Поделиться Поделиться

Театральне, музичне, кіно- й образотворче мистецтво

Після Жовтневої революції створилися можливості для розвитку художньої самодіяльності й різних видів мистецт­ва, насамперед театрального. На Україні, як і в усій краї­ні, повсюдно виникали професійні та аматорські театри, а при клубах створювалися драматичні гуртки. Особливої популярності набув перший державний драматичний театр Української СРР ім. Т. Г. Шевченка на чолі з режисером Л. Загаровим (відкрився в Києві в березні 1919 p.). Театр виступав у різних містах України, а з 1927 р. працює в Дніпропетровську (нині — Дніпропетровський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). На початку 1920 р. у Вінниці було організовано театр ім. І. Я. Франка, очолю­ваний Г. Юрою (театр виступав у Черкасах, Смілі, Харко­ві; з 1926 р. працює в Києві), в 1922 р. у Києві — театр «Березіль», яким керував Лесь Курбас. У 1926 р. «Бере­зіль» було переведено до тодішньої столиці України Харко­ва (тепер це — Харківський академічний український дра­матичний театр ім. Т. Г. Шевченка). В 1922 р. у Києві роз­почав роботу новий театр, котрий наступного року одержав ім'я М. Заньковецької. Згодом цей театр працював у Пол­таві, Кременчуку, Черкасах, Чернігові, Запоріжжі та ін­ших містах України; нині він — Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької. В 1925 р. в Одесі виник театр Української держдрами (те­пер — Одеський український драматичний театр ім. Жовт­невої революції). На кінець 1925 р. у республіці налічува­лося вже 45, у 1932 — 7, а в 1940 р.— 140 постійних дер­жавних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів, і з-поміж них — дитячі театри в Харкові, Києві, Дніпропетровську, Миколаєві, Луганську та інших містах.

Серед видатних майстрів, які в 20—30-х роках зробили значний внесок у розвиток радянського театрального мис­тецтва, особливо виділялися корифеї української сцени П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. їм на зміну прийшла ціла плеяда середніх за віком і молодих талановитих режисерів та акторів: Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, Б. Романицький, М. Крушельницький, В. Василько, А. Бучма, Ю. Шумський, Н. Ужвій, О. Сердюк, Є. Пономаренко, В. Добровольський, Ф. Барвінська, Д. Мілютенко, Д. Антонович, В. Яременко, В. Дальський, П. Нятко, М. Яковченко та ін. Однією з най­яскравіших театральних зірок епохи Українського Відрод­ження був згадуваний уже Лесь Курбас — енциклопедично освічений режисер-новатор. Пізніше, в часи сталінсько-кагановицьких гонінь на інтелігенцію, на Курбаса звели нак­леп, а в 1933 р. заарештували й відправили в соловецькі табори, де він і загинув.

Однак, долаючи штучні перепони, театральне мистецтво в УРСР розвивалося й надалі. Здійснювався творчий обмін з іншими республіками. Так, українські театральні колек­тиви виступали в Москві, Ленінграді, Мінську, в Грузії, Карелії, а в 1938 р. на гастролі до Києва приїздив МХАТ; у 1939 р. в Одесі, Києві й Харкові виступав Тбіліський дра­матичний грузинський театр ім. Ш. Руставелі.

В галузі музичного мистецтва на Україні розвивалися передусім такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень. У цьому напрямі плідно працювали класики української музики М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. В той же час досить популярними були й пісні молодих композиторів: «Вперед, народе, йди!» Г. Верьовки, «Наша спілка молода» П. Козицького, «Уперед, хто не хоче конати» Л. Ревуцького, «Гарно, гарно серед степу» К. Богуславського, «Греми, греми, могутня пісне» В. Вер­ховинця та ін. З'явилися перші українські симфонічні тво­ри: сюїта «Веснянки» М. Вериківського, поема-кантата «Хустина» (на слова Т. Г. Шевченка) Л. Ревуцького, Пер­ша симфонія Б. Лятошинського.

