Поделиться Поделиться

Концепції культури в класичній німецькій філософії

У другій половині XVIII ст. у Західній Європі відбулися суттєві соціально-економічні й духовні зміни, зумовлені як діяльністю просвітителів, так і неухильним рухом Заходу до нового суспільства, заснованого на вірі в розум, прогрес, творчі можливості людини, на повазі природних прав і свобод особистості. Представниками німецької філософської традиції була створена теорія розвитку, згідно з якою розвиток людини є духовним процесом, зумовленим саморозвитком розуму. Найбільшим досягненням німецької класичної філософії була розробка діалектичного методу, діалектичної логіки, вчення про закономірності процесу розвитку буття й людської культури.

Підходи до культури у філософській спадщині І. Канта. "Культура моральності" І. Канта

Іммануїл Кант народився в 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. У цьому ж місті І. Кант учився, учителював, став професором університету, а в результаті і його ректором; у ньому ж він написав усі свої праці й у ньому ж і помер (1804).

Філософський розвиток І. Канта розділяється на два періоди: докритичний і критичний. У перший період (до початку 70-х років XVIII ст.) Кант намагався вирішувати філософські проблеми

- питання буття, філософії природи, філософії релігії, етики, логіки на основі переконання, що філософія може бути розроблена й обґрунтована як теоретична умоглядна наука, тобто без звернення до дослідних даних.

У другий період (з початку 70-х років) Кант намагався чітко відокремити явища від речей як вони існують самі по собі, від "речей у собі"; останні, на думку Канта, не можуть бути отримані з досвіду. Він намагався довести, що речі самі по собі непізнаванні, пізнати можливо лише явища чи той спосіб, яким дані "речі в собі" впливають на людину. У даний період Кант досліджував сутність, походження й межі різних функцій пізнання. Це вчення він називав "критикою розуму". По суті, воно було агностичним, через те що обмежувало розум, відмовляло йому у здатності пізнати сутність речей, залишаючи за ним лише можливість пізнання явищ. Кант вважав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки воно позбавляє основи логічні докази буття Бога й потойбічного світу. Однак Кант усе-таки вважав, що вірити в Бога не лише дозволяється, проте й необхідно, через те що без віри не дозволяється примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла. Кант не вірив у те, що наявне в житті зло може бути усунуте. Він шукав розради у вірі: гармонія й моральний порядок можливі не в реальному емпіричному житті, а в мислимому, проте незбагненному інтелігібельному світі. Наукове збагнення, чи пізнання, - розумове, а не розумне. Віра в Бога

- це гарантія того морального порядку, котрий не може бути знайдений в емпіричному світі.

Визначальне місце у творчості Канта "критичного" періоду належить дослідженню здатності розуму. На відміну від звичайної логіки, де розум розуміють як здатність до умовиводу, Кант розглядав розум як здатність до умовиводу, що приводить до виникнення ідей. За Кантом, ідеї - поняття про безумовне, а оскільки завжди, що дане людині з досвідом, зумовлене, то предмет ідей є тим, що ніколи не може бути сприйняте чуттями з досвідом. Розум, згідно з Кантом, створює три ідеї: 1) ідею про душу як безумовну цілісність усіх зумовлених психічних явищ; 2) ідею про світ як про безумовну цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і дій) і 3) ідею про Бога як безумовну причину всіх зумовлених явищ.

Дані ідеї як предмет розгляду теоретичної філософії були піддані І. Кантом критиці. Метафізика як теоретична наука була відкинута. Водночас Кант стверджував, що метафізика залишається головною частиною філософії як "критики" обмежувального, теоретичного розуму і необхідність переходу від нього до практичного розуму, тобто етики.

На подальший розвиток німецької філософії величезний вплив мало кантівське вчення про суперечності (антиномії) чистого розуму. За Кантом, спроба розуму дати теоретичну відповідь на запитання про те, що таке світ як безумовне ціле, приводить до суперечних один одному відповідей на це запитання, а саме: дозволяється незаперечно довести, що світ не має початку в часі, не має меж у просторі, а дозволяється також незаперечно довести, що світ почав існувати в певний момент часу й що він обмежений у просторі; дозволяється незаперечно довести, що матеріальні частинки, з яких складається світ, нескінченно подільні, а дозволяється також довести, що вони цілком неподільні; дозволяється довести, що будь-яка подія у світі відбувається лише через необхідні умови, а дозволяється довести, що можливі вчинки й дії вчиняються вільно, та ін.

Дані суперечності, підкреслював Кант, виникають у розумі неминуче; таким чином, розум за своєю природою суперечливий. Водночас суперечності розуму, за Кантом, уявні: усі вони виникають лише через те, що базуються на неправильній думці, начебто світ як безумовне ціле може бути предметом умоглядного теоретичного пізнання. Через те як тільки філософи відмовляться від безпідставного намагання відповістити на запитання, що таке світ як безумовне ціле, зникнуть і суперечливі судження про світ. Про світ як безумовне ціле не дозволяється стверджувати ні того, що він безмежний, ні того, що він обмежений, ні того, що частинки в ньому подільні, ні того, що вони неподільні. Твердження всі неспроможні, через те що світ як безумовне ціле є непізнаванна "річ у собі".

