школах Галичини навчання велось переважно польською, іноді німецькою мовою.

Уже на початку XIX ст. в Східній Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено плату за навчання у головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простого люду. Посилювався суворий нагляд за діяльністю навчальних закладів, весь навчальний процес був пройнятий релігійністю.

Поступово народні школи Галичини перейшли у відання кон-систорій, які забороняли викладання українською мовою. До 1817 року в Галичині не існувало жодної тривіальної школи з українською мовою навчання.

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українсь­кою мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх вважався дуже низь­ким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її на­ціональний характер.

Очолена духовенством, боротьба за рідну мову підготувала грунт для появи "Русалки Дністрової". Австрійський уряд висту­пив за освіту українського населення, але на німецький лад. Українізація школи урядові була не до вподоби.

Після повстання декабристів в 1828 році було проведено контрреформу школи, головне завдання якої цар Микола І ви­значив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах бу­ли збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану.

Статут 1828 року насаджував в учбових закладах муштру, зу­бріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суво­рого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Учбове навантаження учнів було різко збільшене з метою заповнення їх часу, позбавлення можливості займатись самостійним читанням і зустрічатись з од­нолітками поза учбовим закладом.

У 1831 і 1832 роках більшу частину гімназіїй на Правобереж­ній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них насаджувались церковні православні школи, навча­льні заклади закритого типу для дворян.

У першій половині XIX ст. на Лівобережній Україні було створено цілий ряд гімназій (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в Україні були "інститути шляхет­них дівчат". Вже в 1818 році в Харкові існував інститут, де вчи­телював А.Гулак-Артемовський. У цьому році аналогічний інсти­тут було відкрито в Полтаві, у 1825 році в Одесі, у 1833 році - в Києві.

Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850) , у 1860 р. вони з'явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним^ восьмий клас був зоріє­нтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок. Про­грами дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чи­ном тим, що в них не було класичних мов, а натомість заведено природознавство. Єпархіальні школи переважно були семиріч­ними, а своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існу­вали ще середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

Кількість повітових училищ залишалася майже незмінною, а парафіяльних з 1841 р. до 1856 р. збільшилось тільки на 64 в ме­жах всієї імперії (приріст - 4 школи в рік). На Україні цей процес носив нерівномірний характер.

У кінці 50-х років XIX ст. в Україні виник новий тип шкіл для підлітків і дорослих - так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована у Києві у 1859 р., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення не­дільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. До навчання в цих школах підключилась українська інтелігенція - вчителі, сту­денти і взагалі молодь, серед якої не бракувало українців, які вважали необхідним вести навчання українською мовою. Але недовгим було життя недільних шкіл: у 1862 році розпоряджен­ням міністра освіти всі вони були скасовані.

Усі школи України, від загальноосвітніх до вищих, були ру­сифіковані. Крім того, школа була чужою для нашого народу, не тільки мовою, а й самою методикою викладання. У читанках та підручниках говорилося виключно про руський народ, його гос­подарське життя і звичаї, історію, а про український - і не згаду­валося У школі литина потоапляла в залежну віл неї луховну атмосферу, в чужий світ, де нічого свого рідного вона не бачила. А звідси - слабкий розвиток дитини, невисокий рівень знань.

З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX століття. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою. Царський уряд був змушений піти на поступки. Новий шкільний статут, прийнятий у 1787 році, визнав українську мову основною для шкіл Галичини, а в 1789 році уряд Австрії дав згоду на відкриття українських шкіл, при­наймні даних про відкриття хоча б однієї школи з українською мовою навчання немає.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зра­зком, запозичивши систему освіти періоду французької револю­ції.

Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національного навчання роз­виток української держави стане неможливим. Під час реформи 1804 р., керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції, повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Ака­демії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.

Не обминула русифікація І середніх шкіл. У гімназіях, що відкривалися на Україні, навчання проводилось російською мо­вою. Українська мова, література, культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах. Українського народу ніби й не існувало взагалі.

У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв ви­дав наступний указ: "Никакого малоросийского язьїка не бьіло, нет, й бьіть не может й что наречие, употребляемьіх простонаро-дьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на него Польши". Інколи в російських підручниках з'являлися статті з українського життя, але вони або спотворювали історію українського народу, або були просто брехнею.

Російська історія не обмежувалась русифікацією української школи. У 1876 році царський уряд видав указ, який перекривав доступ рідного слова до українського народу: "Не допускать ввоза в предельї Империи без особого разрешения книг, издаваемьіх на малоросийском наречии. Печатание й создание в империи оригинальньїх произведений й переводов на том же наречии вос-претить. Воспретить различньїе сценичньїе представлення й чте-ния на малоросийском язьіке".

Ця доба відзначалася повним пригніченням вчительства і уч­нів. Православ'я цілком русифікувалось, як і чимало вихованців шкіл. Після розправи із членами Кирило-Мефодіївського братст­ва, царизм посилив репресії проти України. Заборонялись будь-які книги українською мовою, переслідувались навіть наукові статті про Україну російською мовою.

5. СИСТЕМА ОСВІТИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ ТА ЗАКАРПАТТІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII СТОЛІТТЯ)

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим.