Широкого розмаху набула концертна діяльність, в якій брали участь професійні й самодіяльні виконавці, колек­тиви. Капела «Думка» (створена в 1920 р.; за короткий час виросла в один із найкращих хорів країни) активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й далеко за її межами. 1930 р. «Думка» першою одержала звання Заслуженої Державної капели. Успішно виступали також Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова, жіночий театралізований хоровий ансамбль під керівництвом В. Верховинця та ін.

У 1925—1926 pp. уперше в історії українського народу були створені національні театри опери та балету в Хар­кові, Києві та Одесі, а в 1928—1929 pp. згідно з рішенням Наркомосу УСРР — ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. В 1923 р. був організований Український дер­жавний симфонічний оркестр, у 1927 р.— Українська дер­жавна філармонія (в Харкові), яка об'єднала хорові капе­ли, оркестрові колективи, камерні ансамблі та окремих солістів-виконавців республіки. В 30-х роках у Києві, Харко­ві та Одесі відкрилися консерваторії.

Поряд із постановкою класичних творів театри опери та балету почали ставити й новостворені українські опе­ри, такі, наприклад, як «Вибух» Б. Яновського, «Щорс» і «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Гайдамаки» та «Пе­рекоп» Ю. Мейтуса, В. Рибальченка і М. Тіца, «Марина» Г. Жуковського, «Доля поета» В. Йорша, «Сотник» і «Най­мичка» М. Вериківського. В усій країні та за її межами бу­ла знана творчість видатних українських оперних і камер­них співаків і співачок М. Литвиненко-Вольгемут, М. Дон­ця, І. Паторжинського, І. Козловського, О. Петрусенко, 3. Гайдай, М. Гришка, Б. Гмирі, П. Білинника та ін.

У 30-х роках на Україні пожвавився розвиток балетної музики. Першим національним балетом був «Пан Каньовський» М. Вериківського — балет, створений на сюжет ві­домої народної балади про горду й сильну українську дів­чину Бондарівну. Значним внеском у скарбницю українсь­кої музичної культури став балет К. Данькевича «Лілея» за мотивами поезії Т. Г. Шевченка. В 1937 р. у Києві був створений Державний ансамбль українського народного танцю під керівництвом М. Болотова і П. Вірського, який активно збирав і театралізував розмаїтий національний фольклор.

1 листопада 1929 р. у Харкові відбулося офіційне від­криття Державного театру української музичної комедії, в грудні 1935 р.— київського Театру музкомедії. На сценах цих театрів поряд із класичними оперетами ставилися й новостворені українські оперети — «Сорочинський ярма­рок», «Майська ніч», «Весілля в Малинівці» О. Рябова.

В 1939 р. в музичне мистецтво республіки увійшла група діячів культури західних областей України — композитори С. Людкевич, М. Колесса, А. Кос-Анатольський, Ф. Колесса, Р, Симович, Є. Козак, А. Солтис, славетна співачка С. Крушельницька та ін. У Львові були створені Українсь­кий державний театр опери та балету, консерваторія, ряд музичних шкіл тощо.

У складних умовах боротьби за становлення нового на­ціонального мистецтва й подолання матеріальних трудно­щів розвивалося українське кіномистецтво. В перші роки радянської влади вийшли такі документальні, агітаційні та хронікальні фільми, як «Все для фронту», «Ми переможе­мо», «Червоний командир», «Мир хатам — війна палацам» та ін.

В 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, біль­шість з яких розкривали події громадянської війни та іно­земної інтервенції. Великим успіхом у глядачів у 20-х ро­ках користувалися фільми режисерів В. Гардіна «Остап Бандура», «Слюсар і канцлер», «Поміщик», «Хміль», П. Чердиніна — «Укразія», «Тарас Шевченко» (обидва — двосерійні), «Тарас Трясило», О. Анощенка — «Трипільсь­ка трагедія», Г. Стабового — «Два дні», Г. Тасіна — «Ніч­ний візник» та ін.

Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко, який з 1926 р. працював кінорежи­сером на Одеській кіностудії. В історії українського й сві­тового кіно почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р, на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесли до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. (З радянських фільмів до цього списку включено ще «Броне­носець „Потьомкін"» С. Ейзенштейна й «Мати» В. Пудовкіна).

Зростала кіномережа УСРР. Якщо до революції на Ук­раїні функціонувало лише 224 кіноустановки, та й то тіль­ки в містах, то на кінець 20-х років — близько 1,8 тис, і з них майже половина — на селі. Отже, кіно міцно ввійшло в культурне життя республіки. Напередодні 10-річного юві­лею радянської влади українська кінематографія мала значну матеріально-технічну базу. В 1926—1927 pp. було реконструйовано Одеську кіностудію, в 1928 р. стала до ладу одна з найбільших на той час в Європі Київська кіностудія (тепер — Київська студія художніх фільмів ім. О. П. Довженка).

З початком 30-х років кіномистецтво республіки вступи­ло в новий етап свого розвитку, пов'язаний з виникненням звукового кіно. Першим звуковим фільмом в СРСР була «Путівка в життя» режисера М. Екка (1930), а першими такими фільмами на Україні — документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова і художні — «Фронт» О. Соловйова та «Іван» О. Довженка. Наступними роками на екран вийшли «Коліївщина», «Перекоп» і «Злива» кіно­режисера І. Кавалерідзе, який після цих фільмів екранізу­вав перлини української оперної класики — «Наталку Пол­тавку» та «Запорожця за Дунаєм» (1938). Великим успіхом у глядачів користувалися кінокомедії «Багата наречена» і «Трактористи», поставлені І. Пир'євим на Київській кіно­студії, стрічка «Велике життя» Л. Лукова, в якій розпові­дається про життя шахтарів Донбасу, кінопоема на історико-революційну тему «Щорс» (режисер О. Довженко). Про складні події громадянської війни на Україні розповідає кінофільм «Вершники», створений на Київській кіностудії в 1939 р. кінорежисером І. Савченком. Він же поставив фільм «Богдан Хмельницький» (1941), відзначений дер­жавною премією УРСР. Згадаємо й такі фільми на істо­ричну тематику, як «Прометей» і «Григорій Сковорода» (1936 p., режисер І. Кавалерідзе), «Кармалюк» (1938 p., режисер Г. Тасін). У 1939 р. режисер М. Екк поставив на Київській кіностудії перший кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок» за твором М. Гоголя. А в 1941 р. на екрани країни вийшов новий кольоровий фільм «Майська ніч» (та­кож за твором М. Гоголя, режисер М. Садкевич). З дитя­чих фільмів відзначимо такі: «Дочка партизана» режисерів С. Маслюкова і М. Маєвської, «Іноземка» В. Гончукова, «Стара фортеця» М. Білінського, «Будьонниші» Є. Григо­ровича та ін.

Наприкінці 30-х років О. Довженко разом з Ю. Солнцевою зняв художньо-документальні стрічки «Визволення» та «Північна Буковина» про возз'єднання західноукраїнсь­ких земель і Північної Буковини з УРСР.

Що стосується образотворчого мистецтва на Україні, то в перші дореволюційні роки розвивався в основному його агітаційний напрям (йдеться про політичний плакат, ху­дожнє оформлення революційних свят тощо). Тоді були знані художники-плакатисти О. Хвостенко-Хвостов, А. Стра­хов, А. Петрицький, І. Падалка, М. Жук, Г. Світлицький та ін. Політичні плакати закликали до боротьби проти інтервентів, до будівництва нового життя. Згодом на про­відні позиції в жанрі плакатного живопису вийшли В. Касіян, М. Дерегус, П. Горілий.

У 1919—1920 pp. на основі націоналізованих міських художніх музеїв, а також приватних колекцій були створе­ні державні музеї українського мистецтва в Києві, Харко­ві, Одесі, Катеринославі, а потім — і в усіх обласних цент­рах і великих містах республіки. Бралися на облік пам'ят­ки архітектури, мистецтва, старовини (слід, однак, заува­жити, що при цьому в процесі «боротьби проти релігійного дурману» постраждало чимало церков).

