Поделиться Поделиться

Театр та образотворче мистецтво

В Україні в середині 20-х pp. нарахову­валося 45 професійних театрів. Справж­ньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», назва­ному так за першим місяцем весни. З 1922 року цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушель­ницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на євро­пейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», — сказав він на одному з театральних диспутів. За пропа­ганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії.

У 20-ті pp. утворилася Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та інші зро­били вагомий внесок в українське образотвор­че мистецтво. Плідно працював засновник оригінальної художньої школи Михайло Бой­чук, чиїх послідовників пізніше стали нази­вати «бойчукістами». їхні картини з великим успіхом демонструвалися на міжнародних виставках.

У 20-ті pp. випустили у світ перші фільми Одеська та Київська кіностудії. Свій творчий шлях розпочав видатний митець українського та світового кінематографа Олександр Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Українське музичне мистецтво збагатила твор­чість композиторів Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Григорія Верьовки, Лева Ревуцького та ін. Так, видатний український композитор, диригент і педагог Кирило Стеценко віддавав перевагу хоровим, вокально-інструментальним, оперним жанрам, музиці до театральних вистав і обробкам народних пісень. Він організував Перший київський народний хор, дві мандрів­ні капели, на основі яких згодом виникла капела«Думка».

Таким чином, у 20-ті pp. українська культура та мистецтво зазнали бурхливого піднесення.

Василь Липківський (1864-1937)

Визначний діяч Української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї Русі. Народився в с. Полудні на Вінниччині. Навчанні в Уманському духовному училищі, пізніше — у Київській духовній академії. У 1890-х був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика — настоятелем місь­кого собору, повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту. У 1905 р. звільнений і роботи за національні переконання. З 1917 р. очолив рух за автокефалію Української православної церкви. 9 травня 1919 р. відправив першу служ­бу українською мовою в Миколаїв­ському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський цер­ковний собор затвердив проголошену автокефалію Української православ­ної церкви і обрав В. Липківського її митрополитом. Активно працював для ідеї відродження української націо­нальної церкви, за що зазнавав по­стійних переслідувань. У жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту й заслан­ня всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єпископом П. Ромадановим, проголо­сували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років перебував під постійним наглядом більшовиць­ких репресивних органів, кілька разів був заарештований і ув'язнений. 22 жовтня 1937 р. був знову заарештований, а 20 листопада засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. (За «Довідником з історії України»)

Релігійне життя

З перших днів свого існування радянська влада вела відкриту антицерковну, войовничо-атеїстич­ну політику. Релігію й церкву проголосили пере­житками самодержавства та ворогами нового сус­пільства. У роки громадянської війни були зруйно­вані сотні храмів, монастирів, тисячі священиків були репресовані як вороги радянської влади.

З переходом до нової економічної політики курс більшовиків не змінився. Скориставшись голодом 1921-1922 pp., радянське керівництво розпочало широку кампанію з вилучення цер­ковних цінностей для закупівлі зерна за кордо­ном. І хоч віряни й духовенство погоджувалися пожертвувати частину майна, конфлікт влади й церкви був неминучим.

Радянська влада зажадала передачі культо­вих предметів, без яких не могло відбуватися богослужіння. Конфлікт між церквою та владою супроводжувався арештами та розстрілами ду­ховенства й вірних. 19 березня 1922 року в листі до членів Політбюро, який був зареєстрований під грифом «цілком таємно», В. Ленін писав: «Що більше представників реакційного духове­нства й реакційної буржуазії нам... вдасться розстріляти, то краще».

Під час Української революції розпочалася боротьба за створення Української автокефаль­ної (незалежної від московського патріарха) пра­вославної церкви. Соціалістичний уряд Цент­ральної Ради особливої уваги на це питання не звернув. Тільки П. Скоропадський та Директо­рія намагалися підтримати таку ідею, але вони протрималися недовго, конкретних результатів не було. У 1920 році УАПЦ нараховувала близь­ко 1,2 тис. парафій, ЗО єпископів та 1,5 тис. свя­щеників. Загальна кількість вірян досягла 2 млн. осіб (12-14% від усього православного на­селення). Найбільше прибічників УАПЦ було на Київщині, Поділлі, Полтавщині, Чернігівщині та Волині. Керівником УАПЦ був обраний мит­рополит В. Липківський (1921-1927 pp.).

Радянське керівництво постійно здійснювало тиск на УАПЦ, хоч формально й виявляло ло­яльне ставлення до неї. Воно намагалося внести розкол між різними конфесіями, а особливо ослабити антирадянськи налаштовану Російську православну церкву на чолі з патріархом Тихоном.

Уряд відверто сприяв діяльності різноманітних сектантських груп і орга­нізацій, намагаючись використати у своїх інтересах міжрелігійні конфлікти.

Найвидатніші діячі доби: О. Шумський, М. Скрипник

Лазар Каганович (1893-1991)

Політичний діяч. За пропозицією Й. Сталіна в 1925 р. очолив Компартію України. Причетний до згортання по­літики українізації, до політичних репресій проти української інтелігенції, державних та партійних діячів. Його діяльність в Україні сприяла появі опозиції. У 1928 р. Л. Кагановича переведено до Москви. Був причетний доорганізації Голодомору 1932—1933 pp. в Україні. У 1947 р. знову очолив Ком партію України, тоді ж відновилися ре­пресії проти інтелігенції.

