Поделиться Поделиться

Сучасний стан та процедури забезпечення якості освіти в Україні

Вища освіта[174] – це рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання[203], який ґрунтується на повній загальній середній освіті та завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Завдання системи вищої освіти – підготовка фахівців до наступної професійної діяльності, відтворення, розвиток і передача новим поколінням досягнень науки, техніки та культури, формування гуманістичних світоглядних принципів.

Підготовка фахівців із вищою освітою в Україні забезпечується ступеневою системою.

Освітні рівні вищої освіти – неповна вища освіта, базова вища освіта, повна вища освіта.

Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти – молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр[192].

Напрями та спеціальності підготовки фахівців затверджує Кабінет Міністрів України. Напрями підготовки об’єднують декілька спеціальностей. Програми підготовки бакалаврів кожного напряму мають спільну нормативну частину підготовки.

Вищий навчальний заклад – освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання[202], виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Статус вузу – І, ІІ, ІІІ i IV-й рівень акредитації[217] визначає право реалізувати програми підготовки молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів і магістрів відповідно.

Мета діяльності вищого навчального закладу – забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

Ліцензування[191] – процедура визнання[174] спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення.

Акредитація[169] – процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов’язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення.

Суб’єкти навчально-виховного процесу – студенти (слухачі), курсанти, екстерни, асистенти-стажисти, інтерни, клінічні ординатори, здобувачі, аспіранти (ад’юнкти) та докторанти.

Педагогічну діяльність у вищих навчальних закладах І і ІІ-го рівнів акредитації здійснюють педагогічні працівники, у вищих навчальних закладах ІІI і IV-го рівнів акредитації та закладах післядипломної освіти – науково-педагогічні працівники – асистент, викладач, старший викладач, директор бібліотеки, науковий працівник бібліотеки, доцент, професор, завідуючий кафедрою, декан, проректор, ректор.

Учасники навчально-виховного процесу повинні дотримуватись відповідних обов’язків і мають визначені права.

Основу механізму регламентації діяльності вищих навчальних закладів становлять процедури ліцензування[191] та акредитації. Але державна акредитація[169] не відміняє і не підміняє собою громадську акредитацію, яка може проводитися професійною спільнотою, відповідними асоціаціями. Особлива роль державної акредитації в нашій країні полягає в тому, що вона гарантує відповідність якості та рівня навчання державним вимогам, а випускники навчальних закладів, що навчалися за акредитованими спеціальностями, мають право на отримання документа про освіту державного зразка.

Міністерством освіти і науки України (МОН України) ініційовано широке обговорення в освітніх колах питання удосконалення системи ліцензування[191] і акредитації навчальних закладів та шляхів їх демократизації, спрощення процедури, посилення відповідальності міністерства як державного органу управління освітою, зменшення фінансових витрат навчальних закладів.

На сьогодні розроблено ряд нормативно-правових документів стосовно акредитації навчальних закладів, а також накопичений значний досвід її проведення. Тому з'явилася можливість подальшого упорядкування та уніфікації процедури акредитації.

В Україні ефективність роботи навчальних закладів та якість освіти, яку вони надають, визначається за допомогою процедур акредитації та ліцензування[191]. Прозорість процесів акредитації та ліцензування[191] забезпечується оприлюдненням матеріалів самоаналізу навчальних закладів та результатів цих процедур. Зараз ці процедури проводить МОН.

Метою такого підходу є забезпечення виконання державних вимог до акредитації напрямів підготовки, спеціальностей та вищих навчальних закладів, удосконалення порядку акредитації, підвищення якості підготовки фахівців з вищою освітою, забезпечення прозорості, об’єктивності, гласності та наближення вітчизняної процедури акредитації до європейських та світових вимог. Досягнення мети реалізується через наближення процедури проведення акредитації до процедур, що існують у провідних країнах Європи та світу.

Посібник враховує досвід роботи міністерства і Державної акредитаційної комісії України у питаннях акредитації, пропозиції та зауваження навчальних закладів щодо чинного порядку акредитації, а також досвід іноземних держав. Документ передбачає комплексне оцінювання всіх напрямків діяльності навчального закладу та його структурних підрозділів, встановлює умови прийняття рішень про акредитацію, відмову в акредитації або умовну акредитацію. Визначено, що основними показниками, які аналізуються під час проведення акредитації, є рівень наукової діяльності навчального закладу, відповідності діяльності навчального закладу Ліцензійним умовам надання освітніх послуг у сфері вищої освіти, рівень і якість підготовки студентів за напрямом підготовки, спеціальністю, що акредитується, та ефективність внутрішньої системи управління якістю.

Встановлюється вимога щодо оприлюднення проведеного самоаналізу навчального закладу перед його поданням до міністерства, а також оприлюднення кінцевого результату акредитації. Проект передбачає більш широке залучення громадськості та роботодавців до процесу підготовки навчального закладу до акредитації, та до прийняття рішення щодо акредитації. Комплексне вивчення діяльності навчальних закладів дасть змогу провести більш чіткий моніторинг[199] всіх навчальних закладів України та підготувати об’єктивні дані для складання рейтингу вищих навчальних закладів. Прийняття постанови дозволить розширити практику соціального партнерства вищих навчальних закладів з громадянами, роботодавцями і соціальними об’єднаннями та залучення їх до процесу вироблення і прийняття рішень щодо підвищення якості підготовки фахівців, забезпечення регіональних ринків праці висококваліфікованими фахівцями.

У Законі «Про вищу освіту» зазначено, що акредитація[169] вищого навчального закладу – це державно-громадське визнання[174] його спроможності провадити освітню діяльність відповідно до стандартів вищої освіти і державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення.