До революції на Україні не було жодного художнього вузу. Молодих майстрів образотворчого мистецтва готува­ли в Київському, Харківському та Одеському художніх училищах. У 20-х роках ці училища були перетворені на вищі учбові заклади. В цей же час з'явилися позначені ве­ликою образною виразністю твори художників-реалістів старшого покоління: «Життя», «Довбуш», «Свати» Ф. Кричевського, «Інваліди» А. Петрицького, «Дніпрельстан» К. Трохименка, «Збори делегаток» і «Комсомолка» О. Пав­ленко, «Сіножать», «Молочниці» І. Падалки. Найстаріший майстер батального жанру М. Самокиш приділяв значну увагу розробці тематики громадянської війни («Оборона червоного прапора», «Штаб Першої кінної»); відомі та­кож його твори на історичну тематику — «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва», «Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким» та ін. Серед найкращих пейзажних полотен відзначимо «Дніпро і кручі», «Реве та стогне Дніпр широкий» М. Бурачека, «Місячну ніч» Г. Світлиць-кого, «Кручі над Дніпром» К. Трохименка. О. Шовкуненко створив цілу серію картин (понад 70), присвячених Дніпробуду. В жанрі реалістичного театрально-декораційного, та кінодекораційного живопису плідно працювали, наприклад, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, В. Меллер, Г. Ца­пок, М. Бурачек, Ф. Нірод, В. Греченко, В. Кричевськнй, у жанрі графіки найзначніші здобутки в перші роки радян­ської влади були пов'язані з творчістю видатного митця Г. Нарбута — автора високохудожніх оформлень великої кількості літературно-мистецьких журналів, книжок, збір­ників. У 20-х роках з найкращого боку виявили себе М. Жук, С. Налепінська-Бойчук, L їжакевич, В. Касіян, О. Сахновська, І. Падалка та інші художники-графіки шко­ли Г. Нарбута. В 30-х роках сатиричну графіку розвивали О. Козюренко, В. Литвиненко, В. Нерубенко, В. Гливенко.

В 30-х роках в українському художньому мистецтві від­бувався процес освоєння нової тематики. Організована в 1937 р. республіканська художня виставка засвідчила оста­точну перемогу реалістичного напряму. На виставці були представлені такі високохудожні твори, виконані в цьому стилі, як «Переможці Врангеля» та «Веселі доярки» Ф. Кричевського, «Запорожці відбивають полонених», «Бій під Бахчисараєм», «Полтавський бій» М. Самокиша, «Під­віз провіанту до броненосця "Потьомкін» і «Повстання на крейсері "Очаків"» Л. Мучника, «Повстання 1113 року в Києві», «Гайдамаки під Уманню», «Повстання селян у Га­личині під керівництвом Мухи» І. Їжакевича «Вечір у сте­пу» О. Любимського, «Збирання сіна» С. Світличного, «Біля моря» Д. Шавикіна та ін. Ці полотна відзначаються ма­льовничістю й правдивим відображенням історичних подій.

Слід згадати про художню шевченкіану 30-х років. Най­активніше цю тематику тоді розробляв І. Їжакевич. Його пензлю належать полотна «Тарас Шевченко — пастух», «Перебендя», численні ілюстрації до «Кобзаря». Відомі та­кож картини К. Трохименка «Тарас Шевченко і Енгельгардт», В. Костецького «Шевченко на засланні. Після муштри».

Найвизначнішими представниками українського мону­ментального живопису того часу були М. Бойчук, О. Пав­ленко, О. Мизін, М. Дерегус, Д. Шавикін, О. Любимський, М. Рибальченко та ін. Вони оздоблювали Харківський Червонозаводський театр, павільйони Всесоюзної сільськогос­подарської виставки в Москві (1939), зокрема павільйон УРСР, де виконали шість великих панно (серед яких виді­ляються такі, наприклад, як «Механізація сільського гос­подарства» М. Дерегуса та «Збирання яблук» О. Любимського і М. Рибалъченка). Крім того, українські митці взяли участь у розписах павільйонів Киргизії та Азербайд­жану.

Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П. Власенко, О. Саєнко та інші майстри, твори яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю.

Після возз'єднання Західної України з УРСР надбанням усього українського народу стала творчість відомих худож­ників краю І. Труша, О. Кульчицької, А. Монастирського, Я. Музики, Й. Курилася, Р. Сельського, Г. Смольеького та ін.

У післяреволюційні роки на Україні розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячу­валося образові великого українського поета Т. Г. Шевчен­ка. Пам'ятники йому були споруджені в Москві (автор С. Волнухін, 1918 p.), Петрограді (автор Я. Тільберг, 1918 р.) та Ромнах (автор І. Кавалерідзе, 1918 р.). У 1920 р. у Києві, а наступного року в Харкові були встановлені по­груддя Т. Г. Шевченка роботи В. Кратка. Тоді ж пам'ятни­ки Кобзареві з'явилися в Одесі, Катеринославі, Чернігові, а згодом і в інших містах і селах республіки.

Серед найкращих пам'ятників часів відбудови народно­го господарства є монумент великому українському філософу-мандрівнику, поету-гуманісту Г. С Сковороді, зведений з нагоди 200-річчя з дня його народження (1922) у Лохвиці за проектом скульптора І. Кавалерідзе. Того ж року в с. Чорнухи, на батьківщині народного філософа, встановили погруддя Сковороди (також роботи Кавалерідзе).

Визначними подіями в монументальному мистецтві України в 30-х роках було спорудження пам'ятників Т. Г. Шевченкові в Харкові (1935), Києві (1939) й Каневі (1939) за проектом скульптора М. Манізера.

Найвідомішими архітектурними спорудами 30-х років на Україні були Меморіальний музей Т.Т. Шевченка в Ка­неві на Тарасовій горі (1936—1938 pp., архітектори В. Кричевський і П. Костирко), стадіон «Динамо» (1934—1936 pp., архітектор В. Осьмак), будинки Верховної Ради УРСР (1936—1939 pp., архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1935—1938 pp., архітектори І. Фомін і П. Аброси­мов), Інженерно-будівельного інституту (1938 p., архітек­тор Д. Дяченко), залізничний вокзал (1927—1933 pp., архі­тектор С. Вербицький) у Києві, Будинок Рад у Донецьку (І930—1932 pp., архітектор Л. Котовський) та ін.

Відзначаючи незаперечні здобутки митців Радянської України в 20—30-ті роки, lie слід, звісно, забувати, що їхня творчість не могла не відбивати реалії тогочасного суспільно-політичного життя. Більше того: поставлене на службу сталінському режимові, мистецтво повинно було виконувати його накази-замовлення. Всіма засобами мистецько-вихов­ного впливу утверджувалися морально-етичні норми тоталітарної систе­ми (які звичайно не мали нічого спільного із загальнолюдськими духов­ними цінностями), повсякчас і понад усяку міру вихвалялася особа Сталіна (чого варті лише його скульптурні зображення, споруджувані тоді в усіх без винятку населених пунктах. До речі, треба сумніватися, чи сприяли піднесенню авторитету В. І. Леніна його скульптури,— не­рідко невисокого художнього рівня,—тиражовані в неймовірній кіль­кості по всіх усюдах). Налякані репресіями, нерідко морально розбе­щені, тодішні діячі українського мистецтва не наважилися піднести голос проти масового руйнування пам'яток старовини в 30-ті роки, брали навіть участь у цькуванні «ворогів народу» тощо.

