Поделиться Поделиться

Принципи відношення іменування

Процес вживання імен не є довільним. Хоча, на перший погляд, здається, що це саме так. Справді, зіставлення якогось імені з предметом повністю залежить від людини, яка користується цим іменем, проте при всьому цьому потрібно дотримуватися такої вимоги: різні предмети треба називати різними іменами.

РОЦІКарнап у праці "Значення і необхідність" формулює три принципи відношення іменування.

Принцип о д н о з н а ч н о с т і: коли ми приймаємо певний вираз у даному контексті в ролі імені, то він повинен бути іменем лише одного об'єкта.

Даний принцип випливає з визначення імені. Не заперечуючи факту багатозначності імен (явища дуже поширеного у природній мові) даний принцип вимагає, щоби у спеціалізованих мовах, насамперед у мовах науки, кожне ім'я мало одне значення і один смисл. А коли вже доводити цю думку до кінця, то доцільно вважати імена з різними денотатами різними іменами, оскільки власне іменем є вираз, котрий співвідноситься з якимось одним відокремленим предметом.

Принцип п роціе д м е т н о с т і: складне ім'я виражає відношення поміж значеннями простих імен, що в нього входять. Іншими словами, відношення, зв'язки, які виражає складне ім'я є відношеннями, зв'язками не поміж іменами, а поміж предметами, які позначаються простими іменами, що входять у це складне ім'я.

Принцип в з а є м о з а м і н ю в а н о с т і: коли просте ім'я, що входить у складне, замінити іменем з тим самим денотатом, то отримане складне ім'я матиме те саме значення (денотат), що й вихідне. Може статися, що принцип взаємозамінюваності є прямим наслідком принципу предметності. За умови, що об'єктами думки у складному імені є не прості імена, а предмети, які вони позначають, то нібито само собою зрозуміло, що значення складного імені залежить тільки від значень простих, з яких воно складається. Проте трапляються ситуації, які суперечать цьому.

Скористаймося прикладом Б.Рассела, що став уже хрестоматійним. Шотландський письменник В.Скотт використовував псевдонім "автор "Вееерлея", про що не знало багато читачів і серед них король Англії Георг ІУ. Таким чином, два імені "В.Скотт" і "автор "Вееерлея" називають одну і ту саму людину, хоча мають різний смисл. Якось в урочистій обстановці Георг ІУ поцікавився, чи справді Вальтер Скотт - автор "Веверлея". Даний факт дозволяється записати у вигляді речення: "Якось Георг ІУ запитав, чи справді Вальтер Скотт є автор "Вееерлея".

Згідно з принципом взаємозамінюваності , дозволяється замінити ім'я "автор "Веверлея" на ім'я "Вальтер Скотт", оскільки у них однакові денотати. Ця заміна не повинна призвести до зміни істинності вихідного речення. Проте насправді це не так.

По-перше, такого факту не було, а таким чином, речення, отримане внаслідок заміни, не буде істинним ("Якось Георг ІУ запитав, чи справді Вальтер Скотт є Вальтером Скоттом"). Тут, по суті, порушується принцип взаємозамінюваності, оскільки зазначені власні імена мають однаковий денотат, проте мають різний смисл.

По-друге, ім'я "автор "Веверлея" у даному контексті набуває своєрідного характеру, котрий визначається саме природою контексту.

Розглянемо інший наприклад: "Автор "Кобзаря" був співробітником Київського університету". Очевидно, імена "автор "Кобзаря" і "Тарас Шевченко" мають один і той самий денотат. Коли ми замінимо одне іншим то отримаємо речення з тим самим значенням, що й наведене нами тільки що: "Тарас Шевченко був співробітником Київського університету". Виходить, що тут повністю виконується принцип взаємозамінюваності.

Така розбіжність у реалізації принципу вазємозамінюваності зумовлена різницею контекстів, у яких вживаються замінювані імена.

Контекст, значення якого змінюється при заміні в ньому певного імені на інше з тим самим денотатом, називається н е п роція м и м чи інтенсіональним відносно певного імені. Так, у першому прикладі маємо інтенсіональний контекст відносно імені "автор "Веверлея".

Контекст, значення якого не змінюється внаслідок заміщення в ньому якогось імені з тим самим денотатом, називається п роція м и м. У другому прикладі маємо прямий чи екстенсіональний контекст.

У природній мові, як правило, інтенсіональними контекстами є контексти, які містять непряму мову. За винятком цього, інтенсіональними контекстами є ,так звані, психологічні контексти, які містять відношення людини до якихось предметів чи явищ. У цих контекстах вживаються слова: "знає", "думає", "вважає", "сподівається", "розрізняє", "бачить" тощо.

Розгляд принципів іменування і поділу контекстів на екстенсіональні та інтенсіональні логічно пов'язаний з питанням про те, яке місце займають дані проблеми в логіці. Щоби з'ясувати це питання, треба прокоментувати головні результати дослідження поняття смислу Готлобом Фреге.

Відомо, що логіка, насамперед, двозначна, класична (як логіка висловлювань, так і логіка предикатів) має об'ємний екстенсіональний характер. У цій логіці справедливим є принцип об'ємності, котрий дає можливість ототожнювати різні властивості чи відношення за умови, що вони стосуються одного й того самого предмета.

Іншими словами, згідно з принципом об'ємності, два предикати (властивості чи відношення) не розрізняються, коли вони мають один і той самий об'єм (такими, наприклад, є предикати "бути рівностороннім трикутником" і "бути рівнокутним трикутником").Такого трактування принципу об'ємності Фреге досягнув запровадивши у логіку уявлення про предикат як про логічну функцію.

Визначення предиката як логічної функції означає, що це така функція, яка ставить у відповідність предметам (двійкам, трійкам і т.д.) певної предметної області істину чи хибу.

