Поделиться Поделиться

Тропи

Троп (грец. tropos - поворот) - слово чи вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.

До тропів відносять епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.

Епітет (грец. epitheton - прикладка) - це художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: "Це той первий, що розпинав І Нашу Україну" (Т. Шевченко "Сон").

П. Волинський і М. Коцюбинська вважають, що епітет треба відрізняти від логічного означення. "Не дозволяється вважати художнім епітетом означення, яке вказує на якусь невід'ємну органічну ознаку: матеріал, з якого зроблений предмет, родинну приналежність людини (дерев'яний стіл, залізне ліжко, срібний портсигар, батькова сестра тощо). Проте ті ж самі означення в сполученні з іншими поняттями, в іншому контексті можуть набувати художнього, образного значення, ставати метафоричними епітетами (дерев'яне обличчя, залізний характер, срібне сяйво). Таким чином, зміст епітета дозволяється зрозуміти лише з контексту, лише в сполученні з тим словом, яке визначається епітетом".

Є різні класифікації епітетів. Виділяють епітети прості, складні, зорові, слухові, нюхові, живописні, психологічні. За змістом епітети ділять на зображувальні чи описові і ліричні. В ліричних є оцінний елемент (чарівна ніч, сяючі очі).

О. Галич ділить епітети на характерологічні чи пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-авторські, прикрашальні Перший підкреслює найхарактернішу ознаку предмета, а другий "не просто виділяє характерну рису предмета, а також й посилює її"2. Наприклад: "Прокинеться кривава зрада, II і стисне віроломний ніж" (Є. Маланюк). Постійними є ті епітети, які часто стоять при одних і тих же словах: "шлях" - - битий, "козак" - молоденький, "кінь" - вороненький, "море" - сине. "Контекстуально-авторським називається епітет, котрий виділяє не постійну - супровідну, канонізовану в межах літературного чи індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у через те конкретному контексті, в якому про даний предмет згадується. Контекстуально-авторський - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, котрий вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується". Наприклад: "Проса покошено. Спустіло тихе поле. // Холодні дні з високою блакиттю // Не повернуть минулого ніколи: // Воно пройшло і вже здається миттю!" (М. Рильський).

Що ж до прикрашальних епітетів, то вони, як зауважує Б. Томашевський, були у широкому вжитку в романтичному і класицистичному стилях.

П. Волинський, за винятком постійних епітетів, називає метафоричні, залізна воля, чорна нудьга, мертва тиша, метонімічні: "Той неситим оком І за край світа зазирає..." (Т. Шевченко), гіперболічні: "Безмежнеє поле"', іронічні: колегіальний ум, мудрий осел, вовк-пастух.

О. Веселовський виділяє синкретичні епітети, їх виникнення пояснює синкретизмом (злитістю) наших сприймань (зорових, слухових, дотикових). Таке явище називають художньою синестезією. У поемі "Похорон друга" П. Тичина використовує образи синього плачу і синього снігу:

Вже сумно вечір колір відповідний міняв З багряного на сизо-фіалковий, Я синій сніг од хати відкидав і зупинився... Синій, оркестровий долинув плач до мене.

Порівняння (лат. comparatio) - це троп, у якому один предмет, подія зіставляються з іншими, у яких дані особливості виявлені різко, яскраво. Порівняння виконують зображальну і емоційно-оціночну роль.

У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією чи кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, гейби, буцім. Безсполучниково:

1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;

2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;

3) опусканням сполучника: "Книга - морська глибина" (Іван Франко). А. Ткаченко ділить прості порівняння на загальновживані: "Гарна як намальована", поле як море та індивідуально-авторські: "У нього очі - наче волошки в життя" (Андрій Головко); "Моя душа, немов черешня, // Понад снігами зацвіла " (Д. Павличко).

Розгорнені (поширені) порівняння - це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного чи групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: "По обидва боки Руського потоку стояли два високі, проте не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною" (І. Нечуй-Левицький).

Особливість приєднального порівняння, за словами Б. Томашевського, у через те, що "... спочатку подається предмет, а потім вичерпна тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова "так" подається образ"1. Наприклад: "Як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдирає. Що як він Із вагою тягне помапо рівненькою дорогою, а під гору як упреться з усієї сили та задрібоче ногами, так іще його й стримувати приходиться... Проте зате на самій горі стає віддихатися. Так і Іван: виїв борщ та й віддихусться-віддихустнся аж ізгоді говорить" (Лесь Мартович).

Виділяють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечу вальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів чи явищ:

Ой тож не зоря,

Ой тож не ясна,

Ой тож моя молода дівчина

По водицю ішла.