Процедура акредитації, згідно з чинним законодавством має такі особливості:

1) до МОН надається звіт про діяльність за напрямом підготовки чи спеціальністю або навчального закладу, що акредитується, з моменту отримання ліцензії або за період, який пройшов з часу попередньої акредитації. Структуру та зміст звіту визначає МОН. Звіт має бути схвалений вченою (педагогічною) радою навчального закладу та оприлюднений в порядку, визначеному МОН;

2) до МОН надається перелік зауважень (приписів) контролюючих державних органів, претензії юридичних та фізичних осіб щодо освітньої діяльності навчального закладу, заходи щодо їх усунення та інформація про хід виконання цих заходів;

3) після одержання усіх матеріалів МОН у 20-денний термін проводить їх попередню експертизу, а умови відповідності поданих матеріалів чинному законодавству та вимогам МОН, формує експертну комісію, яка проводить акредитаційну експертизу;

4) експертна комісія визначає ефективність внутрішньої системи управління якістю освіти в навчальному закладі. Термін роботи комісії у навчальному закладі не має перевищувати 10 днів;

5) за результатами акредитаційної експертизи експертна комісія МОН готує мотивовані висновки щодо акредитації напряму підготовки чи спеціальності та навчального закладу, ознайомлює з ними керівника навчального закладу;

6) експертна рада ДАК проводить аналіз матеріалів, зазначених у пункті 15 проекту Положення, висновок експертної комісії ф подає свої пропозиції на засіданні ДАК щодо акредитування навчального закладу;

7) відшкодування витрат, пов’язаних з проведенням акредитації, видачею сертифіката (дубліката), здійснюється за рахунок навчального закладу, що заявив про свою акредитацію, за кошторисами, складеними відповідно до нормативів, встановлених МОН за погодженням з Мінфіном.

Щодо процедури ліцензування[191], Міністерством освіти і науки України прийнято положення, яке орієнтує цю процедуру на потреби ринку праці. Кабінетом Міністрів України 8 липня 2007 року постановою №1019 затверджено Положення про ліцензування[191] діяльності з надання освітніх послуг. Це Положення врахувало досвід роботи міністерства, регіональних органів управління освітою, навчальних закладів. Положення встановлює процедуру самооцінки спроможності суб’єктів освітньої діяльності щодо надання освітніх послуг, проведення ліцензійної експертизи, прийняття рішень, а також прийняття рішень про обмеження діяльності суб’єктів у сфері освіти.

Принциповою відмінністю нового порядку є те, що процедура ліцензування[191] передбачає два етапи. Перший етап – аналіз ринку праці та ринку освітніх послуг регіону, потреби роботодавців у відповідних фахівцях, запити населення в отриманні відповідної освіти, самоаналіз навчального закладу, визначення власного рівня забезпеченості та відповідності даного забезпечення вимогам щодо ліцензування[191] певної діяльності або визначення заходів, необхідних для підготовки всього необхідного для ліцензування[191]. Підсумком першого етапу є звернення навчального закладу до органу ліцензування[191] із обґрунтуванням своїх намірів ліцензуватися та отримання від нього згоди або аргументованої відмови.

Другий етап, за умови отримання навчальним закладом згоди органу ліцензування[191] на проведення самого ліцензування[191], є безпосередньо ліцензування[191], яке включає процедури проведення ліцензійної експертизи та прийняття відповідних рішень за наслідками експертизи.

Переваги для суб’єктів господарювання у сфері освітньої діяльності (навчальних закладів полягають у тому, що навчальний заклад до моменту отримання принципової згоди органу ліцензування[191] може не витрачати великих коштів на реалізацію проекту. Раніше навчальний заклад ще до подачі до органу ліцензування[191] заяви про видачу ліцензії вже зобов’язаний був мати забезпечення відповідно до Ліцензійних умов надання освітніх послуг, що потребувало великих затрат фінансових, матеріальних, людських тощо. При цьому на кінцевому етапі ліцензування[191] могло бути прийняте рішення про недоцільність надання ліцензії на ті чи інші освітні послуги. Таким чином, всі затрати виявлялися марними.

Важливим є те, що передбачено більш широке залучення громадськості у процесі підготовки навчального закладу до ліцензування[191] та при прийнятті рішення про надання ліцензії чи про відмову у наданні ліцензії.

Сутність акредитації

У відповідності з Законом "Про вищу освіту" вищий навчальний заклад (далі ВНЗ) – це такий освітній або освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певним освітнім та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання[203], виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Акредитація[169] – процедура надання ВНЗ певного типу права провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Можуть акредитуватися спеціальність[219], напрям підготовки і весь навчальний заклад.

Акредитація ВНЗ – це державне визнання[174] його статусу (рівня акредитації). Акредитація[169] закладу здійснюється протягом навчального року.

Акредитація[169] спеціальності з певного напряму – це державне визнання[174] відповідності рівня підготовки (перепідготовки) фахівців з цієї спеціальності державним вимогам. Акредитація[169] спеціальності проводиться після (або в період) закінчення терміну навчання[202] фахівців у ВНЗ за цією спеціальністю.

Акредитація[169] здійснюється згідно з "Положенням про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах". Під час акредитації проводиться акредитаційна експертиза, для здійснення якої формується експертна комісія.

ВНЗ може бути акредитованим за певним рівнем акредитації, якщо не менше двох третин спеціальностей, за якими ВНЗ провадить освітню діяльність, є акредитованими за цим рівнем.

Рівень спроможності ВНЗ певного типу провадити освітню діяльність, пов'язану із здобуттям вищої освіти та кваліфікації, визначається рівнем акредитації. Закон "Про вищу освіту" встановлює чотири рівні акредитації ВНЗ.

ВНЗ має право видавати документ про вищу освіту державного зразка тільки з акредитованого напряму або спеціальності.

← Предыдущая страница | Следующая страница →