Поделиться Поделиться

Система лицарського виховання.

Вона була покликана до життя постійними чварами поміж сусідами-феодалами, частим їхнім переростанням у збройні сутички. Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, що ставило за мету сформувати в майбутнього лицаря ("пана землі й селян") мораль кріпосника, навчитися поводитись у "вищому товаристві" й дати належну військово-фізичну підготовку. У цій системі "семи вільним мистецтвам" шкільної освіти протиставлялися "сім лицарських доброчинностей" (верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, уміння складати вірші, співати й грати на музичних інструментах).

Сини феодалів до 7 років виховувалися у сім'ях. Там вони навчалися їздити верхи та володіти зброєю. Пізніше направлялися в замок до свого сеньйора, де виковували обов'язки пажа при господині маєтку. З 14 років після урочистого вручення меча до 21 року юнак був зброєносцем сюзерена, удосконалюючи вміння їзди верхи і володіння зброєю. Супроводжував сюзерена в походах, на полюванні. Брав участь у лицарських турнірах. Після досягнення 21 року відбувалося посвячення в лицарі.

Освіта і виховання дівчат у Середньовіччі.

Дочки феодалів виховувалися у сім'ї під наглядом матерів чи виховательок. Нерідко їх освіта була вищою, ніж у юнаків. Під керівництвом ченців із найближчого монастиря вони навчалися читанню і письму. Часто їх віддавали на виховання до жіночих монастирів, де вони могли перебувати кілька років аж до виходу заміж за волею батьків. У стінах монастирів дівчата вивчали латинську мову, читали Біблію, знайомилися з правилами шляхетного поводження у великосвітському товаристві. Вивчалися також головні правила ведення домашнього господарства. Про всяк випадок привчалися вони і до так званої "чорної роботи": почергово куховарили, мили підлогу, прибирали. Тут же, в монастирі, здобували елементарні знання з історії та географії, міфології, арифметики, латині, теології.

Таким чином, в Середньовіччі жінки-дворянки були значно освіченіші, ніж чоловіки-лицарі. Католицька церква намагалася впливати на світських феодалів через їх дружин. Адже серед приданого молодих дворянок обов'язково були релігійні книги.

Бюргерське виховання.

На межі XI-XIІ ст.. відбувався швидкий ріст та розвиток середньовічних міст. Церковні школи вже не встигали задовольняти освіченими людьми потреби цього росту. Це викликало до життя нові типи шкіл, які утримувалися не за рахунок церкви, а за рахунок приватних осіб. Міські купці та ремісники, будучи невдоволеними віддаленістю церковних шкіл від потреб практичного життя, домоглися відкриття для своїх дітей гільдійських і цехових шкіл, в яких навчалися рідною мовою. Згодом гільдійські школи та ремісничі школи, які сприяли розвитку ремесел та торговельної справи, було перетворено на міські початкові школи. У них учні вчилися читати, писати, рахувати та знайомилися з основами релігійних знань. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Виникнення цих шкіл руйнувало монополію церкви на освіту, через те церква боролася проти їхнього поширення, однак зупинити його вже не могла.

Університетське виховання.

У ХП-ХІП ст. у Західній Європі розширюються економічні зв'язки поміж країнами, послаблюється феодальна замкнутість. Зі Сходу починають проникати єретичні вчення, спалахують релігійні дискусії. Церква в боротьбі з противниками релігійних догм звертається до логіки. Так починає розвиватися схоластика - система мислення, яка використовує закони формальної логіки для обґрунтування релігії. її виявом у навчанні стало опанування формально-логічних доведень певних релігійних положень. Сприяючи розвитку абстрактного мислення, вона нерідко позбавляла його елементів чуттєвості та емоційності. У результаті цього в учнів не розвився інтерес до реального світу та його таємниць.

Учені, будучи невдоволені ігноруванням церковними школами нових знань, які не відповідали догматам віри, почали об'єднуватися в позацерковні спілки й ставали ініціаторами створення вищих спеціальних шкіл-університетів (universitas - сукупність, об'єднання) - співтовариств тих, хто вчить і тих, хто вчиться. Перші університети було відкрито в Болоньї (1158), Оксфорді (1168), Кембриджі (1209), Парижі (1253), Празі (1348), Кракові (1364) та інших містах.