Культурно-освітня робота серед трудящих. У перші післяреволюційні роки велику роль у розгортанні культур­но-освітньої роботи в містах і на підприємствах відіграли робітничі клуби з бібліотеками при них, а також червоні кутки — своєрідні філії робітничих клубів. На селі ж куль­турно-освітню роботу здійснювали громадські організації «Просвіти». Вони існували на Україні ще з дореволюцій­них часів; у них працювали тоді М. Лисенко, Б. Грінченко, Л. Яновська, М. Коцюбинський, Леся Українка, Панас Мир­ний та інші прогресивні діячі культури. Царський уряд чи­нив усілякі утиски «Просвітам» і закривав їх. Відроджу­ватися вони почали з 19Ї7 p., а припинили своє існування на початку 20-х років у зв'язку з виникненням нових, породжених радянською системою культурно-освітніх установ та організацій, зокрема сільбудів (сільських клубів) і хат-читалень, де відбувалися лекції, бесіди, читання газет вго­лос, улаштовувалися збори, самодіяльні концерти та вис­тави, демонструвалися кінофільми, працювали різні гурт­ки та пункти з ліквідації неписьменності тощо.

З року в рік кількість культурно-освітніх закладів на Україні зростала. Так, якщо в 1921 р. їх налічувалося тут лише 2807, то в 1928 р.— уже понад 11 тис, із них 6,5 тис. хат-читалень, 3,5 тис. сільбудів, понад ї тис. робітничих клубів, більш ніж 8 тис. червоних кутків на підприємствах. У 30-х роках відбувалося дальше розширення мережі куль­турно-освітніх установ. У 1940 р. в УРСР діяло понад 25 тис. самих тільки клубів, при яких працювало 59,6 тис. історико-партійних, економічних, агрономічних, оборонних, хорових, драматичних, музичних та інших гуртків. Вони охоплювали понад 1 млн. трудящих. У селах налічувалося

30 тис. гуртків художньої самодіяльності, в котрих займа­лося понад 300 тис. чоловік.

Особливо важливу роль у культурно-освітній роботі се­ред трудящих мас відігравали преса, книговидавнича спра­ва й бібліотеки. Питання розвитку культури регулярно ви­світлювалися в усіх без винятку газетах і журналах. Газе­та «Вісті» з 3922 р. почала друкувати щотижневий дода­ток— «Література, наука, мистецтво»; з 1925 р. цей дода­ток виходив під назвою «Культура і побут».

Кількість республіканських періодичних видань із року в рік зростала. Загалом у 1928 р. на Україні видавалися 234 газети сукупним разовим тиражем 1675 тис. примірни­ків (з них українською мовою— 117 газет, решта — росій­ською, польською, молдавською, болгарською та іншими). В 30-ті роки швидко зростала кількість місцевих газет, особливо районних. У 1940 р. на Україні виходили 1368 га­зет сукупним разовим тиражем 6452 тис. примірників (з них українською мовою — близько 80%), 254 назви жур­налів та періодичних видань журнального типу загальним річним тиражем 12348 тис. примірників.

Швидко розвивалося книговидання. Протягом 1921 — 1928 pp. видавництва УСРР випускали в середньому за рік 4,4—4,5 тис. назв книг і брошур загальним тиражем 36— 37 млн. примірників (із них близько 70 % — українського мовою, решту — мовами національних меншостей України). Масовими тиражами виходила політична, соціально-еконо­мічна, технічна, сільськогосподарська, наукова, медична, художня, мистецька література, підручники для всіх типів шкіл тощо. За кількістю надрукованих книг УСРР посіда­ла в 20-х роках друге місце в СРСР (після РСФРР) і де­в'яте місце в світі, а за кількістю книжок на душу населен­ня— сьоме місце в світі. І ще одне порівняння —- з 3919 по 1926 р. українською мовою було видано 5430 назв книг, тоб­то більше, ніж за попередні 120 років (1798—1918), коли вийшли друком 5054 назви.

Культурно-освітня робота здійснювалася й через бібліо­теки, кількість яких зростала з кожним роком. Якщо до революції на Україні налічувалося лише 2130 бібліотек із сумарним книжковим фондом близько 3 млн. примірників (і то переважно релігійного та чорносотенного змісту), то на початок 1928 р.— відповідно 7816 бібліотек і 15 млн. при­мірників книг. На селі функціонували 6597 бібліотек із су­марним книжковим фондом 4,6 млн. примірників. Напри­кінці 30-х років кількість бібліотек у республіці досягла 22,3 тис, а їхній загальний книжковий фонд — 367 млн. примірників. Бібліотеки організовували колективні читан­ня книг, журналів і газет, виставки літератури, літературні вечори тощо.

