Поделиться Поделиться

Функції культури

Насамперед з'ясуємо, що означає термін "структура". Структура - "це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах" (Большой энциклопедический словарь, 1991). Культура, як складне утворення, також має свою структуру, яка, в свою чергу може бути ядерною чи без'ядерною. Культура як загальнолюдський феномен, визначити котрий ми спробували вище, завжди реалізується насамперед у національно-етнічних формах. Таким чином, ядром культури стає національний менталітет, самосвідомість, специфічний спосіб "переживання життя" (О. Шпенглер), характерний для того чи іншого етносу. Коли дане ядро зникає, розчиняється чи змінюється під впливом тих чи інших історичних причин, то згідно зникає, розчиняється чи змінюється сама культура. Культура, що не має такого центрального ядра, прийнятого етнічною більшістю, не здатна до досить тривалого існування. Корелятом (покажчиком) національної самосвідомості є національна мова.

Залежно від обраного принципу диференціації культурне ядро буде переломлюватися на різних рівнях: соціальному, професійному, аксіологічному, функціональному тощо. І структурно буде виділятися селянська культура й культура аристократії, військова й артистична культура, релігійна й політична, культура виробництва й культура споживання...

Важливими поняттями, що формують уявлення про структуру культури, є поняття "офіційної культури" і "контркультури". Офіційна культура - це така форма культури, яка транслюється зверху й визнається більшістю суспільства певним стандартом (найчастіше визнана мовчки). У будь-якому суспільстві існує офіційна культура. Проте поряд з нею може виникати й контркультура, що є опозицією до офіційної культури. Такою дозволяється назвати культуру дисидентів у часи СРСР, культуру хіпі 1960-х років. За винятком цього, особливо при вираженому соціологічному підході до дослідження культури, структурно можуть виділятися так звані субкультури, "під"-культурні утворення, що виникають у межах тієї чи іншої культури. Вони зберігають провідні характеристики основної культурної форми, проте при цьому мають локальні відмінності, що надають певної особливості. До таких субкультур відносять деякі неформальні молодіжні об'єднання. Сьогодні такою стає й елітарна культура. Культура "нових росіян", що до недавна була яскравою субкультурною спільністю, починає поступово зрощуватися з офіційною культурою.

Від понять контркультури й субкультури необхідно чітко відокремлювати антикультуру. Остання є антагоністичною протилежністю культурі як такій. Антикультура є такою формою буття людини й суспільства, яка навмисно спрямована на руйнування, знищення, деструкцію духовності й культури. Іноді антикультура може проявлятися під маскою офіційної культури (наприклад фашизм).

Типологія культури. Типологія - це "науковий метод, основа якого - розмежування систем об'єктів і їх групування з допомогою узагальненої моделі чи типу; використовується для порівняльного вивчення зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів" (Большой энциклопедический словарь, 1991).

Важливою відмінністю типології від класифікації є те, що у першому випадку дослідник здійснює поділ, виходячи з певного, створеного ним ідеального принципу, а не на основі природних передумов (іноді - квазіприродних), як у випадку класифікації. Спостерігаючи за культурними феноменами, вчений робить певні висновки, що дають йому змогу розробити критерій, котрий допоможе побачити багато аспектів досліджуваного об'єкта, що досі були невиявлені з допомогою класичної класифікації.

Основними логічними параметрами культурологічної типології є діахронія - синхронія й лінійність - дискретність. Діахронія реалізує історичний підхід до типології культури, розглядаючи її у системі простору-часу, горизонталі й вертикалі. Синхронія розглядає культуру лише у системі просторових координат, виділяючи, як основну, горизонталь. Синхронія вивчає культуру в певний період часу, роблячи нібито одночасний зріз, що використовується насамперед у порівняльному вивченні культур у межах цілком конкретного тимчасового відрізка.