Порівняння-запитання - це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання:

Глянь, у скелях височенних...

... чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.

(І. Франко)

Метафора (грец. metaphora - перенесення) - це образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. Метафора є прихованим порівнянням, через те метафору завжди дозволяється розгорнути у порівняння.

У "Словнику лінгвістичних термінів" за ред. Д. Ганича та І. Олійника розрізняються метафори "прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь ознакою, і метафори розгорнуті, побудовані на різних асоціаціях поміж предметами і явищами. Наприклад: "Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани, і, на вуста поклавши палець, - ліг" (П. Тичина). Гіперболічна метафора побудована на перебільшенні ознак чи якостей.

Метафора лексична - слово, чи одне із значень слова, яке виникло шляхом метафоричного перенесення (за подібністю форми предметів, їх розміру, зовнішніх чи внутрішніх властивостей тощо). Наприклад: стріла - як назва рухомої частини підйомного крана, парк - місце стоянки, ремонту і обслуговування транспортних засобів. Дані слова чи значення слів є основними назвами відповідних предметів (Д. Ганич, І. Олійник).

Поетичною метафорою Д. Ганич і І. Олійник вважають таку, що виступає як складна різнопланова семантична структура. Наприклад: О тиха пристане робочого стола, // Де також на якорях дрімають вірні ріши, // Де мислі щоглами підносяться стрункими, // струмують образи, як понадводна мла! (М. Рильський).

Видом метафори є персоніфікація (лат. persona - особа і facere - робити) - це надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням.

У словниках літературознавчих термінів дані поняття розрізняють. Уособ" леї ти чи прозопея (грец. prosopopeia) - це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх.

Персоніфікація може бути простою і поширеною (розгорненою). Прості - лаконічні: "Підійшов вечір. Засвітив зорі" (П. Тичина). Вони переносять одну - дві риси живої істоти на предмет чи явище. Розгорнені створюють цілий образ, картину, вони використовуються у тих творах, де с казкові мотиви, у народних баладах.

А. Ткаченко відзначає, що найчастіше зустрічається антропо-, зоо-, ботаноморфна метафоризація.

1. Переживання людей змальовуються як живі, здатні діяти істоти: туга точила серце, ревнощі штовхали на злочин.

2. Оречевлення (опредмечення) душевних якостей людини: глибокий сум, темна особа.

3. Уподібнення людських переживань, дій, якостей до явищ природи:

Не дивися так привітно, яблуневоцвітно.

(П. Тичина)

4. Ототожнення явищ природи за принципом подібності з частинами людського, тваринного, рослинного організму: вухо відра, підошва гори.

5. З розвитком абстрактного мислення з'явився такий вид оречевлення (опредмечення), в якому абстрактні явища і процеси ототожнюються за принципом подібності з явищами і процесами матеріального життя: крик моди, корінь зла, яблуко розбрату, джерело насолоди, гострота проблем, глибина узагальнень.

Алегорія (грец. аllegоrіа - іносказання) - образний вислів, у якому завжди має переносне значення.

П. Волинський вважає алегорію видом метафори, Г. Абрамович - окремим видом тропа. Алегоричні образи використовуються в байках, прислів'ях, приказках, у ліричних творах. У казках і байках вовк - пожадливий, жорстокий, лисиця - хитра, осел - упертий. Алегоричні образи використовуються для називання творів ("Досвітні огні" Лесі Українки, "Каменярі" І. Франка, "Кобзар" Т. Шевченка).

На алегоріях побудовані загадки і прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза.

Алегоричну мову називають езопівською (від імені давньогрецького байкаря Езопа).

Символ (грец. symbolon) - умовний розпізнавальний знак, котрий полягає в заміні назви життєвого явища, предмета, поняття умовною назвою, знаком, котрий має щось спільне з ними. Наприклад: весна - символ народ-ження, гроза - символ небезпеки. Дехто ототожнює символ з алегорією. Символом називають заміну абстрактного чи узагальнюючого поняття конкретним образом. В алегорії є порівняння, символічний образ абстрактний, умовний, має узагальнююче значення. Символом може бути художня деталь, порівняння, метафора. Символічний, наприклад, образ камінного хреста з однойменної новели В. Стефаника. Маючи узагальнююче значення, символічні образи використовуються у назвах творів ("Вершники" Ю. Яновського, "Сонячні кларнети" П. Тичини).

