Поделиться Поделиться

Суб'єкти та об'єкти інвестиційного процесу

Для розуміння ефективних шляхів та засобів залучення інвестицій в Україну необхідно перш за завжди визначити, хто є діючими особами цього процесу на українському фінансовому просторі. Основних учасників цього процесу умовно дозволяється поділити на чотири групи:

o українські підприємства (підприємці) - потенційні одержувачі інвестицій;

o інвестори (українські та іноземні) - банки і небанківські установи, які спроможні фінансувати проекти;

o гаранти (поручителі) - українські та іноземні банки і небанківські фінансові установи, які потенційно можуть виступати в якості гаранта чи забезпечувати організацію гарантії повернення інвестиції;

o фінансові консультанти (посередники) - консалтингові та юридичні фірми, які забезпечують зв'язок і взаємодію інтересів трьох зазначених груп.

Серед представників першої групи інвестиційного процесу в Україні розглянемо середні й достатньо стабільно працюючі недержавні та колишні державні вже приватизовані підприємства, які чітко уявляють шляхи свого розвитку й те, як вони використали б інвестиції, якби вони були ними залучені. У більшості своїй це товариства з обмеженою відповідальністю, закриті акціонерні товариства (з невеликою кількістю акціонерів) чи відкриті акціонерні товариства (зазвичай, колишні державні підприємства, які успішно й без особливого галасу були приватизовані керівництвом чи приватною компанією і які мають зв'язки у держструктурах). Часто фактичні власники таких підприємств є одночасно їх керівниками, що спрощує процес управління підприємством.

Як правило, такі підприємства володіють власністю, яка може реально коштувати достатньо дорого, проте на балансі вона значиться за заниженою вартістю. Вони також володіють деяким запасом оборотних грошових коштів, які дозволяють їм стабільно працювати в своїй галузі, проте не дають можливості вкладати їх у розвиток бізнесу. Такі підприємства зацікавлені в отриманні фінансування для розвитку проектів. Як правило, це розширення вже існуючого бізнесу (виробництва, торгівлі чи послуг), рідше створення нового. У цьому випадку підприємець володіє прогресивним і перспективним ноу-хау (технологією, розробкою), яке прагне реалізувати у новому проекті чи проект передбачає зайняття позиції у також не зайнятій (чи слабо освоєній) ринковій галузі. Фінансування може бути необхідним для придбання нових технологій та устаткування (часто іноземних), будівництва чи реконструкції та модернізації виробничих приміщень чи об'єктів комерційної нерухомості, створення товарних запасів чи запасів сировини на період запуску проекту. Перспективними є вкладення у високотехнологічні галузі промисловості.

Друга група учасників інвестиційного процесу в Україні включає ділові структури, готові інвестувати кошти в українську економіку:

o Міжнародні фінансові організації - організації типу Міжнародного валютного фонду та Європейського банку реконструкції і розвитку. Вони здійснюють інвестування на державному рівні під гарантії українського уряду.

o Державні фінансові організації та фонди - організації типу ТАСИС, ЮНІДО та інші, створені при ООН, ЄЕС та інших міждержавних структурах. Це великі бюрократичні структури, які залучають інвестиції для широкомасштабних державних проектів.

o Іноземні комерційні та інвестиційні банки. Дані структури видають кредити з низькими процентними ставками, при цьому вимагають надійних гарантій повернення кредиту. Регулярність виплати відсотків визначається сторонами, виходячи з кожного конкретного проекту, через те кредит дозволяє фінансувати промислові проекти.

o Іноземні інвестиційні фонди та фонди венчурного капіталу, у через те числі розміщені в офшорних зонах. Дані структури займаються купівлею ноу-хау й розміщенням нових технологій. Вони інвестують в українську економіку шляхом придбання часток чи акцій в статутних фондах українських підприємств. Відсоток, котрий вони запитують у статутних фондах коливається від 20 до 60. Їх цікавлять високорентабельні підприємства.

o Іноземні небанківські фінансові компанії, які виступають як прямі інвестори. Це фінансові структури чи великі виробничі і торговельні компанії, які купують частки чи акції українських компаній, вже існуючих чи новостворених.

o Іноземні промислові й торговельні компанії, для яких фінансування проектів не є основним бізнесом. Дані структури готові інвестувати в українську економіку для створення стратегічного альянсу та з метою розподілу сфер впливу на ринках.

o Приватні іноземні інвестори являють собою доволі вузьке коло фізичних осіб, які виступають чи готові виступити засновниками українських компаній і спільних підприємств та вносять до статутного фонду таких підприємств свої власні кошти.