Суперечність же поміж необхідністю й свободою, на думку І. Канта, не є справжньою суперечністю: людина вчиняє за необхідністю, з одного погляду, й вільно - з іншого. Зазначимо, що культурологічна проблематика Канта перебувала в контексті відносин свободи й необхідності. Людина чинить за необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, почуттями й бажаннями є явищем серед інших явищ природи й у сенсі цього підпорядкована необхідності, що панує у світі явищ. Проте та ж людина є також і моральною істотою, суб'єктом моральної свідомості. Як моральна істота вона належить уже до світу осмислених розумом речей у собі. І в цій якості людина вільна.

Моральний закон Кант розумів як безумовний припис, чи, за його термінологією, як категоричний імператив. За цим законом, кожен індивід повинен діяти так. щоби правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. За кантівським категоричним імперативом, людина має ставитися до іншого не як до засобу, а як до мети свого існування. Коли до вчинків, що збігаються з велінням морального закону, людину тягне почуттєва схильність, то така поведінка також не може бути, за Кантом, названа моральною. Учинок може бути моральним лише тільки в через те разі, коли він здійснюється з поваги до морального закону. Досвід свідчить, що поміж високоморальною (чи аморальною) поведінкою людини і її щастям (чи нещастям) в емпіричному житті не існує необхідної відповідності. Хоча етика не повинна будуватися, розраховуючи на емпіричне щастя, проте суперечність поміж моральною поведінкою людини й результатом даної поведінки в емпіричному житті суперечить нашій моральній свідомості. Ця моральна свідомість вимагає чіткої відповідності поміж поведінкою людини і її щастям. Не знаходячи його в реальному світі, моральна свідомість змушена вірити, що відповідність буде у світі, осмисленому розумом. Існування таких понять, як свобода, безсмертя й Бог, пояснюється, згідно з Кантом, вірою в трансцендентний, осмислений розумом світ (осмислений розумом, за поняттям Канта, - мислимий розумом, проте не збагненний для розуму). Існування трансцендентного світу не є істиною, що дозволяється довести теоретично, а є вимогою практичного розуму (моральної свідомості).

Моральність для Канта первинна у всіх змістах, навіть у її відношенні з релігією. Моральність - універсальний принцип, якому повинне підкорятися завжди існування людини. Культура слугує, на думку Канта, способом примирення з природою моральної людини, що використовує її для своїх моральних цілей. Культура вміння й культура виховання - це системна цілісність духовних здібностей пізнання й свободи суб'єкта, поєднаних естетичним і телеологічним судженнями в єдине морально-релігійне осмислення світу.

Складником культурологічної концепції Канта є його уявлення про природу цивілізації. Він говорить про її принципову відмінність від культури, вищим проявом і останнім словом якої є ідея "моральності". Цивілізованість пов'язує Канта із зовнішніми проявами окультуреності людини, з оволодінням нормами етикету, із засвоєнням правил хорошого тону тощо. Він пише: "Ми надто цивілізовані в смислі будь-якої чемності й ввічливості в спілкуванні один з одним. Проте нам також багато чого бракує, щоби вважати себе морально досконалими. Справді, ідея моральності належить до культури, однак застосування даної ідеї, яка зводиться лише до подоби морального в любові й честі та у зовнішній пристойності, становить лише цивілізацію". Таким чином, бути цивілізованим, за Кантом, зовсім не означає бути культурним. У цьому Кант повністю солідарний з творцем "Нової Елоїзи" Ж.Ж. Руссо, котрий вважав, що стан варварства, у якому перебувають народи Америки, Африки та інших континентів, кращий за той стан, яким так хизуються громадяни європейських цивілізованих країн, де щастя незначної меншості своїм джерелом має нещастя абсолютної більшості. Цивілізація, на думку Канта, ґрунтується не на свободі, а на формальній дисципліні, що регламентує життя індивідів у суспільстві.

Цивілізована людина, здобуваючи уявлення про те, як себе потрібно поводити в суспільстві для того, щоби не бути осміяним і засудженим, завжди ж залишається егоїстичною істотою, для якої задоволення інстинктів і базових потреб залишається головним завданням, її природа не змінюється, хоча й не настільки виразно проглядається крізь той флер, котрий накидає на нього система освіти та виховання. Слід зазначити, що в постановці питання про принципові відмінності поміж цивілізацією і культурою Кант вбачав величезний смисл. У багатьох своїх творах він неодноразово звертається до даної проблеми, розкриваючи різні її аспекти, виробляє аргументи, що підтверджують справедливість саме такої постановки питання.

Кант слідом за Ж.Ж. Руссо виступає з позицій критики наявної цивілізації, однак його підхід відрізняється від представленого у працях творця "Еміля" і "Нової Елоїзи".

Кенігсберзький мислитель вважав, що цивілізація, будучи безжалісною до окремої людини, відіграє позитивну роль для всього людства. Перехід на даний щабель розвитку, з його погляду, слід розглядати як прогресивне явище, через те що цивілізація, хоча й не приводить до корінної трансформації людини, проте піднімає його над "брутальністю" і "тваринністю" його власної природи.

Серед найбільших досягнень цивілізації, вважав Кант, найзначнішим є правова держава. її виникнення свідчить про завершеність певного історичного циклу, про появу нового соціального типу особистості, здатної співвідносити свої бажання із суспільними устремліннями, підкоряти свої індивідуальні інтереси інтересам цілого.

Згідно з поглядами Канта, світова історія починається з моменту виходу людини з природного стану та закінчується її переходом у моральний стан. У цих межах розгортається й уся історія людської культури, яка повинна довести до кінця процес культурного огранювання людини, а коли ні, то вона неминуче загине в результаті викликаного нею розбрату.

Похожие статьи