Поделиться Поделиться

Загальні засади педагогіки

Педагогіка - не наука, а мистецтво, -найбільше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв.

К.Д.Ушинський

Предмет і завдання педагогіки

Педагогіка як наука

Стверджуючи, що педагогіка не наука, а мистецтво, великий вітчизняний педагог К.Д.Ушинський у своїй праці "Людина як предмет виховання" доводив, що мистецтво виховання, як "... складне й обширне, спирається на безліч обширних і складних наук; як мистецтво, воно, за винятком знань, вимагає здібностей і нахилів, і як мистецтво ж, воно прагне до ідеалу, якого вічно намагаються досягти, і котрий цілком ніколи недосяжний: до ідеалу досконалої людини".

Бажання оволодіти мистецтвом виховання ідеальної людини супроводжувало людство з давніх-давен. У Давньому Вавилоні, Єгипті та Сирії його намагалися втілити в життя жерці, у Давній Греції - талановиті вільнонаймані громадяни, у Давньому Римі - досвідчені державні чиновники.

Сьогодні ж прийнято визначати педагогіку як науку, що вивчає процеси виховання, навчання І розвитку особистості, чи виховання її у найширшому значенні.

Назва "педагогіка" походить від грецьких слів "paidos" - дитина і "ago" - веду, що в буквальному перекладі означає "дітоводіння", "дітоводство". Відомо, що в Давній Греції спочатку це поняття стосувалося рабів, в обов'язки яких входив супровід дітей рабовласників до школи, пізніше - згаданих вільнонайманих громадян, котрі займалися вихованням та навчанням дітей.

Оскільки до XVII ст. найширшою системою наукових знань була філософія, то педагогіка розвивалася як одна з її складових. Однак історичний розвиток суспільств, зростання в зв'язку із цим ролі освіти зумовили виокремлення педагогіки в окрему науку з її особливими предметом, функціями й завданнями.

Об'єкт, предмет, головні функції і завдання педагогіки

У вітчизняній педагогічній науці предмет педагогіки, зберігаючи свою смислову сутність, визначається по-різному. Наприклад, у Н.П.Волкової це ".. .особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання"; у Н.Є.Мойсеюк- "процес спрямованого особистісного розвитку людини в умовах її навчання, виховання, освіти"; у М.М.Фіцули - "...виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством" (Волкова Н.П. Педагогіка. -К., 2003. - С.11; Мойсеюк Н.Є. Педагогіка- К., 2003. - С. 21; Фіцула М.М. Педагогіка. -К., 2000. С. 17).

Коли виходити з розуміння освіти, розкритого Н.Є.Мойсеюк як "... цілеспрямованої діяльності суспільства, яка допомагає людині засвоїти соціальний досвід, увійти в систему існуючих соціальних зв'язків, зберігаючи й розвиваючи свою неповторну індивідуальність", то цілком правомірним є визначення освіти як об'єкта педагогіки. Зважаючи на органічні зв'язки педагогічної науки з практикою, автор окремо визначає об'єкт та предмет педагогічної практики* Об'єктом її є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом - способи взаємодії, зумовлені цілями цього процесу, його завданнями та змістом. Визначаючи терміном "педагогіка" дві сфери діяльності людини - педагогічну науку і педагогічну практику, Н.Є.Мойсеюк виділяє дві головні функції педагогіки: теоретичну і технологічну. Теоретична здійснюється на трьох рівнях: описовому - вивчення передового і новаторського педагогічного досвіду; діагностичному - вивчення стану педагогічних явищ (наприклад, успішності, вихованості учнів), встановлення умов і причин, які їх зумовлюють; прогностичному ~ експериментальні дослідження педагогічної дійсності і побудова на їхній основі моделей перетворення даної дійсності. На цьому рівні, вважає автор, створюються теорії навчання і виховання, моделі педагогічних систем, що випереджають освітню практику. Технологічна функція також реалізується на трьох рівнях: проективному, що пов'язаний із розробкою відповідних методичних матеріалів (навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників, педагогічних рекомендацій) на базі теоретичної концепції, у якій визначається план педагогічної діяльності; перетворювальному, що спрямований на впровадження досягнень педагогічної науки в навчально-виховну практику з метою її вдосконалення; оцінному й коректувальному, що передбачає оцінку впливу результатів наукових досліджень на педагогічну практику й наступну корекцію взаємодії наукової теорії та практики навчання і виховання.