На середину 20-х років дедалі помітніше місце в полі­тичному й культурному житті трудящих посідало радіо. Перша радіостанція на Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніп­ропетровську, Одесі, а згодом і в інших містах. Інтенсивно радіофікувалися села. В 1928 р. у них налічувалося лише 40,5 тис. радіотрансляційних точок, а в 1940 р.— уже понад 1 млн. та ще більш ніж 250 тис. радіоприймачів. Розпоча­лася підготовка до запровадження в республіці «зображен­ня по радіо» (телебачення).

Важливу роль у культурному будівництві на Україні в 20—30-ті роки відігравали музеї. В 1940 р. в УРСР діяло 140 державних музеїв — краєзнавчих, історичних, художніх та ін. Добре знаними в республіці були літературно-мемо­ріальні музеї Т. Г. Шевченка в Києві й Каневі, Панаса Мирного та В. Г. Короленка в Полтаві, М. М. Коцюбинсь­кого у Вінниці й Чернігові та ін.

Значна увага приділялася налагодженню роботи культ­освітніх закладів на території західноукраїнських земель. Тут наприкінці 1940 р. працювали 3600 клубних закладів, 2295 бібліотек із сумарним книжковим фондом 1476 тис. примірників, 23 музеї, виходили 74 газети.

В цілому досягнення в галузі культурно-освітньої робо­ти були безсумнівними. Проте наявні культосвітні закла­ди далеко не в усьому, задовольняли потреби трудящих. Значна частина клубів, особливо на селі, була погано об­ладнана, мала непривабливий вигляд, бракувало досвідче­них кадрів тощо. А найголовніше — саме культосвітня сфе­ра була наймасовішим і найпотужнішим каналом, через який особливо настирливо й систематично створювався культ особи Сталіна, вихвалялося його найближче оточен­ня за одночасного таврування вчорашніх визнаних автори­тетів, у свідомості людей утверджувалася думка про непохитність і «правильність» засад утворюваної тоталітарної системи тощо;

Таким чином, протягом 20—30-х років у духовному житті Радянської України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті роки здійснювалося під знаком відродження національної само­бутності, століттями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як «специ» та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.

Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із незалежним оригінальним мисленням: її ідеа­лом були уніфіковане «одностайне» суспільство, бездум­ний виконавець-«гвинтик». Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляко залучалися до обґрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма за­собами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безжально пригнічувався творчий потенціал радянських народів. Звісно, не уникнула загальної участі й Україна. Розпочавши ще наприкінці 20-х років «гучні» судові процеси над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав «припинення українізації» й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції республіки. Особлива увага приділя­лася «приборканню» історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної само­свідомості, розвитку української мови тощо. Багато на­уковців і митців України, звинувачених, зокрема, у «бур­жуазному націоналізмі», було позбавлено тоді можливості нормально працювати, зазнало утисків через суд, загинуло в таборах або на засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в 30-ті роки ми сповна відчуваємо й досі.

Проте було б помилкою твердити, що історія культур­ного будівництва на Україні у висвітлюваний у цій лекції період позначена самими тільки «чорними плямами». На­віть в умовах тоталітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалювана протягом 20—30-х років система народної освіти забезпе­чила доступ до знань усім трудящим, дала змогу швидко ліквідувати (в основному) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запрова­дження загальної середньої освіти в містах. Була розв'язана також проблема підготовки кадрів нової інженерно-технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювали­ся масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галу­зях науки та техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами. У підвищенні культурно-освітнього рівня населення велику роль відігравали клуби, бібліотеки, музеї та інші культос­вітні заклади.

← Предыдущая страница | Следующая страница →