Поделиться Поделиться

Культура й цивілізація в історико-культурологічній думці України В XIX - на початку XXI ст

Науковий дискурс із проблем цивілізації та культури відбувається на тлі термінологічної невизначеності, для уникнення якої необхідно простежити еволюцію методологічних підходів та дефініцій "цивілізація" і "культура" в історичному контексті, з'ясувати їх значення в сучасному науково-навчальному дискурсі. Враховуючи фундаментальну, знакову роль понять "культура" і "цивілізація" в цій темі посібника також раз, більш ґрунтовно, в компаративному аспекті буде проаналізовано дані явища.

Компаративний аналіз дефініцій "культура" і "цивілізація"

Визначитися з використанням понять "цивілізація" і "культура" не можливо без розгляду головних методологічних підходів світової наукової традиції до теоретичного осмислення соціокультурного розвитку людства. Вони пов'язані з парадигмами стадійності (чи лінійно-стадійним підходом), полілінійності (проблемою "Схід - Захід") та цивілізаційної унікальності (чи теорією локальних цивілізацій).

Стадійні аспекти соціокультурного розвитку людства докладно розроблялися з середини XVIII ст. (саме тоді фіксуємо перші вживання поняття "цивілізація"), починаючи з А.Р. Тюрго та А. Фергюсона, через П.А. Гольбаха, М.Ж. Кондорсе, К.А. Сен-Сімона та Г.В.Ф. Гегеля до О. Конта і Г. Спенсера, К. Маркса і Ф. Енгельса, а також класиків еволюціонізму - Л.Г. Моргана, Е.Б. Тайлора1 та ін. Найпоширеніші традиції розуміння нової історії йдуть від О. Конта (концепція індустріального суспільства) та К. Маркса (п'ятичленна формаційна схема і трактування капіталізму як суспільно-економічної формації) - згідно, позитивістська і марксистська. Протягом XX ст. стадійне бачення історичного процесу розроблялося головним чином в межах неоеволюціонізму, репрезентованого переважно англо-американськими вченими, починаючи від Г. Чайлда, через Л. Уайта2 та Дж. Стюарта, до У. Ростоу і Р. Адамса та багатьох інших, а також в радянському марксизмі, зокрема у працях 0.1. Тюменєва, С.О. Токарева, Л.С. Васильєва3, И.О. Стучевського та ін. Однак суто стадійна парадигма розуміння історії не пояснює розбіжностей в еволюції різних суспільств. Конче необхідним стає усвідомлення полілінійності руху історії, зокрема розбіжностей в еволюції суспільств східного та західного типів.

Усвідомлення принципової відмінності Сходу і Заходу знаходимо вже у Ш. Монтеск'є, Ф. Берн'є, пізніше у Г.В.Ф. Гегеля та ін. Наукова постановка питання про полілінійність історичного процесу і місце в ньому Сходу належить К. Марксу, котрий висунув концепцію стадійно відповідних один одному, проте структурно принципово різних азійського, античного та германського способів виробництва з подальшим протиставленням суспільств східного і західного типів. Дані ідеї набули плідного розвитку у працях окремих вчених, як західних, зокрема К. Вітфогеля, так і радянських - Л.С. Васильєва (концепція неподільної влади-власності східної держави), И.О. Стучевського та ін. Останнім часом проблема співвідношення Сходу і Заходу набуває у вітчизняному науковому дискурсі завжди більшої актуальності.

Розгляд історичного руху в проекціях стадійності та полілінійності підводить до проблеми унікальності окремих цивілізацій, природа яких не вичерпується ні їхніми стадійними характеристиками, ні віднесенням до західного чи східного шляхів розвитку. Спроби усвідомлювання дискретності людства та внутрішньої природи окремих суспільств спостерігаємо вже у Ш. Монтеск'є, Й.Г. Гердера і Г.В.Ф. Гегеля. Першим словом в цій проблематиці була теорія М.Я. Данилевського1, для якого реальністю стали окремі, самодостатні соціокультурні світи, а не людство взагалі. Проте найвагоміший внесок у розробку даної проблеми зробив 0. Шпенглер2, котрий показав "морфологічну" єдність соціокультурних проявів відповідних цілісностей на кожному хронологічному зрізі розвитку останніх.

Проте вадою побудов цих мислителів було розуміння відповідних культурно-цивілізаційних спільнот як стадійно різномасштабних, автаркічних, без урахування специфіки, шляхів розвитку. Через те безперечним досягненням А.Дж. Тойнбі було співвіднесення окремих цивілізацій у просторі і часі з виявленням механізмів їх взаємодії, успадкування досягнень попередників тощо. Спираючись на концепції А.Дж. Тойнбі, відповідні розробки вели й інші фахівці, зокрема Є.Б. Рашковський та Г.С. Померанць3.

Концепція А.Дж. Тойнбі і сьогодні залишається, у цілому, достатньо адекватним відображенням світового цивілізаційного процесу на рівні первинного узагальнення історико-культурної конкретики, незважаючи на те, що протягом останніх десятиліть наші знання багато в через що збагатилися. Значною мірою схема цивілізаційної історії А.Дж. Тойнбі співвідноситься і з останніми розробками стосовно періодизації світової історії, хоч евристичні можливості ясперсівської концепції "осьового часу" так і не були враховані британським дослідником. Поза його увагою залишилася й ідея полілінійності (на більш абстрактному рівні, ніж шлях конкретної цивілізації) руху історії, як і виявлена М. Вебером цивілізаційна специфіка господарчої етики світових релігій.

