Поделиться Поделиться

Ситуація в українській науці про літературу на початку XX ст

Естетико-філологічний погляд на літературу з часом сформувався в цілісну наукову систему, яка поєднувала в собі кілька течій світової теоретичної думки. В західноєвропейських наукових колах варіювалась концепція А. Баумгартена про відповідність літературного твору ідеалові прекрасного і поширювалась ідея загальноестетичної оцінки художніх текстів. У Росії набули поширення методи аналізу літературних творів з точки зору лінгвістики (ОПОЯЗ) та суто технічних засобів творчості ("Серапіонові брати"), які дістали назву "Формальної школи", а в Україні через пошуки неоромантиків, критичні виступи авторів "Молодої музи" й "Української хати", через експеримент Б. Лепкого в "Начерку історії української літератури" й освітню роботу філологічного семінару В. Перетца філологічна школа хоч І не набула системної цілісності, проте завжди ж стала доволі вагомим і цілком очевидним науковим фактом. У 20-х роках в материковій Україні (М. Зеров, П. Филипович та ін.), а також у діаспорі (Л. Білецький, Д. Чижевський та ін.) вона фактично утримувала українське літературознавство в межах власне науки і пізніше послідовно протистояла вульгарно-соціологічному радянському літературознавству.

На рубежі XIX-XX ст. паростки філологічного підходу до літературних явищ давали про себе знати, зокрема, у виступах письменників і критиків, які утверджували неоромантичний, символістичний тип художнього мислення. Вбачаючи в панівному тоді реалізмі (він поступово вироджувався в натуралізм) певну ретроградність, вони обстоювали необхідність нових форм художнього мислення і наполягали на символічності як єдиному й неодмінному естетичному знакові художності. Предметність (як обов'язкова риса реалізму) виявляє, на їхню думку, цілковиті ознаки старіння; її місце мають заступити різні форми умовного письма, що дадуть змогу потіснити в мистецтві раціоналізм і утвердити основу основ художньої творчості - почуттєвість. Звідси випливає потреба не позитивістського, а філологічного трактування літературного слова, яке, однак, уявлялося різним критикам і естетикам по-різному. Найпоказовішими були два підходи до розуміння самого філологічного феномена в літературознавстві: перший зводився до погляду на літературний твір і літературний процес як еволюцію мови, стилю і художньої форми у цілому, а другий розглядав форму (стиль, мову) як інструмент символізації змісту художнього твору, без якої немає творчості як такої. Відносно першого, то з ним рахувалися і представники історичної школи, котрі обов'язково тримали в пам'яті поняття "як" написано твір, а відносно другого, то це був висхідний постулат лише прихильників символістського уявлення про творчість, яке ґрунтувалося насамперед на само-цінному (а не відображальному) принципі в мистецтві.

З поняттям символу, котрий зароджується в підтексті твору і є серцевиною його краси, пов'язували свою творчість представники багатьох художніх напрямів рубежу XIX-XX ст. (власне символісти, імпресіоністи, експресіоністи й ін.), а в Україні - насамперед неоромантики, які були нерідко і творцями мистецьких цінностей, і теоретиками свого напряму. Активізувалося відтак явище, яке ми називали художнім літературознавством. Елементи його знаходимо в драмах А. Чехова (герой "Чайки" протестує проти рутинності в театрі і ратує за нові форми художнього мислення), в поезії Лесі Українки ("Слово, через що ти не твердая криця..." та ін.), у творах І. Франка ("Пролог" до поеми "Лісова ідилія") та інших письменників. Леся Українка була водночас і авторкою літературно-критичних статей, у яких заклала фактично фундамент теоретичного осмислення і самого феномена неоромантизму, і принципів символізації в ньому, і філологічного пояснення цих явищ. Вона однією з перших відчула втому "старого" реалізму (І. Нечуй-Левицький та його епігони), потребу літератури в нових формах творчості, а в статтях про західноукраїнських письменників (О. Кобилянська, В. Стефаник та ін.), про ранню прозу В. Винниченка обґрунтувала суть неоромантичного способу мислення і запропонувала відповідний інструментарій для його аналізу. В українській літературі відтак почалася епоха, що в світовій літературі дістане назву модерністської.

Похожие статьи