Символічні образи зустрічаються у фольклорі: (зозуля - символ суму, червона калина - дівчина, білий голуб - символ миру, чайка - образ самотньої жінки-матері, чаєнята - діти-сироти). В усній народній творчості символи з'явилися на основі паралелізму.

У художній літературі використовується релігійна символіка: терновий вінок, хрест - символи страждань. Символи часто зустрічаються у Святому Письмі. Особливе місце займають символічні образи у символістів (стильова течія модернізму).

Близьким до символу є образ-емблема (грец. embleuma - вставка, рельєфна оздоба). Образи-емблеми грунтуються на асоціаціях, алегорія і символ - на подібності. Образи-емблеми - статичні. Вони використовуються в графіці, геральдиці, скульптурі. Образами-емблемами є ліра, пронизане стрілою серце тощо.

Емблематичні вірші набули популярності в епоху бароко. Д. Чижевський писав, що емблематичні вірші це "невеликі епіграматичні вірші до малюнків, "емблем", тобто зображень речей, що мають якесь символічне значення"1. Емблематичні вірші писав Ф. Прокопович. Д. Чижевський цитує уривок одного з таких віршів, присвячених пам'яті митрополита Варлаама Ясинського:

Всі ріки ізначала малиє бивають,

но, текуще путь довгий, води умножають.

Подобні і Варлаам ученія ради

прейде страни многіє і многіє гради.

І тако, од отчества далече странствуя,

зіло себе умножи премудрости струя.

Популярними в Україні були геральдичні (гербові) вірші. У таких віршах містилися пояснення до малюнка на гербі особи, котру треба було прославити. Подаємо уривок з вірша на герб Могили:

Два мечі в справах рицерських смілість показують;

лилія з хрестом віру християнськую знаменують.

В тім дому щирая побожність обитаєть, а слава несмертельная навіки обиваеть.

Традиції емблематичної поезії продовжували поети-авангардисти, зокрема М. Семенко. До нашого часу дожила фігурна поезія. Автори фігурних віршів спершу малювали контур предмета чи емблеми, а потім заповнювали його текстом. Майстром фігурного вірша був Величковсь-кий. У багатьох з них вміщував своє прізвище:

И О смерти пАмятай,

и На судъ будь чуткий.

ВЕЛьмИ Час біжить сКОро,

В бігу Своимъ прудКИЙ.

Метонімія (грец. metonimia - перейменування) - образний вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на основі реального зв'язку поміж ними. Через те метонімію ніколи не дозволяється розгорнути у порівняння. Аристотель помилково ототожнював метонімію з метафорою.

Зв'язки поміж предметами і явищами - різноманітні, через те є багато різновидностей метонімії:

1. Метонімія місця. Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають, країни, у якій живуть: Африка відстоює свої права. Аплодувала гальорка. Київ вітав переможців олімпіади. Пароплав вибухнув реготом. Борислав сміється.

2. Метонімія часу. Заміна назви події назвою часу, коли вона відбувалася: це був найщасливіший день у моєму житті. Минув важкий рік.

3. Метонімія засобів (органів, знарядь), за допомогою яких щось здійснюється: у нього гостре перо. Притримай язик.

4. Метонімія належності. Заміна назви предмета іменем його творця, власника: переклав Шекспіра. Знає напам'ять Шевченка. Купив Маланюка.

5. Метонімія матеріалу. Заміна назви речі матеріалом, з якого вона зроблена: ходить у шовках. Любить кришталь. Платить золотом.

6. Заміна назви дійової особи назвою дії, якому вона виконує, чи предмета, що її характеризує: "Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурами, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські "гольмици ", бойківські повстяні крисані та підгірські соломинки, - завжди те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку" (І. Франко). "Туди пішла, поїхала любая розмова" (Народна пісня);

7. Заміна назви дії одним моментом: стала на рушничок щастя.

8. Заміна назви вмісту вмістищем: з'їв миску, горить лампа, кипить чайник.

Синекдоха - це кількісна метонімія (грец. Synekdoche - переймання, співвіднесення), вид тропа, в основі якого кількісні відношення поміж предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною. Види синекдохи:

1. Заміна множини одниною: студент пішов допитливий. "І на оновленій землі // Врага не буде, супостата // А буде син і буде мати " (Т. Шевченко).

2. Заміна однини множиною: "як ми себе почуваємо? " (лікар до хворого).

3. Заміна цілого частиною: "Настали своє серце і руку... //Наступи на горло вороже"(М. Рильський).

4. Заміна частини цілим: "Стояла я і слухала весну" (Леся Українка).

5. Заміна родового поняття видовим: "Ой піду я, піду понад Дунаями " (Дунай у значенні ріки). Берегти копійку.