Можливе також залучення капіталу в українську економіку через обмежене розміщення акцій українських підприємств на американському ринку цінних паперів (сумою до 5 мілн дол. США).

Основними причинами спільного підприємництва є:

o намагання оволодіти частиною внутрішнього ринку країни;

o експлуатація унікальних та інших природних ресурсів;

o зниження затрат на одному з етапів виробничого циклу;

o залучення додаткових фінансових і матеріальних ресурсів;

o покращення матеріально-технічного забезпечення;

o перенесення брудних та застарілих технологій за кордон;

o використання управлінського досвіду;

o зростання експорту місцевих ресурсів та виробів через продаж продукції третім країнам.

Дозволяється констатувати, що Україна також не створила політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних і ефективних зовнішніх коштів у потрібних обсягах і формах.

Акцент у цьому аспекті дозволяється робити лише на обґрунтованому й ефективному використанні тих незначних їхніх обсягів, що всетаки надходитимуть. З огляду на це пріоритетні напрями й галузі для іноземного інвестування слід розглядати і стимулювати в світлі потреб соціально-економічного та технологічного розвитку, маючи на меті створення розвиненого національного виробництва й експортного потенціалу, які відносять до основних каналів валютних надходжень. У цьому контексті необхідно усвідомити, що зарубіжні інвестори через ускладненість реверсування прибутків уникають вкладень у державні підприємства і намагаються розмістити кошти в недержавний сектор.

Американські фахівці поділяють світовий ринок та три категорії: "технологічні нації", "забезпечуючі нації" та "інші нації". До першої відносять країни, які володіють сучасними технологіями, до другої - які живуть за рахунок видобутку корисних копалин, до третьої - які не мають цих атрибутів.

Багато держав світу в стислі строки пройшли шлях від аграрно-сировинних придатків до країн, що експортують свою продукцію. Це пояснюється, зокрема, вмілим державним плануванням, правильним вибором пріоритетів економічної динаміки та залученням і ефективним використанням іноземних інвестицій. Це питання може бути вирішене і для України за умови знаходження оптимальної моделі її подальшого розвитку.

Ми змушені констатувати значний розрив у рівнях економічного і науково-технічного розвитку України та індустріально розвинених країн. Існує так звана двошвидкісна економіка, внаслідок чого перша і друга мають власні швидкості. Однак у західних держав вона значно вища, що закономірно зумовлює наростання розриву поміж ними й Україною.

Щоби скоротити його, не слід намагатися наздогнати розвинені країни в усіх напрямах - через перенасиченість світового ринку виробами обробної промисловості це нереально. До того ж, існує протистояння могутніх зарубіжних національних і транснаціональних корпорацій, які мають значну наукову та експериментальну базу.

З огляду на це цікавою є політика "лазерного променя", яка активно практикується Японією. Її зміст зводиться до того, щоби виявити якийсь вузький сектор і по ньому швидко й комплексно зміцнювати позиції на внутрішньому та світовому ринках, забезпечуючи для цього централізовані ресурси. Причому з усієї маси відбиралися технології та види виробництва, які були найпрестижнішими для країни в даний проміжок часу.

Вже виходячи з цього в Україні дозволяється виділити деякі "проривні" напрями, для формування яких є відповідний запас, з подальшою можливістю комерціалізації й тиражування розробок. Зокрема, Україна входить до п'яти країн світу, які можуть будувати авіаносці чи вирощувати монокристалічний кремній відповідного діаметра для потреб мікроелектроніки, має можливості щороку представляти на західні ринки 10-20 унікальних технологій.

Українські вчені-економісти виділяють кілька пріоритетних напрямів, які могли б бути визначальними для України. Це:

o високотехнологічні галузі: літако- та машинобудування, порошкова металургія, надтверді метали, кераміка, електрозварювальне виробництво;

o енергозберігаючі технології;

o нафтогазовий комплекс;

o агропромисловий комплекс;

o патентно-ліцензійна торгівля;

o інжиніринг;

o сфера послуг, особливо туризм;

o видобувні та металургійні галузі: кольорові метали, уран, вугілля, сталь і прокат, що мають стабільний попит на світових ринках;

o виробництво товарів народного споживання;

o чорна металургія;

o виробництво цукру;

o виробництво цементу;

o суднобудування;

o малий бізнес;

o інфраструктура, оскільки вигідне географічне положення, транзитні перевезення і транспортування сировини наявними нафто- та газопроводами є значним джерелом валютних надходжень.

Одним із позачергових завдань економічної політики є набуття Україною технологічного динамізму. Від його вирішення залежатиме структурна перебудова економіки і в кінцевому підсумку - покращення добробуту нації.

Похожие статьи