У вченні А.Дж. Тойнбі просторово-часове поле - та основа, де відбувається зміна станів людського суспільства й тим самим виявляється зміст історії. За винятком того, коріння єдності історії сягає "вічної людини", її родової природи, яка має такі характерні особливості: свідомість, волевиявлення, розрізнення добра і зла, релігія. У цілому же суспільний розвиток має природничо-історичний характер як поєднання свободи та необхідності. Основною одиницею поділу історичного буття у А.Дж. Тойнбі є цивілізація, а не культура. Остання посідає важливе місце в розвитку цивілізації, становлячи наукові та моральні цінності.

Котрий же смисл вкладає А.Дж. Тойнбі у поняття цивілізації? Він вживає термін "суспільство" в понятті "цивілізація", проте останнє - це розвинене суспільство, на відміну від примітивних. За винятком того, цивілізоване суспільство розвивається в єдності трьох напрямів - економічного, політичного, культурного - та має хоча б невелику кількість населення, яка не залучена до економічної діяльності. А.Дж. Тойнбі зазначав, що кількість відомих цивілізацій невелика - їх лише 21, а повністю незалежних цивілізацій - близько 10. Вони мають свої історичні фази існування: виникнення, ріст, надлом, занепад, розпад. Коли перші дві фази пов'язані зі сходженням за рахунок енергії "життєвого пориву", то останні три характеризуються "виснаженням життєвих сил". Однак не всі цивілізації проходять відповідний шлях до кінця. Деякі з них через внутрішні чи зовнішні причини гинуть при проходженні тих чи інших фаз, не досягнувши свого природного кінця. Таким чином, кожна цивілізація має відповідний життєвий унікальний шлях. Б.Л. Губман зазначав, що для А.Дж. Тойнбі носієм "життєвого пориву" як універсальної рушійної сили історії є еліта суспільства, його "творча меншість". Еліта протиставляється пасивній більшості, якому вона покликана згуртувати. При цьому на її долю припадає постійне оновлення суспільного життя, реакція на нескінченні "виклики", яка має запобігти застою та розпаду. Смисл історії Тойнбі вбачав у єдності людства та його гуманістичному змісті. Для нього характерне переконання, що західна цивілізація перебуває у стані глибокої кризи, що пояснюється втратою християнського фундаменту.

Часто цивілізації поділяють за релігійними ознаками. Так, А.Дж. Тойнбі та С. Хантінгтон вважали, що релігія є однією з основних характеристик цивілізації і навіть визначає її. Певна річ, релігія справляє великий вплив на формування духовного світу людини, мистецтво, літературу, психологію, уявлення мас, усе суспільне життя, проте не слід переоцінювати вплив релігії, оскільки цивілізація, духовний світ людини, умови її життя й структура вірувань взаємозумовлені і взаємопов'язані. Не слід заперечувати, що є й зворотний вплив цивілізації на формування релігії. Більше того, не стільки релігія формує цивілізацію, скільки сама цивілізація обирає релігію та адаптує її до своїх духовних і матеріальних потреб.

У сучасній західній соціологічній літературі проводиться ідея абсолютизації матеріально-технічних чинників, виділення людської цивілізації згідно до рівня техніко-економічного розвитку. Такими є концепції представників так званого технологічного детермінізму - Р. Арона, У. Ростоу, Дж. Гелбрейта, О. Тоффлера. Перелік ознак, які є основою для виділення тієї чи іншої цивілізації, однобічний і не може передати сутності даної соціально-культурної спільності, хоча й характеризує її окремі особливості, певну специфіку, техніко-економічні, культурні, регіональні відмінності цього соціального організму, не обов'язково обмеженого національними рамками.

У діалектико-матеріалістичній філософії та соціології3 цивілізація розглядається як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства, що подолало рівень дикості й варварства. У первісному суспільстві людина була зв'язана з природою та родоплемінною спільністю, в якій соціальні, економічні та культурні складові суспільства практично не відрізнялися, причому самі стосунки всередині спільностей мали значною мірою "природний характер". У пізніший період, з розривом цих відношень, коли суспільство поділилося на класи, механізми функціонування і розвитку суспільства докорінно змінилися, воно вступило в нову фазу розвитку, у фазу цивілізації.

У XX-ХХІ ст. розрізняють цивілізації традиційні та техногенні. Наприкінці XX ст. у високорозвинених країнах відбувається становлення інформаційної цивілізації (термінологія за багатьма публікаціями - "інформаційне суспільство", "постіндустріальне суспільство" та ін.). Традиційними називають ті цивілізації, де життєвий уклад орієнтований на повільні зміни у сфері виробництва, консервацію культурних традицій, відтворення часто протягом багатьох століть усталених соціальних структур та способу життя1.

Сьогодні проблеми цивілізацій, їх особливості вивчає багато фахівців - філософи, соціологи, історики, етнологи, психологи та ін., Цивілізаційний підхід до історії розглядається як протиставлення формаційному. Проте чіткого, загальноприйнятого визначення формації, як і цивілізації, не існує. Є багато досліджень, проте немає загальної картини розвитку цивілізацій, оскільки даний процес складний та суперечливий. Одночасно необхідність розуміння особливостей генезису цивілізації і зародження в її межах феномену культури стає в сучасних умовах дедалі актуальнішою. З погляду еволюції, виділення формацій, чи цивілізацій, відіграє важливу роль в осмисленні численної інформації, якому представляє історико-культурологічний процес. Класифікація формацій і цивілізацій - це лише певні ракурси, в яких вивчається історико-культурологічний розвиток людства2.

← Предыдущая страница | Следующая страница →