У полках Лівобережжя існували полкові початкові школи, які відкривало саме населення за власні кошти.

На запорізьких землях функціонували, як і у попередньому столітті січова школа, школа при Самарській фортеці-монастирі і 16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.

На зразок Києво-Могилянської колегії (академії), були ство­рені колегії в Новгород-Сіверському, Чернігові, Харкові, Полтаві й Переяславі, в яких навчалися діти не лише духовенства й коза­цької старшини, а й міщан, козаків і селян.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорізькі школи перестали існувати.

Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., в якому "мандри" були заборонені. З цією ме­тою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювали­ся у парафіяльні.

Особливо варто відзначити діяльність Головної Січової шко­ли (1754-1768). За характером навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, матема­тику, географію, астрономію, військову справу.

У школах приділяли достатню увагу патріотичному вихован­ню та музичній підготовці учнів. З них виходили кобзарі, сурма­чі, цимбалісти, скрипалі.

У 1738 р. в м.Глухові була відкрита школа співаків, в якій го­тували співаків для Петербурзької придворної капели. Тут навча­лося по 20 учнів. Вони вивчали нотну грамоту, гру на скрипці, гуслях, бандурі. Також з ними проводили хорові заняття. Щоріч­но 10 випускників направлялися до придворного хору, оркестру. Про­існувала співацька школа понад 40 років.

Особливо відомим у середині XVIII ст. стає Харківський ко­легіум. У Харківському колегіумі навчалися діти усіх верств на­селення. У колегіумі постійно переглядався зміст освіти, вводи­лися нові предмети для задоволення потреб у знаннях українсь­кого дворянства. Так, з 1765 р. започатковане вивчення францу­зької та німецької мов, поглиблюється курс математики. Вивча­ється інженерна справа, геодезія тощо. Проводиться загальноку­льтурна і естетична підготовка (література, музика, живопис, ар­хітектура). Якщо на першому етапі навчальний процес у Харків­ській колегії здійснювався за зразком колегії Київської (грамати­ка, поетика, риторика, філософія, богослов'я), то у другій пол. XVIII ст. він був перероблений за зразком планів Московського університету (математика, інженерна справа, геодезія, історія, географія, теологія, право, медицина).

Це зумовлювалося потребами розвитку на Україні промисло­вості і намаганнями дворянства та української старшини дати своїм дітям досконалу й широку освіту. У колегії навчалися представники різних станів, за винятком дітей кріпаків.

За шкільним Статутом 1786 р., в Україні почали відкриватися малі (у повітових містах) і головні (у губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) - 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.

На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували "дяківські школи". Для покатоличення української людності насаджувалися уніатські шко­ли, а також школи духовних орденів - василіан, єзуїтів.

У 1789 р. на Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним терміном навчанням, 14 підокружних шкіл з шести­річним терміном навчання. На Буковині за часів панування Туре-ччинини шкіл майже не було. На Закарпатті існувало кілька цер­ковно-уніатських шкіл, в яких навчали грамоти. У 1744 р. в м. Мукачеві була відкрита богословська школа, а в 1766 р. були за­сновані початкові школи в Мукачеві, XV ст., пізніше - в Тячеві та Вишкові. Існували також Ужгородська гімназія (1646), рефор­маторська колегія (1540) і католицька гімназія в Мармарош-Сигеті (1730). У 80 рр. XVII ст. в Ужгороді було відкрито "нор­мальну школу", при якій з 1793 р. існувала вчительська семіна­рія. Всі ці школи були центрами денаціоналізації українського народу Закарпаття, їх змадяризування і покатоличення. Наприкі­нці XVIII ст. обов'язковою мовою навчання в школах Закарпаття стала угорська. Потребу в освіті рідною мовою закарпатські українці задовольняли приватним навчання своїх дітей.

Після першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила Гали­чину. Спочатку тут було відкрито кілька церковнопарафіяльних шкіл, а з 1783р. у Львові було засновано російську духовну семі­нарію. Одночасно з цим йшло онімечення шкіл. Відкрита з 1784 р. гімназія при Львівському університеті була німецькою.

Загарбавши Буковину (1775), австрійський уряд і на цій тери­торії насаджував німецькі школи, забороняючи українські. У XVIII ст. здійснювалася поступова заборона українського слова. У 1720 р. Петро І своїм указом заборонив друкування українсь­ких книжок. Згодом, російська мова, за наполяганням царату, стає мовою викладання у всіх навчальних закладах. У 1769 р. Синод наказав вилучити всю літературу, написану українською мовою. За Катерини II для України настали ще тяжчі часи. Укра­їнська автономія була знищена, козацтво змінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворян­ства, а селян-землеробів (які раніше були вільними) закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне вихован­ня, доручаючи виховувати дітей гувернерам французам або нім­цям.

Підкреслюючи свою показну турботу про освіту, Катеринаїї все робила, аби затримати її розвиток. Так, багато мандрівних


дяків, за її розпорядженням, направляли на військову службу. Інші змушені були обрати постійне місце проживання і потрапи­ли у кріпосну залежність. Посилення кріпосного права призводи­ло не лише затримало поширення освіти, а й призвело до зни­щення уже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навча­льних закладах.

← Предыдущая страница | Следующая страница →