Поделиться Поделиться

СТАНОВЛЕННЯ І НИЩЕННЯ ШКІЛ ТА НАПРЯМІВ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ 20-30-Х РОКІВ XX СТ

Ситуація в літературознавстві у зв'язку з революційними переворотами 1917-го і наступних років

До початку 20-х років XX ст. українське літературознавство підійшло з розвинутими школами й напрямами, проте революційні події 1917-го і наступних років внесли в нього несподівані корективи. Намітився шлях переглядів, уточнень, колективізацій і ліквідацій, в основу яких клався ідеологічний чинник: висхідні догмати марксистсько-ленінської естетики. Як наслідок, науково-критичне осмислення художньої літератури за 10-15 років перетворилося на одну з найбільш занедбаних галузей української філології. Проте радянські історики й теоретики літератури протягом усіх наступних десятиліть утверджувалися в думці, що після революційних переворотів літературознавство на материковій Україні розвивалося тільки по висхідній І на справді науковій основі, бо відкинуло емпірику й безсистемність досліджень у цій галузі дореволюційних (буржуазних, націоналістичних, ліберальних, еклектичних та ін.) вчених і озброїлось справжньою, марксистсько-ленінською методологією. Наприкінці 50-х років XX ст. авторитетною вважалася думка О. Білецького (1884-1961), викладена у статтях "Завдання та перспективи розвитку українського літературознавства" (1957), "Українське радянське літературознавство за сорок років" (1957) і "Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства" (1958). Дані статті містили інформацію про рух наукової думки українських дослідників художнього слова, проте об'єктивності, науковості в ЇЇ подачі вчений не досяг. Мова не тільки про те, що анафемською термінологією він характеризував такі найвизначніші праці першої чверті XX ст., як "Історія українського письменства" С. Єфремова чи "Історія української літератури" М. Грушевського. Читач нічого не дізнався з тих статей про внесок в українське літературознавство Б. Лепкого, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари та багатьох учених з української діаспори, а з дореволюційних дослідників літератури на увагу здобулися тільки так звані "революціонери-демократи" (І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський), для яких літературознавство було завжди-таки супутним заняттям, та лише дехто з науковців (М. Максимович, О. Потебня. П. Житецький, М. Драгоманов), яким, проте (на думку О. Білецького), бракувало матеріалістичного світогляду і "правильних" уявлень про сам предмет дослідження - історію не тільки української літератури, а й самої України. Всі інші літературознавці характеризувались чи як "прикажчики буржуазії", чи зневажливими прізвиськами на зразок "просвітяни", "націоналісти" чи "модерністи", які, виявляється, готували ґрунт, на якому згодом виросли отруйні бур'яни українського фашизму1. Від таких учених годі було чекати справді наукової картини в українському літературознавстві, зазначав О. Біленький, і через те завдання створити її мали вчені-марксисти, що формувалися почасти в дореволюційний час ("революціонери-демократи"), а переважно - в часи пореволюційні. Бо ж лише після жовтневого перевороту, в міру того, як представники науки стали опановувати марксистсько-ленінський метод" літературознавство (як і інші суспільні науки) відчуло під собою ґрунт і здобуло право називатися справжньою наукою. Даний висновок свідчить про кон'юнктурне змирення О. Білецького з офіційними догмами більшовицького режиму в створеному СРСР. Бо ж навіть важко уявити, щоби йому було не відомо: зоряний час українського літературознавства, котрий припадає на 10-20-ті роки XX ст., став можливим не завдяки, а всупереч марксистсько-ленінській методології; сформувався ж він на основі досягнень дореволюційного літературознавства, котре розвивалося хоча й зі своїми особливостями, проте в руслі розвитку світової науки про словесну творчість.

Похожие статьи