Поделиться Поделиться

Стандарти за ієрархією системи застосування

2.1. Міжнародні стандарти - приймаються міжнародними організаціями (наприклад, Всесвітньою організацією охорони здоров'я) і застосовуються на міжнародному рівні.

2.2. Національні стандарти - моделі надання діагностично-лікувальної допомоги, які встановлюються та застосовуються на рівні держави.

2.3. Регіональні стандарти - модель надання медичної допомоги, застосування якої обмежено регіоном. Регіональні стандарти державних гарантій забезпечення населення безоплатною медичною допомогою мають містити:

o перелік захворювань;

o види медичної допомоги;

o обсяги медичної допомоги;

o умови надання та фінансування медичної допомоги. Регіональні стандарти будуються за такими принципами:

o потреби населення в безоплатній медичній допомозі визначаються за особливостями демографічного складу, рівнів і структури захворюваності в регіоні;

o забезпечення відповідності гарантованих обсягів медичної допомоги державним нормативам і стандартам;

o відповідності потужності регіональної мережі закладів охорони здоров'я потребам населення в медичній допомозі;

o наукового обґрунтування матеріальних і фінансових витрат на відповідну одиницю обсягу медичної допомоги;

o підвищення ефективності використання ресурсної бази охорони здоров'я за рахунок комплексного регіонального планування і впровадження ресурсозберігаючих медичних технологій.

2.4. Локальні стандарти - моделі та вимоги до надання медичної допомоги, які застосовуються в одному, кількох лікувально-профілактичних закладах, межах управління охороною здоров'я міста чи району.

Види стандартів

3.1. Стандарти на ресурси охорони здоров'я - за рівнем та ієрархією відносяться до національних чи міжнародних стандартів, мають силу закону. Стандарти на ресурси охорони здоров'я містять вимоги до основних фондів лікувально-профілактичних закладів, обладнання, лікарських засобів, фінансових та людських ресурсів.

3.2. Стандарти організації медичних служб і закладів охорони здоров'я -

моделі та вимоги до ефективного використання ресурсів системи охорони здоров'я. Стандарти регламентують:

o системи управління;

o організацію лікувально-діагностичного процесу;

o інформаційне забезпечення;

o контроль якості та безпеки медичної допомоги.

3.3. Технологічні стандарти - стандарти, які регламентують процес діагностики, лікування та профілактики. За рівнем та ієрархією технологічні стандарти можуть бути національними, регіональними чи локальними. За обов'язковістю виконання вимог технологічні стандарти можуть мати законодавчій чи рекомендаційний характер. Технологічні стандарти розглядаються як гарантоване забезпечення кожного хворого з визначеною патологією оптимальним лікуванням, з метою досягнення максимально можливого позитивного результату. Національні технологічні стандарти формуються завдяки зусиллям науковців та лікарів-практиків.

3.4. Стандарти програм медичної допомоги - стандарти, які регламентують проведення комплексу заходів, які здійснюються з метою надання медичної допомоги окремим групам населення. Такі групи формуються за різними ознаками: за характером захворювання; віком; статтю; фізіологічним станом; соціальним станом; професією; умовами праці тощо. Програми медичної допомоги приймаються урядом і є законодавчім стандартом.

3.5. Медико-економічні стандарти - модель гармонійного поєднання якості діагностичних, лікувальних, профілактичних заходів з вартістю надання медичної допомоги. За обов'язковістю вимог виконання відносяться до стандартів-рекомендацій, за рівнем ієрархії - до локальних стандартів.

3.6. Комплексні стандарти - стандарти, які регламентують діяльність певного медичного фаху чи служби і містять набір структурно-організаційних, технологічних стандартів і стандартів організаційних програм.

Стандартизація має забезпечувати інтереси:

o споживачів (пацієнтів та їх представників);

o виробників послуг;

o суспільства.

В Україні розроблені і впроваджуються галузеві стандарти медичних технологій. Вони визначають необхідні обсяги й види медичної допомоги, які мають забезпечити лікувально-профілактичні заклади II, III та IV рівнів акредитації. До таких технологій відносяться:

o Тимчасові уніфіковані стандарти медичних технологій діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню в лікувально-профілактичних закладах України.

o Тимчасові стандарти обсягів діагностичних досліджень, лікувальних заходів та критерії якості лікування дітей.

Законодавство України передбачає здійснення моніторингу за реалізацією державних соціальних нормативів у галузі охорони здоров'я. Моніторинг представляє цілеспрямовану діяльність з вивчення стану впровадження державних соціальних нормативів та їх фінансове забезпечення. Моніторинг, як вид управлінських дій включає комплекс таких заходів:

o дослідження функціонування об'єктів управління (закладів охорони здоров'я) за окремими видами діяльності;

o впровадження державних соціальних нормативів;

o попередження відхилень від очікуваних результатів - обсягів виконання вимог соціальних нормативів закладами охорони здоров'я республіки.

Основним завданням моніторингу є забезпечення оперативного та планового контролю за дотриманням державних соціальних нормативів у закладах охорони здоров'я. Обидва види контролю можуть здійснюватись як органами державного управління охороною здоров'я (адміністративний контроль), так і лікувально-профілактичними закладами (самоконтроль). Завданням моніторингу також є забезпечення зворотного зв'язку поміж органами управління охороною здоров'я та лікувально-профілактичними закладами (рис. 9.3).

Рис. 9.3. Сутність та завдання моніторингу за реалізацією державних соціальних нормативів

Моніторинг проводиться на основі інформаційної бази даних. Така база формується шляхом поетапного збору, аналізу, узагальнення показників діяльності закладів охорони здоров'я. Аналізується дотримання вимог державних соціальних нормативів за двома видами показників:

♦ медико-соціальні;

♦ фінансові.