Певним чином змістову основу цих функцій охоплюють відповідні визначення інших авторів.

М.М. Фіцула як окрему функцію виділяє вироблення педагогічної техніки, що передбачає педагогічно доцільний стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями.

Педагогічна наука виникла і тривалий час розвивалася як теорія виховання підростаючих поколінь, які готувалися до входження у самостійне життя. Уважалося, що внутрішні та зовнішні якості людини в основному формуються в дитячому та підлітковому віці, через те в цих рамках найчастіше й розглядалися процеси виховання, освіти та навчання. У процесі історичного розвитку суспільств педагогіка поступово розширювала свої межі. На основі нових соціальних замовлень змінювалися завдання, що ставилися перед нею. Щоби зрозуміти логіку їхніх змін, необхідно зважити на характер економічного та культурно-освітнього розвитку країн.

Спираючись на критерій способу виробництва, учені не тільки визначили особливості такого розвитку до аграрного, аграрного, індустріального та інформаційного суспільств, а Й певним чином передбачили глобальні зміни наступних десятиріч. Критерієм зіставлення варіантів суспільств визначено матеріальний фундамент виробництва. Коли більшість розвинутих країн, наприклад, США, Японія, ФРН та ін., виявляють лише виробничо-технологічні, а не цивілізаційні зрушення в бік інформаційного суспільства, то такі країни, як Норвегія, Швеція, Швейцарія, Данія, Нідерланди, вже сьогодні демонструють соціально-ментальні ознаки досить глибокого "занурення" в інформаційну стадію. Це дає можливість передбачити характер завдань, які в найближчі десятиліття постануть перед вітчизняною педагогічною наукою й практикою і на які певним чином необхідно націлюватися вже сьогодні.

Для цього зіставимо деякі показники забезпечення життєдіяльності населення, які характерні сьогодні для України, з тими, які стануть властивими їй за умови входження в простір інформаційного суспільства. Коли сьогодні домінуючим типом виробництва є масове і стандартизоване, то у майбутньому ним стане гнучке й індивідуалізоване; панівні електромеханічні технології замінюватимуть мікро-, нано-, і біотехнології; об'єктами накопичення замість влади, грошей і ресурсів ставатимуть знання і виробнича компетентність. Певні зміни передбачаються й у характеристиках майбутньої системи освіти та науки. Так, наприклад, в умовах інформаційного суспільства "середній" продукт системи навчання - робітник чи клерк - поступатиметься місцем вільному професіоналу. Домінуючою формою освіти замість державної ставатиме громадська та усуспільнена. Масовий, стандартизований характер навчання поступатиметься місцем індивідуальному та нестандартному. Коли сьогодні основою культури навчання є друкований текст і слово, то згодом його витіснятиме числова форма інформації. Первинну освіту (initial Education - усі види навчання й отримання фахової компетенції від народження людини до моменту її виходу на ринок праці чи початку виконання обов'язків члена нової родини), якому сьогодні прийнято називати тривалою й визначати в межах 7-13 років, в інформаційному суспільстві замінюватиме неперервна, тривалість якої сягатиме понад 20 років. Національні стандарти ЇЇ ставатимуть міжнародними, значення вищої освіти - ультимативним, роль у розвитку продуктивних сил країни - вирішальною. Головні методи наукового пізнання (поділ і аналіз) звільнятимуть місце холізму (комплексності). У зв'язку з цим об'єктом довіри ставатимуть не точні науки, а комплексні, а основними джерелами ідей - науки про людину і світ (К. Корсак).