Лінійний підхід розглядає історію культури як безперервний нерозімкнений ланцюг розвитку, тоді як дискретний підхід реалізує ідею про уривчастість світового культурно-історичного процесу. Імовірно, одна з перших типологій представлена в книзі пророка Данила зі Старого Завіту, де автор виділяє п'ять царств: "золоте" (Ассиро-Вавілонське), "мідне" (Перське), "залізне" (Македонське), "глиняно-залізне" (Римське) і останнє - Царство Небесне, "яке ніколи не зруйнується,... воно розтрощить і зруйнує всі царства, а саме буде стояти вічно".

У V столітті до н.е. грецький історик Геродот, описуючи гре-ко-перські війни, поділив усі народи на дві частини - еллінів і варварів. До останніх він відніс усіх відомих тоді сусідів Прадавньої Греції: лідійців, мідян, єгиптян, ассирійців, персів, фракійців тощо. Як бачимо, у Данила була діахронічна типологія, а у Геродота - синхронна, тобто просторово-горизонтальна, що характерно для давньогрецької культури з її концепцією циклічного часу.

Епоха Відродження, звернувшись до Античності як культурного ідеалу і, бажаючи дистанціюватися від Середньовіччя, заклала основи історичної діахронічної типології, якому ми використовуємо досі. Гуманісти Відродження представили розвиток історії й культури як синусоїду, що починається зі зльоту Античності й через занепад Середніх віків знову піднімається до епохи Відродження. Така типологія використовувалася й у епоху Нового часу, ставши цілком традиційною. В основу більшості сучасних підручників з історії покладено цю історичну типологію - Прадавній світ, Античність, Середні віки, Відродження, Новий час.

У XIX столітті німецький філософ Георг Гегель написав, власне, першу культурологічну працю "Феноменологія духу", в якій представив типологію культур у формі конкретно-історичних проявів поступального розвитку Абсолютного Духу. Філософ виділяє типи культури, виходячи з того, наскільки той чи інший тип володів "волею духу": східний тип (вільний один - монарх), грецький тип (вільні деякі - громадяни поліса), німецький тип (вільні всі - демократія).

Ідеї Гегеля, тільки модифіковані, втілено у формаційній теорії К. Маркса, що висунув ідею про зміну суспільно-економічних формацій. За Марксом, суспільно-економічна формація - це історичний тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва й виступає як щабель прогресивного розвитку світової історії людства від первіснообщинного ладу до комунізму. Таким чином, у попередній історії Маркс виділяє чотири типи суспільно-економічних формацій: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодалізм і капіталізм. Культура ж виступає як величина вторинна стосовно типу суспільно-економічної формації, спричиненої ним.

Розуміння історії культури як історії замкнених культурних типів уперше з'явилося у "Підручнику зі світової історії в органічному викладі" Г. Ріккерта (1857) . Н. Данилевский у книзі "Росія й Європа" (1869) виділив ряд культурно-історичних типів, на які розділяється історія культури. Єдиної історії культури не існує. Немає історії культури, проте є історія культур. На теорію Данилевського не було звернено належної уваги, і вона повернулася до нас завдяки О. Шпенглерові, котрий опублікував у 1916 році перший через те культу -рофілософської праці "Захід Європи". Шпенглер писав, що у кожної культури своя власна ідея, власні страждання, власне життя, бажання й відчуття, і, нарешті, власна смерть, тобто розвиток окремого культурно-історичного типу подібний до розвитку живого організму. І вся історія культури складається зі зміни окремих замкнених етапів - культурно-історичних типів, яких учений визначає вісім: єгипетський, індійський, вавилонський, китайський, античний, візантійсько-арабський, європейсько-християнський і майя, припускаючи в майбутньому виникнення російсько-сибірського типу.