Політика коренізації (українізації)

Коренізація — напрям національної політики Комуністичної партії, складовою частиною якої було впровадження мови корінного населення країни в діловодство, пресу, державні та культурні установи, школи то­що, а також висування на керівні посади представників корінного населення. В Ук­раїні ця політика набрала форми українізації, або дерусифікації. Ще в роки громадянської війни в листопаді 1919 року керівництво Комуністичної парії прийняло документ про ра­дянську владу в Україні, у якому зазначалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмов­ляти в усіх радянських установах рідною мовою».

У квітні 1923 року відбувся XII з'їзд РКП(б), на порядок денний якого було винесене національне питання. Більшовицька партія ставила зав­дання для своїх організацій укорінитися в національних республіках (звідси, як уважають історики, й назва політичного курсу — «коренізація»). Політика коренізації була викликана такими причинами:

• ураховуючи національні рухи в роки грома­дянської війни, радянська влада ставила за мету надати їм комуністичного забарвлення;

• більшовики намагалися всебічно збільшити свою соціальну підтримку, насамперед серед селян та інтелігенції;

• ураховуючи негативний досвід минулого, Ко­муністична партія намагалася стерти супереч­ності між радянським більшовицьким центром і національними районами, колишніми окра­їнами царської Росії;

• коренізація мала показати справедливе роз­в'язання національного питання в колишній Російській імперії.

Активними провідниками українізації стали відомі комуністичні керівники О. Шумський, М. Скрипник, Л. Каганович. Перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Кага­нович повів лінію на українізацію партійно-державного апарату. Обов'язковим стало вжи­вання української мови в державному житті та діловодстві. Для партійних працівників були створені спеціальні курси для вивчення української мови. Той, хто не навчався на цих курсах, ризи­кував утратити роботу.

Результати українізації були досить вагомими:

• протягом 1923-1927 pp. кількість українців серед державного апарату зросла відповідно з 35 до 55%;

• значно збільшилося українське представництво серед комуністів. Як­що 1920 року в Україні серед 37 958 членів партії був 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% поляків, то 1927 року українці вже становили 52% від загальної кількості комуністів;

• кількість молодих українців, які стали до лав комсомолу, становила 65%;

• у ЦК КП(б)У українці становили четверту частину.

Українізація спричинилася до певних відцентрових тенденцій. На її ґрунті виявилися «російський шовінізм» та український «націонал-комунізм», які небезпечно відшліфовувалися комуністичним керівницт­вом. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь здійснив спробу обґрунтувати теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура була пов'язана з містом, з передовим робітничим класом, а українська — з селом і відста­лим селянством. Тому завдання комуністів полягає у сприянні перемоги російської культури.

У той же час в «національних ухилах» звинувачували міністрів освіти М. Скрипника та О. Шумського, які стали активними провідниками ук­раїнської мови в школах, вищих навчальних закладах і навіть у Червоній армії. За активного сприяння М. Скрипника в 1929 році 80% загально­освітніх шкіл і 30% вузів вели навчання виключно українською мовою, тираж українських видань виріс у 5 разів, з 426 газет України 373 вихо­дили рідною мовою.

Коренізація не обмежувалася тільки УСРР. Надавалася велика допомо­га в галузі культури й освіти українцям на Далекому Сході, у Казахстані, Сибіру, Середній Азії, на Поволжі, Кубані, Дону. За спогадами сучас­ників, М. Скрипник обіцяв розбудувати Україну на Кубані і в Криму.

«Шумськізм» та «скрипниківщина» налякали Кремль, сталінське керівництво розглядало їх як відхід від ленінських ідей та буржуазний націоналізм.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, насе­лених національними меншинами. У 20-ті pp. при парткомах були створені спеціальні організації, які провадили роботу з національними мен­шинами. У 1924 році при ЦК КП(б)У діяли 4 секції: єврейська, німецька, польська та болгарська. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською та ін. З 1924 до 1930 pp. кількість учнів єврейських шкіл, які навчалися мовою їдиш, зросла вдвічі й досягла 83 тис. осіб.

Сучасні історики не мають однакових підходів до пояснення сутності українізації та її наслідків. Існують такі погляди:

• українізація, незважаючи на певні досягнення, всебічно сприяла зміцнен­ню більшовицької диктатури в Україні;

• українізація була закамуфльованою політикою сталінського керівни­цтва для забезпечення повної радянізації України. За її допомогою комуністи прагнули підмінити національну само-ідентичність українського народу, його справжню державну традицію, історію й культуру класовими та інтернаціональ­ними стереотипами;

• українізація була тимчасовим «україн­ським ренесансом XX століття»;

• на думку історика Ярослава Грицака, жодна з радянських республік не мала таких позитивних наслідків від коренізації, як Україна: «За десять років українізації (1923-1933 pp.) українці перетворилися на струк­турно повноцінну, зурбанізовану й сконсолідовану націю... Вони всту­пили у XX ст. як модерна нація».

Джерела

Я. Грицак про українізацію «Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х років між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського міського населення та активна освітня, культурна і наукова діяльність старої і молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю Москви над УРСР.


Історія України. Курс лекцій

← Предыдущая страница | Следующая страница →