6. Заміна видового поняття родовим: двоногий ссавець (людина).

7. Заміна неозначеного числівника означеним: сім раз відміряй, а раз відріж.

8. Антономазія (грец. antonomadzo - перейменування) - - вживання власних імен у значенні загальних: у нас драматургів багато, а Шекспірів мало. Колумб - першовідкривач, Іуда - зрадник. "Воздвигне Вкраїна свого Мойсея " (І. Франко). Марс - війна, Ескулап - лікар. Нарцис - самозакоханий, Сократ - мислитель.

9. Вживання загальних імен у значенні власних: Кобзар, Каменяр.

Перифраз (грец. periphrasis від грец. peri - навколо, phrazo - пояснюю, говорю) - це образний вислів, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. Перифраз використовується у розмовній мові, публіцистиці, художній літературі. Наприклад: автор "Кобзаря", автор роману "Собор ", батько історії, чорне золото. "Лягло костьми людей муштрованих чимало " (Т. Шевченко)

Евфемізм (грец. euphemismos віл єн - добре та phemi - кажу) - заміна грубих, брутальних чи неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати - говорити неправду, ухилятися від істини, замість дурень - нерозумний.

За винятком евфемізмів, існують також слова - табу (полінезійське "tabu " - заборона). Це слова, вимовляння яких вважається непристойним і небезпечним: нечиста сила, "Той, що греблі рве", "Той, що в скалі сидить".

Іронія (грец. eironeia - прихована насмішка) - це приховане, замасковане глузування. Т. Шевченко, щоби яскраво передати безправне становище у царській Росії, писав: "Од молдованина до фінна II На всіх язиках завжди мовчить, II Бо благоденствує^"

Іронія вживається в епіграмах, байках, комедіях, сатиричних романах, оповіданнях, фейлетонах. У фейлетоні "Чухраїнці" Остап Вишня писав про чухраїнських лордів: "Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, - хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх:

- Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, відповідають: - Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці.

- Православні".

Поширеним видом іронії є антифриз чи антифразис (грец. antiphrasis - затемнення). Це вживання слів у протилежному значенні. Наприклад: швидкий, як черепаха.

Різновидом іронії є ас теїзм (грец. asteismos - жарт, дотеп). Це похвала у формі осуду, чи навпаки.

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям.

І нашим батюшкам-царям

Слава!

(Т. Шевченко)

Астеїзм використовує О. Довженко у "Повісті полум'яних літ": "... і сержант у мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала''.

Сарказм (грец. sarkasmos - терзання) - зла іронія. Сарказмом називають дошкульну насмішку. Для сарказму властиве поєднання сміху із злістю. Наприклад:

Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,

Ви перфумовані плебеї в фраку!

Ви паразити з водянистим мізком,

Ви неробучі, загребущі руки,

Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих

Лишились тільки хитрощі гадюки!

(І. Франко)

Інвектива (лат. invehi - нападати, invectiva (oratio) - лайлива промова) - гостре засудження певної вади.

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби.

(Т. Шевченко)

Окейморон (океюморон) - (грец. oxymoron - дотепно-безглузде від oxys - гострий, moros - безглуздий) - це образний вислів, у якому поєднуються ніби несумісні, протилежні за змістом, контрастні поняття.

Наприклад: бідний багач, солодка мука, дзвінка тиша, живий труп, сміх крізь сльози, щасливе горе, веселий цвинтар. З оксимороном споріднена катахреза (грец. katachrêsis - зловживання). Катахреза - поєднання понять і виразів всупереч їх буквальному змісту. Це сполучення слів логічно не узгоджених поміж собою: кольорова білизна, червоне чорнило. У художній літературі використовується як експресивний засіб: "Білим жалем вечір кинув тіні //Білим жалем шум пороші " (В. Чумак). Катахреза зустрічається в назвах творів: "Веселий похорон " В. Симоненка, "Ніж у сонці "І. Драча.

Гіпербола (грец. hyperbole - перебільшення) - це образний вислів, котрий становить художнє перебільшення. О. Потебня писав, що гіпербола "є наслідок якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах".

А сльоз, а крові!? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх...

(Т. Шевченко)

Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис (грец. meiôsis - зменшення). Це образний вислів, котрий полягає у навмисному зменшенні міри чи властивості чого-небудь: нічого собі - замість добре.

Літота (грец. litotes - простота) - надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-м'їзинчик. Бабуся "малесенька, ледве од землі видно " (Марко Вовчок). Хата на курячих ніжках.

← Предыдущая страница | Следующая страница →