Таким чином, що ж таке "культурно-історичний тип" - це відносно замкнене утворення, що характеризується культурно-історичною спільністю людей, об'єднаних єдиною культурною самосвідомістю, світоглядом і світовідчуванням, що проживають на певному локальному географічному просторі, що має у власному історичному розвитку стадії зародження, підйому, кульмінації, занепаду й загибелі. Період існування культурно-історичного типу вимірюється століттями, іноді - тисячоліттями.

Ідею локальних культурно-історичних типів підтримав у середині XX століття англієць Арнольд Тойнбі, щоправда, він називав дані типи "цивілізаціями". У 1961 році Тойнбі закінчив велику 12-томну працю "Дослідження історії". У сучасному світі вчений нараховує 5 "цивілізацій": західна, російська, китайська, ісламська й індійська. Проте його робота особливо цікава тим, що він запропонував закон розвитку "цивілізації", названий ним законом "виклику й відповіді". Даний закон гласить: "цивілізація" розвивається динамічно й позитивно, коли активна суспільна меншість знаходить адекватну відповідь на кожний виклик історії; і, навпаки, "цивілізація" перебуває в стані стагнації, занепаду й негативного розвитку, коли активна суспільна меншість не здатна адекватно відповісти на кожний виклик історії. Наступним етапом такого розвитку стане смерть "цивілізації", її розпад, дезінтеграція.

Тойнбі вважає, що коли активна суспільна меншість для вирішення своїх проблем застосовує зброю, то це є визначальною рисою того, що дана "цивілізація" перебуває в стані занепаду й крокує до загибелі.

Через те постає питання, які ж підходи нам слід обирати, розглядаючи історичний аспект культурології? Чи це буде лінія, чи окремі відрізки у чотиривимірному просторі-часі? Чи будемо ми розглядати історію культури, як ланцюг, що безперервно розвивається, у якому кожна епоха виростає з попередньої й плавно переходить у наступну? Чи постане кожна культура у нашій свідомості як замкнена величина, що несе в момент своєї смерті в могилу історії створені й нагромаджені цінності? Чи є історія культури історією культури чи історією культур? Що обрати: лінійний чи дискретний (переривчастий) підхід до історії культури.

Однак нам ближчий інший, третій варіант, що поєднує обидва перші. Спробуємо розглянути теорію відносності Альберта Ейнштейна. Тоді стосовно дискретного підходу ми можемо стверджувати, що розглянуті нами культури лише "відносно" народжуються й "відносно" помирають. Лінійний підхід виявиться, коли ввести якусь абсолютну систему координат, тоді чітко дозволяється побачити, що культури окремих епох, чи то Античність, чи Середньовіччя, в цілому є справжнім ланцюгом, у якому кожна ланка з'єднана з попереднім і наступним. Таким чином, з одного боку, кожна культурно-історична епоха розвивається відносно автономно, з іншої ж боку, вона перетворює й зберігає в іншій якості залишки попередньої культури й сама служить фундаментом для своєї спадкоємиці.

Функції культури. Функція - "зовнішній прояв властивостей якого-небудь об'єкта в даній системі відносин" (Большой энциклопедический словарь, 1991).

I. Cultura animi ("оброблення душі", Цицерон). Людинотворення. Соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме через те, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

II. Інформаційна. Передавання соціального досвіду. Історична наступність культури.

III. Пізнавальна. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

IV. Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, норм, табу. Культура як система моральних, моральних обмежень і положень.

V. Комунікативна. Спілкування людей у часі й просторі, у конкретності й загальності.

VI. Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих чи інших феноменів.

VII. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На зорі розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У даний час вона поступово опускається завжди нижче за ступенем важливості. Однак у сучасних умовах дана функція трансформується й дозволяється говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Коли виходити з цього, то адаптаційна функція культури є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

VIII. Інтеграція й диференціації людських спільнот. Культура розділяє різні народи чи об'єднує один народ. Культура роз'єднує людей різних субкультурних спільнот чи поєднує їх в одну таку спільність.

← Предыдущая страница | Следующая страница →