Поделиться Поделиться

Синтетичні протимікробні засоби різної хімічної структури

До даної групи відносять різні хімічні сполуки, синтезовані пізніше, ніж сульфаніламідні препарати, які відрізняються від них і антибіотиків будовою, механізмом та спектром антибактеріальної дії. До даної групи відносяться:

1. Похідні хінолону.

2. Похідні нітрофурану.

3. 8-оксихіноліни.

4. Оксазолідинони.

5. Похідні нафтиридину.

6. Похідні хіноксаліну.

7. Похідні імідазолу.

Історична довідка. Перші синтетичні антибактеріальні засоби в медичній практиці почали застосовувати раніше, ніж антибіотики. їх створення – заслуга великого німецького вченого, хіміка за професією, Пауля Ерліха. При вивченні фарбування різних тваринних тканин він встановив, що окремі барвники забарвлюють тільки певні тканини. Це дало підстави припустити, що мають бути і такі барвники, які здатні фарбувати і, внаслідок цього, знешкоджувати лише мікроорганізми. Керуючись девізом “Не поспішаючи, без втоми”, він впродовж багатьох років пробував знайти серед хімічних сполук таку “магічну кулю”, що буде знищувати мікробний збудник хвороби, не завдаючи шкоди людському організму. Результатом багаторічної роботи П. Ерліха стала сполука номер 606 (за числом вивчених ним речовин) – похідна миш'якому, якому назвали сальварсан (від латинського salvare – рятувати та arsenicum – миш'як). Нова речовина виявилася ефективною при лікуванні сонної хвороби, збудником якої є трипаносома. Це стало не лише народженням нового лікарського засобу, а й народженням хіміотерапії. За видатні досягнення у відкритті антибактеріальних засобів у 1908 році Паулю Ерліху була присуджена Нобелівська премія.

Похідні хінолонів

За хімічною будовою хінолони є похідними карбонових кислот.

Класифікація хінолонів.

1. Хінолони І покоління – нефторовані хінолони:

налідиксова кислота (неграм);

• оксолінієва кислота (грамурин);

• піпемідова кислота (палій, піпемідин);

2. Хінолони II покоління (фторовані хінолони чи фторхінолони І покоління):

норфлоксацин (ютибід);

• ципрофлоксацин (цифрам, ципринол);

• офлоксацин (флоксан);

• пефлоксацин (абактал);

• ломефлоксацин (окацин, ломадей);

• еноксацин (пенстрекс).

3. Хінолони III покоління (чи фторхінолони II покоління, “респіраторні” фторхі- нолони, антипневмококові фторхінолони):

• левофлоксацин (таванік, лефлоцин);

• спарфлоксацин (спарфло).

4. Хінолони IV покоління (чи фторхінолони III покоління, “респіраторні” фторхінолони, які додатково впливають на анаеробні бактерії):

• моксифлоксацин (авелокс);

• геміфлоксацин (фактив, гемікс);

• гатифлоксацин (тебрис).

Механізм протимікробної дії. У молекулі кожного похідного хінолонів є фрагмент піридону, котрий визначає головний механізм їх антимікробної дії. За рахунок цього фрагменту відбувається блокування специфічних, життєво важливих для бактерій ферментів регуляції нормальної роботи генетичного апарату – ДНК-гірази (топоізомерази II типу та топоізомерази IV типу). ДНК-гіраза закручує і розкручує суперспіраль ДНК у процесі транскрипції і реплікації, зчитування генетичної інформації та поділу клітин. Таким чином, фермент здійснює упорядковану укладку бактеріальної хромосоми, довжина якої у розкрученому стані складає біля 1000 мкм, а розмір самої бактеріальної клітини – всього лише 1 мкм (Люльман X. та ін., 2008). Під дією ферменту з ниток хромосом утворюються петлі шляхом розривів і зшивання кінців без обертання всієї нитки ДНК. Хінолони проявляють бактерицидну дію за рахунок потужної і вибіркової блокади ДНК-гірази, внаслідок чого нитки ДНК мікроорганізмів не зшиваються і життєдіяльність мікробної клітини порушується. При низьких концентраціях хінолонів розвивається бактеріостатичний ефект.

Характеристика хінолонів І покоління. До хінолонів І покоління високочутливі грамнегативні бактерії, за винятком синьогнійної палички. Піпемідова кислота володіє більшим спектром дії, ніж інші препарати, через те її дозволяється призначати при нечутливості грамнегативної мікрофлори (навіть синьогнійної палички) до інших препаратів.

Препарати добре всмоктуються з ШКТ, при цьому оксолінієва кислота краще, ніж налідиксова, хоча перша переноситься хворими гірше. Хінолони міцно зв'язуються з білками плазми крові, через те погано проникають в тканини. Швидко виводяться з сечею, де створюються терапевтичні концентрації препаратів.

Показання до застосування. Враховуючи параметри фармакокінетики, дані препарати використовують тільки для лікування інфекцій сечовивідних шляхів, зокрема гострого циститу, уретриту, простатиту, а також для профілактики частих їх рецидивів (зокрема у жінок) по 400 мг 2 рази на добу. При цьому слід пам'ятати, що дані препарати не слід призначати при гострому пієлонефриті. Піпемідову кислоту застосовують також як місцевий уроантисептик у супозиторіях по 200 мг на ніч протягом 7-10 днів..

Побічні ефекти хінолонів І покоління. Можливі розвиток алергічних (шкірна висипка) та диспепсичних (нудота, блювання, діарея, болі в ділянці шлунка) реакцій, фотодерматозів, енцефалопатій (внаслідок пригнічення рецепторної дії ГАМК виникають головний біль, порушення сну, тремор, тривожність, у великих дозах можливі судоми), токсичне ураження печінки.

← Предыдущая страница | Следующая страница →