Поделиться Поделиться

Бароко

Бароко (італ. barroco - дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII-XVIII ст. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін "бароко" належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко - занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як клерикальний, аристократичний напрям, котрий стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

Відомі три версії відносно походження терміна "бароко":

1. Португальське "реrоlа bаrrока " - перлина неправильної форми.

2. Термін "бароко" походить від латинського "bаrоко ". Цe різновид силогізму, котрий відзначався складністю і дивовижністю у схоластичній логіці.

Обидві версії, зауважує О. Морозов, свідчать про різні аспекти сприйняття напряму. Перша версія акцентує увагу на вишуканому аристократичному елементі, а друга - на зв'язку із схоластичним світоглядом.

3. Французьке "bаrоquеr" - значить розчиняти, пом'якшувати контур. Спершу термін "бароко", за словами Д. Чижевського, "прикладали...

лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних"'. У XIX ст. термін "бароко" застосовують до музики, скульптури, живопису і літератури.

Побутує думка, що першим відносно літератури термін "бароко" використав Ф. Ніцше, котрий писав про барочний стиль грецького дифірамба і красномовства. У 1888 році швейцарський вчений Генріх Вельфлін опублікував книгу "Ренесанс і бароко".

У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі даний напрям сформувався в останній третині XVI - на поч. XVII ст. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст. В українській літературі риси бароко з'являються на початку XVII ст.

Напрям бароко об'єднує різні школи і течії. В італійській літературі відома школа "маринізм", її лідер пост Джамбаттіста Маріно. Іспанський ґонгоризм пов'язаний з іменем поета Ґонгори-і-Арготе. В англійській літературі помітним явищем була "метафізична школа", якому представляв Джон Донн, в німецькій - "друга сілезька школа" з лідером Х.Г. Гофмансвальдау.

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базі-ле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорсль, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М. Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).

Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя. Д. Чижевський писав, що "культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в через що до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури - знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви і держави". Далі Д. Чижевський зазначає, що бароко, переймаючи спадщину ренесансу, "цілком приймає "відродження" античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, якому ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові"2. У присвяті себе служінню Богу, у стражданнях за віру герой літератури бароко знаходить мету життя.

Д. Чижевський акцентує увагу і на індивідуальних особливостях бароко, зокрема на "динамізмі", рухливості. Письменники розповідають про мандрівки, відважні авантюри героїв. У даний час з'явилися "Мандри Гуллівера" Джонатана Свіфта, "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо. За винятком сюжетного динамізму, письменники бароко використовують динамізм тематичний: зміни, метаморфози у житті персонажів, плин хмар, води, струмків, і психологічний: постійні зміни внутрішнього стану. Мотиви швидкоплинності життя поєднуються з мотивами змісту людського життя, покликання людини. Літературі бароко властиве трагічне напруження, настрої скепсису, розчарування. У багатьох творах звучить ідея - життя скороминуще, людина - піщинка у Всесвіті, вона приречена на страждання і смерть. Німецький письменник Андреас Гріфіус заявляв, що життя в світі хаосу є гіршим від смерті. На думку іспанського поста Гонгори-і-Арготе, не варто народжуватися, краще померти. Життя ілюзорне. П. Кальлерон дав своїй драмі назву "Життя є сон". Такі особливості Відродження, як оптимізм, гуманізм, простота, прозорість, ясність письменники бароко відкидають, замінюють вигадливістю, пишнослів'ям. Мистецтво для них - гра розуму, забава. "Бароко, - відзначає І. Іваньо, - було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й ангельські уявлення. Для цього стилю характерні поєднання чуттєвості і аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності". В результаті християнсько-міфологічного синтезу Богородиця постає в образі Діани, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у богословських трактатах з'являються "амури" і "купідони".

Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Даний світ - поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, вони складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі. У них бореться дух і плоть, "високе" і "низьке", жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, у одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. "Людина, - за словами А. Макарова, - була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога".

Література бароко не обмежувалася змалюванням складності і суперечливості життя, вона створювала праобраз "раю на землі", щоби через красу наблизити людину до Всевишнього. Архітектура бароко виявлялася у хвилястих лініях, масштабних будівлях. Прикладами архітектурного бароко в Україні є Покровська церква (1766 р.), церква св. Андрія Первозванного (1747 1753 році.), церкви Печорської лаври, Софіївський собор. Із творів видатних художників бароко (Караваджо - Італія, Рубенс - Фландрія, Рембрандт - Голландія) дивляться герої, охоплені пристрастями і суперечностями. Для музики бароко, зокрема творів Г.Ф. Генделя, Й.С. Баха, характерні сильні образи, драматизм почуттів, такі засоби виразності, які надають декоративності, величності, емоційності.