Говорячи про завдання педагогічної науки та практики, сьогодні не дозволяється не згадати про так званий "заповіт" Нобелівського лауреата-етолога Конрада Лоренцо, котрий був оприлюднений майже одночасно із прогнозами майбутнього, зробленими відомим Римським клубом. "Заповіт" спричинив деякі зміни в політиці соціально-економічного прогресу країн Заходу, а також перетворення екологічної освіти в дуже важливий напрям діяльності середньої і вищої шкіл. У "заповіті" переконливо доводиться помилковість і безперспективність сучасного менталітету й визначальних засад людської діяльності. Серед них - небезпечне атавістичне прагнення до перемоги в змаганнях з іншими, намагання довести свою перевагу накопиченням матеріальних об'єктів чи іншим смертельно небезпечним для біосфери й людства способом. Найглибше враження на науковців та громадськість справив аналіз невідповідності успадкованих людьми програм дій і поведінки з тими вимогами, які висуває сучасний стан біосфери. Використавши наприклад функціонування системи році компенсації ("приємного і неприємного") у мозку сучасної людини, К.Лоренц переконливо обґрунтовує те, що правильні в минулому норми індивідуальної і колективної поведінки стають сьогодні згубними і неминуче призведуть до загибелі людства, коли у два-три найближчі десятиліття воно продовжуватиме діяти за стандартами XX століття. Лише формування нової свідомості у підростаючого покоління здатне врятувати світ від загибелі.

Останнім часом у педагогічній науці та практиці набувають поширення акмеологічні підходи (від давньогр. acme - квітуча сила, вершина, тобто наука про досягнення людиною найвищих вершин у життєдіяльності та самореалізації творчого потенціалу, що безпосередньо пов'язано з високим професіоналізмом діяльності). Акмеологи визнають, що сьогодні приблизно 5% із тих, хто зайнятий у певному виді професійної діяльності, стають професіоналами високого класу. Для належного соціально-економічного розвитку сучасної країни цього явно недостатньо, через те розвинуті країни нерідко покривають згадану нестачу за рахунок "експорту" не тільки "мізків", а й "золотих рук". Україні ж на даний "резерв" надіятися нічого. Вихід зі становища, що склалося, - у пошуку внутрішніх резервів. Стосовно цього слід зважити, що висококласний професіонал не появляється на "голому місці", а започатковує певні свої якості також в ранньому дитинстві та здатний досягати відомої в акмеології глобальної зрілості на кожному з основних вікових етапів, особливо на етапах молодшого, середнього та старшого шкільного віку. Таким чином, педагогіка покликана допомогти кожній людині не лише успішно досягнути свого "повноцвітного" акме-періоду життя, а й створити основу для його максимального подовження. Виконання цього завдання ускладнюється, з одного боку, тим, що кожна людина повноцінно розвивається лише на основі відомої внутрішньоінтенційної спрямованості, яка є неповторною, а з другого - нарешті усвідомленим у педагогіці розумінням того, що, згідно з ідеями філософії нестабільності, особистість учня не є складно організованою детермінованою макросистемою, а навпаки, унікальною нестабільною макросистемою, розвиток якої дозволяється прораховувати лише поміж двома сусідніми аттракторами (точками стабільності). Коли зважити на згадані реалії та перспективи розвитку, то завдання педагогіки помітно розширюються. Поряд із тими, що безпосередньо випливають із визначених функцій педагогіки як науки, з'являються такі:

o виховання нового світогляду, котрий би заперечував накопичення матеріальних багатств як доказів особистого успіху і стимулював необмежене зростання діяльнісних знань та вмінь в обраних сферах життєдіяльності, а також гармонізовував стосунки за лініями: людина-людина, людина - суспільство, людина - природа;

o діагностика внутрішньоінтенційної спрямованості особистості учня; розвиток на цій основі глобальної зрілості його на перехідних етапах шкільного життя з метою обґрунтованого сценарного програмування життєвого шляху під час завершення навчання і створення основи для формування в майбутньому якостей високого професіоналізму;

o виховання відповідальності за власне життя і готовності до максимального подовження його акме-періоду за рахунок вибору оптимальних стратегій життєвого циклу;

o формування необхідних для найповнішої самореалізацій у майбутньому позитивних сугестивних комплексів, які б, з одного боку, сприяли розвитку акмеологічно доцільного рефлексу цілі, а з іншого, забезпечували готовність особистості до розуміння періодів нестабільності в житті не як нав'язаних долею виснажливих випробувань, а як можливостей еволюційних змін і чергового життєорганізуючого першопочатку.

Похожие статьи