Поделиться Поделиться

Шляхи і долі психологічного напряму в XX ст

На різних етапах функціонування психоаналізу як феномена траплялись непоодинокі вияви спекуляцій і вульгаризацій, що зводили художню творчість тільки до ілюзій чи біологічних інстинктів, проте в дослідженнях справжніх учених ця методологія прислужилась відкриттю багатьох непроминальних істин у науці про літературу. Вона протистояла, зокрема в СРСР, вульгарно-соціологічному літературознавству (у працях Л. Виготського, М. Бахтіна й ін.), давала змогу осмислити такі нові течії в творчості, як дадаїзм, сюрреалізм, міфологізм, магічний реалізм та ін., наблизитись до розуміння найбільш складних і загадкових постатей у літературі - М. Гоголя, Ф. Достоєвського, Марка Твена й ін. (праці С. Цвейга, М. Бахтіна), поєднати психологізм з ученням про художню форму взагалі і суспільну роль літератури (К. Кодуелл, Г. Рід та ін.).

У другій половині XX ст. методологія психоаналізу знайшла застосування у двох найвідоміших літературних методологіях - екзистенціалізмі та структуралізмі. Теоретики екзистенціалізму Ж.-П. Сартр, А. Мальро та інші шукають і знаходять у літературі істинне людське буття, яке полягає не в біологічній природі, а в етичній свободі і цілковито розкривається в світі художнього вимислу, де духовна субстанція долає гніт історичної долі й утверджує себе. Для аналізу й теоретичних висновків дані вчені залучають величезний масив літератури як XX ст., так і попередніх епох.

Структуралісти К. Леві-Строс, Ж. Лакан, їх послідовники з Тартуського університету (Ю. Лотман. "Анализ поетического текста", 1972) доводять, що письменник та інші творчі особистості залежать від надіндивідуальних механізмів культури (мова, мелодика й інші знаки), які діють у сфері підсвідомого і зумовлюють структуру твору безвідносно до його "свідомого" задуму і змісту. Відтак структуралізм не слід сприймати як суто формальний (механістичний) метод; підкресленим інтересом до психології мови мистецтва він виявляв глибоку змістовність свого інструментарію та своїх суджень і через те здобув визнання в широких наукових колах. Не визнавало його лише марксистське літературознавство та ортодокси від культурно-історичного напряму, які беруть до уваги не підсвідоме, а тільки свідоме та також й соціально зумовлене. Там, де заходить мова про психологію цих явищ, як і про психологізм творчості взагалі, вони стають незворушними й оперують відомою формулою про те, що цього не може бути тільки через те, що цього не може бути ніколи і ніяк. З падінням головної цитаделі марксистського літературознавства - соціалістичного реалізму - доля психологічної методології та її відгалуження - психоаналізу - стала більш обнадійливою. Критична увага до неї в 70-80-х роках змінилась у 90-х на помірковану в усіх країнах колишнього СРСР. Достатньо порівняти, наприклад, дві публікації, що відносять саме до цього часу в українському мистецтвознавстві. Одна з них з'явилася 1980 р. (Л. Левчук. "Психоанализ и художественное творчество"), а друга в 1994 р. (І. Дзюба. "Білецький І Потебня". Журн. Слово і час, № 11-12). Перша праця сповнена в основному лайливих вигуків на адресу "буржуазного", "патологічного" психоаналізу, а в другій ідеться про потебнянські традиції в літературознавчому доробку О. Білецького 20-х років і частково - пізнішого часу. В своїй публікації І. Дзюба вказав на ті втрати, яких зазнала наукова робота О. Білецького, котрий на певному етапі відмовився від послідовного розвитку психологічних ідей О. Потебні і водночас зробив вагомий внесок у вивчення важливого для науки питання - засвоєння літературних явищ свідомістю читача. Цьому питанню О. Потебня надавав принципового значення, вважаючи, що художнє слово однаково належить і творцеві, і сприймачеві його. За винятком того, художнє слово має здатність зростати в своєму змісті. О. Білецький показав істинність цих думок О. Потебні в таких працях, як "Из истории шекспиризма..." (1916), "В мастерской художника слова" (1923) та ін. Зростання в цьому напрямі самого О. Білецького і всього радянського літературознавства було перерване на рубежі 20-30-х років, коли на 0. Потебню "начепили наліпки "суб'єктивного ідеаліста", "правого гегельянця", агностика і навіть соліпсиста, а "політичним сенсом" його лінгвістичних концепцій глибокодумно оголосили, мовляв, дворянську реакцію на буржуазний позитивізм і народництво"6.

Є підстави сподіватись, що цитована стаття І. Дзюби може стати поштовхом до активізації психологічних студій у галузі сучасного літературознавства, оскільки матеріалом художньої творчості завжди є психологія авторської уяви, без вивчення якої неможливий будь-котрий аналіз мистецьких явищ. Свого часу X. Ортега-і-Гассет наголосив на цьому в зв'язку зі специфікою романного жанру, проте універсальність його положення цілком очевидна. І роман, і будь-котрий інший художній твір виростають із життєвих фактів. А психологічні явища, як і експериментальна фізика (підкреслював X. Ортега-і-Гассет) теж спираються на факти.


Похожие статьи