Письменники бароко уникали міметичних засобів письма, вони прагнули не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її за допомогою фантазії.

Митці бароко нерідко вдаються до естетизації потворного, натуралістичних описів, поєднують "високе" і "низьке", трагічне і комічне, сумне і смішне. Італійський поет Дж. Маріно вважав, що завдання поета - дивувати і вражати. Він став основоположником барокової форми "кончетто". Суть її у поєднанні неочікуваних мовних зворотів, парадоксальних епітетів і оксюморонів. У ліриці Дж. Маріно стрічаємо образи "німого промовця", "багатого жебрака", "радісного болю". А в іспанського поета Гонгори-і-Арготе - "блаженної муки", "найсолодшої отрути".

Для літератури бароко характерна підкреслена метафоричність і символічність. Талант письменника виявлявся у тонкощах тлумачення символів. І. Іваньо відзначає, що "естетика бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Однак ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з безмежними пориваннями фантазії"1. За спостереженнями І. Іваньо, "митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, скільки духовна сутність, використання їх з повчальною дидактичною метою". Дидактизм бароко втілювався у вишуканих формах - параболах, гіперболах, парадоксах, антитезах, притчах, у напруженому метафоризмові.

Теоретики бароко Б. Ґрасіан, Е. Тезауро особливого значення надавали дотепності і винахідливості розуму, котрий схоплює суть віддалених речей і явищ, зближує їх, відкриваючи нові грані і якості. У київських поетиках важливе місце займає "наука дотепності". Митрофан Довгалевський в "Саді поетичному" "дотепність", "винахідливість розуму" вважав основою творчості.

Українське бароко виникло на рубежі XVI-XVII ст. і розвивалося упродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І. Вишенського, проте справжній початок бароко, на його думку, - Мелетій Смотрицький, проповіді і частково вірші Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).

Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода. У його творчості є такі риси бароко:

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра і прагнення зрозуміти Бога, котрий є основою життя;

в) захоплення античною філософією і літературою, зокрема творами Сократа, Платона, Плутарха, Плотіна;

г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;

д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

е) від серця людини залежить розум ("Серце твоє є голова зовнішностей твоїх");

є) сила людини не у можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості і себелюбства ("Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі і не може увійти в царство Боже");

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу, людина є часткою і подобою Бога.

Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Емблема - фігурне зображення, яке передає характер предмета. Емблема має три частини: перша - зображення, друга - заголовок, третя - підпис, котрий пояснює предмет. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки). Майстром фігурного вірша був І. Величковський, йому належить і раковий вірш. Наприклад такого вірша, котрий "дозволяється читати в обох напрямках", наводить Д. Чижевський:

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар мнь сьнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру ("Римська історія"), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII - першої половини XVIII ст. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673-1674 році.) вчені вбачають "типовий зразок бароко". В шкільних драмах різдвяного і великоднього циклу, як і в драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією ("Найліпший сон", "Продав кота в мішку").

Бароко в Україні, за винятком загальноєвропейських рис, мало національні риси. Даний напрям грунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відбиває шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, котрий служить Вітчизні.

Бароко - перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, котрий виконав ренесансні функції. "Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, - писав Д. Чижевський, - поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою..."

За Д. Чижевським стиль бароко є циклічно повторюваною фазою. Виразні ознаки барокового мислення спостерігаємо в модерній і постмодерній літературі. Барокові ремінісценсії є в Михайля Семенка, Ю. Андруховича, І Лучука, М. Саченка, В. Трубая, І. Іова. Головне завдання письменника бароко - шокувати, здивувати читача. Постмодерністи намагаються шокувати читача сміливими експериментами, використовуючи парадоксальні метафори, алегорії, жонглюють цитатами, піддають ревізії попередню культуру. Дані ознаки яскраво виявилися у збірці Ю. Андруховича "Екзотичні птахи і рослини".

Постмодерністи звертаються до зорової поезії, особливості якої обґрунтував І. Величковський. Традиції бароко є у міфопоетиці І. Драча, П. Загребельного, химерній прозі В. Шевчука.

← Предыдущая страница | Следующая страница →