Поделиться Поделиться

Літературна освіта як вияв "нормативного літературознавства"

Спроба творити матеріал, котрий би ставав підручниковим, стає в 90-ті роки майже модною. Принаймні для нещасного абітурієнта такої продукції не тільки не бракує, а перетворюється вона навіть на своєрідний предмет бізнесу. Не дуже освічені видавці і швидкої руки автори вважають, що абітурієнт проковтне будь-якому пігулку, а виготовити її, мовляв, не становить особливих труднощів. Майже щороку публікуються книжечки на допомогу вступникам до вишів, проте наукова вартість їх дуже низька. Певним винятком дозволяється вважати підручник для 11 класу "Українська література" (Р. Мовчан, Ю. Ковалів, В. Погребенник, В. Панченко), що вийшов за науковою редакцією П. Хропка в 1998 р. Не на користь Йому тільки багатослів'я, відсутність лаконічних характерних художніх явищ, довільний підбір "номенклатури" письменників (не виправдана відсутність у підручнику постатей А. Малишка, Д. Павличка чи Р. Іваничука) і надто вже жорстка прив'язаність суджень про окремих авторів до ідеологічних чинників буття (О. Гончар, І. Драч та ін.). Не прикрашають книжку й неприховані місцями компіляції. У підручникових виданнях вони, як правило, неуникні, проте посилання на використані джерела мають бути сміливішими й відкритішими. Цього не скажеш про розділи підручника "Григорій Косинка", "Олесь Гончар", "Василь Симоненко".

З підручниками для філологів вищої школи справи також складніші: на створення їх лише зяб ореться, а в Україні кількість їх обмежується лише тими поодинокими спробами, про які вже йшлося: академічна в двох книгах про літературу XX, у трьох - про літературу XIX ст., недавно видана - Оксани Пахльовської, перевидана - Чижевського-Луцького, раніше перевидані українською мовою "Історії..." С. Єфремова і того ж Д. Чижевського, колективний підручник з української літератури кінця XIX ст. та й, здається, завжди. Підручниковий характер мають "конспект" Вал. Шевчука "Муза роксоланська: українська література XIII-XVIII століть" (1993), кілька "сучасних прочитань" творчості Т. Шевченка, Ліни Костенко та ін. (Г. Клочек).

"Історія української літературної критики" Р. Гром'яка, "Критики і критерії" М. Ільницького

Варто зауважити, що багатотомні підручники для користування в освітній справі дуже непрактичні. У вищій школі потрібен підручник (посібник) мобільний, стислий і водночас написаний за канонами майже юридичних кодексів. Треба пам'ятати, що нормативні курси у вищій школі - це курси базові: в них канонізовано має йтися про завжди, проте насамперед про найголовніше. І без приблизних різночитань, суб'єктивістських розмірковувань та ін. У цьому сенсі продуктивною видається праця Р. Гром'яка "Історія української літературної критики (від почетків до кінця XIX століття)", рекомендована як посібник для студентів гуманітарних факультетів. За жанром вона близька до дисертаційного дослідження, проте водночас містить матеріал, що має суто навчальну мету. Головні питання, на яких зосереджено увагу автора, пов'язані із визначенням специфіки літературно-критичного мислення та характеристикою основних етапів її розвитку в Україні. Специфіку критики Р. Гром'як визначає досить широко - то як вид творчої діяльності, то як складову науки про літературу. А за винятком того, на думку автора, "в основі літературно-художньої критики лежить естетичне сприймання творів мистецтва", в якому присутній водночас "прояв аксіологічної (оцінної) діяльності". Таку "амплітуду" в розумінні специфіки критики поєднує, проте, єдина риса: в усіх випадках критичне судження - це судження про художньо-естетичну своєрідність та суспільне значення "нових творів мистецтва слова" (7). "Старі" твори, таким чином, цілком залишені історикам літератури, хоч, як відомо, окремі критичні судження можливі і про твори далеко не нові. Відносно періодизації розвитку літературної критики, то, на думку Р. Гром'яка, "вона в принципі така ж, як періодизація українського літературного процесу, лишень з певними поправками" (27). Виклад матеріалу за цією періодизацією автор здійснює в рамках послідовного розмежування суджень про власне критику (аналіз, осмислення літературних явищ) про історію критики як "результати діяльності літературних критиків" (22). У такому аспекті розглянуто й епізодичні вияви найдавніших зразків критичної діяльності в Україні (X-XVIII ст.) і професійні виступи у цьому виді творчості та науки видатних літераторів XIX - початку XX ст. Для навчальної орієнтації автор "завів" їх усіх у "Структурологічну схему" (211), яка дає змогу побачити українську критику (від І. Котляревського до В. Щурата) у контексті літератуно-мистецьких напрямів і філософських систем.

Своєрідним продовженням даної праці Р. Гром'яка дозволяється вважати дослідження М. Ільницького "Критики і критерії" (Львів, 1998, посилання в тексті), в якому осмислено літературно-критичну думку в Західній Україні першої третини XX ст. Особливістю його є лише те, що автор уклав у поняття "критична думка" дещо ширший зміст - за винятком власне критичного матеріалу, він осмислив також матеріал історії й теорії літератури означеного періоду. Відтак у поле зору його потрапили такі літературознавці, як Л. Білецький, М. Рудницький,

Д. Донцов, М. Гнатишак і майже незнаний у науці автор "ненаписаної" історії літератури Євген-Юлій Пеленський. У нарисах про цих учених, яким передує ґрунтовний огляд літературно-критичного життя в Галичині перших двох десятиліть XX ст., М. Ільницький означив головні домінанти в їхніх наукових методах, які значно розширюють уявлення про літератуно-критичну атмосферу України довоєнної пори в її "західному" варіанті: Л. Білецького, наприклад, показано прихильником аналізу художнього твору з позицій різних наукових шкіл (культурно-історичної, філологічної, порівняльної і психологічної); М. Рудницький постає як інтерпретатор художніх текстів, що завжди несуть у собі неповторну індивідуальність митця, "яка ніколи не є цілком вичерпаною, ні цілком незбагненною" (63); "невгнутий" характер Д. Донцова поданий як синтез історичного волюнтаризму та вольового трагізму, котрих даний критик і політик шукав у кожного письменника, шануючи лише "лицарів без страху і докору" та виховуючи в літературі своєрідних "лицарів абсурду", як писала О. Теліга (104); а відносно М. Гнатишака та Є.-Ю. Пеленського, то М. Ільницький з жалем розповів про них як про палких поборників стильового (і психологічного) прочитання історії української літератури, котрим не вдалося розкрити себе вповні, проте які передують майже одинокому "стильовому" в цій галузі Д. Чижевському і в певному розумінні його істотно доповнюють.

На відміну від посібника Р. Гром'яка, праця М. Ільницького не оснащена методичним апаратом, не рекомендована міністерством, проте змістом своїм відчутно збагачує та й канонізує лектуру і навчальної сфери філологів, і всіх небайдужих до літературознавства у цілому.

Похожие статьи