За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я, стандарти медичної допомоги включають:

♦ клінічні рекомендації (протоколи);

♦ регіональні клініко-економічні стандарти медичної допомоги;

♦ формуляри.

Клінічний протокол - технічний нормативний документ, котрий визначає вимоги до надання медичної допомоги пацієнту при конкретному захворюванні чи при визначеному синдромі чи в конкретній ситуації. Завдання клінічного протоколу представлені на рис. 9.4.

Клінічний протокол містить чітко регламентовані, розташовані у відповідному порядку заходи з надання медичної допомоги, спрямовані на забезпечення її високої якості та ефективного використання матеріальних та кадрових ресурсів закладу охорони здоров'я. В клінічній ситуації він є деталізованою інструкцією та правилами реалізації етапів надання медичної допомоги й безпосередньо пов'язаний із клінічними рекомендаціями, розробленими на принципах доказової медицини.

До розробки клінічних протоколів залучаються провідні медичні науково-дослідні інститути, вищі медичні навчальні заклади України, кращі науковці у відповідній галузі. Науково-методичний супровід підготовки клінічних протоколів проводиться Українським інститутом громадського здоров'я, котрий обґрунтовує методики порядку і технології створення клінічного протоколу, визначає вимоги до їх структури і змісту, формує тимчасові наукові колективи чи робочі групи, здійснює координацію діяльності розробників та експертну оцінку проектів клінічних протоколів. Міністерство охорони здоров'я України затверджує клінічний протокол і видає наказ відносно його впровадження в медичну практику. Зразок такого наказу та клінічний протокол наведено в Додатку.

Приймаючи рішення відносно лікування хворого лікар повинен:

1. Враховувати клінічні рекомендації (клінічні протоколи).

2. Враховувати індивідуальні особливості організму пацієнта (вік, супутні захворювання, ліки, які він приймає, можливу сенсибілізацію організму, тощо).

3. Забезпечити відповідність обраного методу діагностики та лікування принципу інформованої згоди.

Другий та третій пункти цього переліку, як правило, не входять до клінічної рекомендації і лікар має дотримуватись їх "по умовчанню".

Клінічна рекомендація - твердження, розроблені на основі визначеної методології для допомоги лікарю і пацієнту в прийнятті рішення відносно надання раціональної медичної допомоги в різних клінічних випадках.

У 2002-2003 році. було розроблено міжнародні вимоги до методології створення клінічних рекомендацій та оцінки їх якості. Основна вимога до клінічних рекомендацій - це використання технології, ефективність яких науково підтверджена. Такий підхід одержав назву "доказової медицини", тобто медицини, яка базується на фактах - evidence-based medicine.

Об'єкти доказової медицини:

o Стандарти лікування.

o Клінічні рекомендації.

Доказова медицина дозволяє використовувати найвірогідніші дані з метою:

o ефективного прийняття клінічних рішень;

o підвищення якості медичної допомоги;

o впровадження в клінічну практику досягнень медичної науки;

o забезпечення ефективного та відносно безпечного лікування.

Доказові відомості отримують шляхом кількісного та якісного аналізу результатів, які є в інформаційному просторі клінічних досліджень. Виходячи з цього принципу, клінічні рекомендації ранжуються за рівнем вірогідності.

Клінічні рекомендації надають лікареві можливість приймати рішення не тільки на головні власного клінічного досвіду, інтуїції чи на базі традицій клінічної школи, до якої він належить, а й покласти в основу рішення аналіз та досвід світової наукової медичної думки. Інші шляхи використання клінічних рекомендацій у медичній практиці подано на рис. 9.5.

Рис. 9.5 Шляхи використання клінічних рекомендацій у медичній практиці

Формуляр - документ, у якому наведено перелік лікарських засобів, представлено оптимальні схеми лікування захворювання лікарськими препаратами та надано коротку інформацію відносно лікарських засобів. Шляхи використання формулярів у медичній практиці представлено на рис.9.6. Лікарські препарати відбираються в формуляри на основі:

o фармако-економічної ефективності;

o домовленості експертів.

Формуляри можуть складатись на різних рівнях: -національному; -регіональному;

- лікувально-профілактичного закладу.

Наприклад, Британський національний формуляр розробляється Королівським фармацевтичним товариством та Британською медичною асоціацією .

Регіональні клініко-економічні стандарти медичної допомоги можуть розробляти страхові компанії чи лікувально-профілактичні заклади недержавної форми власності з метою досягнення балансу поміж потребами в медичній допомозі та ресурсами. Клініко-економічні стандарти можуть мати обмежувальний характер. Наприклад, вони можуть обмежувати максимальну кількість днів перебування в стаціонарі при конкретному захворюванні, містити перелік лікарських засобів чи діагностичних процедур, які може призначити лікар. Перелік може мати чіткі показання до призначення дорогих лікувальних та діагностичних втручань.

У країнах з розвинутою системою охорони здоров'я клініко-економічні стандарти формуються на базі високоякісних стандартів медичної допомоги. Дотримання такого стандарту добровільне. Роботодавець, платник медичних послуг чи професійне товариство можуть надавати жорсткі рекомендації відносно дотримання стандарту, мотивувати лікарів до його використання в клінічній практиці і навіть вимагати від лікарів пояснень у випадках відхилення від стандарту. Як правило, відхилення від стандарту має бути задокументоване та обґрунтоване в історії хвороби.

← Предыдущая страница | Следующая страница →