У даний час у Європі нерідко зустрічалися мандрівні вчені люди, так звані ваганти (від. лат. vaqazi - бродити) - шукачі кращих шкіл.

Церква, користуючись монополією на навчання, намагалася підкорити собі новостворені університети, даруючи їм різноманітні привілеї і матеріальні засоби (бенефіції). Засновувала й свої університети. Так виник у ХП ст. Паризький університет, котрий став зразком для інших католицьких університетів. Свідченням посилення впливу церкви в них стає те, що богословський факультет стає найважливішим. За винятком нього, у середньовічному університеті було також три факультети: артистичний, медичний, юридичний. Артистичний, чи "молодший", був найчисленнішим. Це був загальноосвітній факультет з терміном навчання 5-7 років, упродовж яких вивчалися "сім вільних мистецтв". На трьох інших, "старших" факультетах навчалися лише по закінченні артистичного. Термін навчання 5-6 років. Навчалися студенти латинською мовою. Викладачі університету згуртовувалися у факультети (від лат. facultas - здібності). Пізніше під цим поняттям почали розуміти ті відділення, на яких викладалася певна галузь знань.

Артистичний факультет грав роль середньої школи. Після закінчення його отримували ступінь "магістрамистецтв". Після ж завершення навчання на одному з трьох основних факультетів отримували звання доктора наук.

Основними методами навчання в університетах були лекції та диспути. Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи - трактати. Доповідь виступала у формі читання тексту, що вивчався, та пояснення його у вигляді коментарів до окремих частин. Основою диспуту було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував чи він сам, чи його студенти.

Середньовічні університети мали органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах.

Стихійне виховання дітей селян.

Виховання селянських дітей носило практичний характер. Ним, насамперед, займалися батьки у повсякденній праці, пов'язаній з організацією нехитрого селянського побуту та веденням примітивного сільського господарства. Виховним ідеалом у селі була працьовита молода людина, наділена здоров'ям, яка вміє швидко і якісно виконувати будь-якому сільськогосподарську роботу і у випадку необхідності доглянути старих батьків до смерті.

Місце та роль епохи Середньовіччя в культурно-освітньому розвитку Західної Європи.

До сьогодні оцінка цього місця та ролі залишається суперечливою. У той час, коли гуманісти вбачали у добі Середньовіччя період безпросвітності та застою, інші, навпаки, бачили епоху великого напруження духу та відчуття особистості - особистого порятунку (у монашества) та особистої честі (у лицарства). Небезпідставно, очевидно, виникають питання, чи дозволяється вважати темною епоху, яка дала світу таких мислителів та митців, як Джордано Бруно, Галілео Галілей, Миколай Копернік, Роджер Бекон, Аліґ'єрі Данте, Ян Гус та ін.

Запитання та завдання для самоперевірки

"1. Охарактеризуйте систему середньовічних освітніх закладів у Західній Європі.

2. У через що полягає обмеженість усіх виховних систем Середньовіччя?

3. Розкрийте зміст лицарського виховання. Виявіть і обґрунтуйте принципову його помилку.

4. Сформуйте свою думку відносно місця і ролі Середньовіччя в культурно-освітньому розвитку Західної Європи.

Завдання для самостійної роботи

1. Підготуйте виступи на семінарське заняття за такими темами: а) "Епоха Середньовіччя в науці"; б) "Епоха Середньовіччя в мистецтві"; в) "Епоха Середньовіччя у творах художньої літератури".

Рекомендована література

1. Волкова Н.П. Педагогіка. - К., 2003. - С. 536-540.

2. Історія педагогіки / За ред. M.B. Левківського, O.A. Дубасенюк. - Житомир, 1999.

3. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. -Тернопіль, 1996.

4. Левківський М.В. Історія педагогіки. - К., 2003.

5. Пискунов А.И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. - М., 1981.

6. Фіцула М.М. Педагогіка. - К., 2000. - С. 462-464.

Похожие статьи