В екстенсіональній логіці предикат вважається заданим, коли вказано його об'єм, тобто, коли вказано, яким самим предметам предикат співвідносить "істину". Це дає можливість ототожнити властивість з множиною предметів, а відношення - системою предметів (тобто, множинами пар, трійок і т.д. предметів). А коли це так, то властивості й відношення дозволяється трактувати як відповідні об'єми.

Об'ємне, екстенсіональне трактування властивостей і відношень цілком влаштовувало математику. Через те засобів об'ємної, теоретико-множинної логіки достатньо для обгрунтування значної частини математики.

Саме об'ємний характер мало логічне числення, яке побудував Фреге для обґрунтування арифметики. Звертаючись до поняття смислу, Фреге ставив за мету надати екстенсіональний (об'ємний) характер не тільки логічному численню, яке він використовав спеціально для обґрунтування арифметики, а й звичайному мисленню, звичайній мові, оскільки вони використовуються для цілей логіки. Іншими словами, Фреге шукав шляхів об'ємного трактування смислу, розгляду смислу як своєрідного предмета.

Аналізуючи природну мову, Фреге зіткнувся з контекстами, в яких, на перший погляд, порушувався принцип об'ємності. Тобто з контекстами, означеними вже як інтенсіональні. Поряд з психологічними, модальними контекстами особливо яскравим прикладом інтенсіональних контекстів є непряма мова. Випадок з Георгом ІУ , про котрий говориться у прикладі Рассела, свідчить, що необережне поводження з інтенсі-ональними контекстами неминуче призводить до антиномій відношення іменування.

Розглядаючи антиномії іменування, Фреге показує, що в інтенсіональних контекстах при вживанні імені, відносно якого даний контекст є інтенсіональним, денотат цього імені змінюється. Денотатом імені при непрямому його застосуванні стає смисл імені при прямому його вживанні. А це означає, що, згідно до принципу придметності, в інтенсіональних контекстах виражаються відношення не поміж предметами (звичайними денотатами імен), а поміж їхніми смислами. У цьому випадку принцип взаємозамінюваності зберігається і для інтенсіональних контекстів, проте із застереженням, що замінити ім'я а в непрямому контексті дозволяється іменем в лише тоді, коли в має той самий смисл, що і а в прямому його вживанні.

Іншими словами, у тих випадках, коли ознаки, які складають смисл імені, допомагають лише виділити, знайти предмет серед інших предметів (при цьому сам предмет береться в цілому з усіма його властивостями), то ми можемо замінити це ім'я на інше, не звертаючи уваги на його смисл. Головне , щоби це ім'я виділяло той же самий предмет. Така ситуація спостерігається в екстенсіональних контекстах.

Коли ж ознаки не тільки виділяють предмет, а й сам предмет розглядається з боку цих ознак, то заміна імені а на ім'я в можлива лише за умови однаковості їхніх смислів (наприклад, "автор "Веверлея" і "людина, яка написала "Веверлея"). У цих випадках йдеться про інтенсіональні контексти.

Тобто, коли ім'я вживається в інтенсіональному контексті, то контекст, зрозуміло, висловлюється про позначуваний цим іменем предмет (звичайний його денотат) , проте як про предмет з тими самими характеристиками.

Для ілюстрації звернемося до прикладу Куайна, котрий наводить РОЦІКарнап у праці "Значення і необхідність". Маємо висловлювання:

1. "9 необхідно більше 7". Візьмемо таке висловлювання:

2. "Число планет = 9".

Коли за принципом взаємозамінюваності замінити "9" на "Число планет", то отримаємо висловлювання:

3. "Число планет необхідно більше 7".

Коли подивитися чисто зовнішньо на висловлювання 3, то воно як висновок із 1 і 2 буде хибним. Проте коли врахувати те, що у висловлюванні 1 говориться, що "9" саме як число необхідно більше як "7", то у висновку отримаємо висловлювання, яке матиме смисл, що "Число планет, саме як число, необхідно більше 7". Отримане висловлювання істинне, і тут не виникає ніякої антиномії.

Розгляд прикладу Рассела з Георгом ІУ, а також багатьох прикладів, пов'язаних з проблемою смислу, які зустрічаються в літературі не означає, що логіка прагне з'ясувати чи цікавився Георг ІУ авторством "Веверлея" і як треба було йому вийти із скрутного становища, до якого він потрапив. Дані приклади в доступній, іноді анекдотичній формі, засвідчували складні теоретичні проблеми логічної науки.

Проблема смислу, на якому серйозно вперше звернув увагу Фреге і яка заявила про себе у вигляді анекдотичних недоречностей, була тісно пов'язана з питанням про шляхи розвитку логіки.

Один шлях розвитку логіки пролягав через побудову спеціальних логічних числень, які враховували б інтенсіональні контексти, а другий - через розвиток екстенсіональної логіки. Проте даний розвиток повинен враховувати два моменти:

а) екстенсіональна логіка з її вихідними принципами, положеннями є надзвичайно сильною абстракцією відносно реального процесу пізнання мислення;

б) відстоюючи принцип об'ємності, на якому ґрунтується екстенсіональна логіка треба пам'ятати, що побудувати раз і назавжди закінчену систему логіки, придатну для будь-яких мов неможливо.

Інтенсіональні контексти не дозволяється усунути із змістовної мови, оскільки вони виражають невизначеність, що є в логіці, як і у будь-якій іншій галузі. Побудова завжди нових логічних систем ставить завдання перекласти на мову логіки завжди більше змісту наших знань, чи, іншими словами, глибше формалізувати зміст мислення, проте на кожному етапі залишається і залишатиметься невизначений, неврахований залишок.

← Предыдущая страница | Следующая страница →