Поделиться Поделиться

Елементи етнографізму, традицій і звичаїв у вивченні культури слов'ян. Ставлення до культурних традицій України

Нарівні з тим, як ми можемо вивчати лінгвістичні джерела, пам'ятки старовини археологічних структур праслов'янства, міфологію як одну з форм світогляду й художньо-синкретичного мислення стародавніх слов'ян, не менш важливим за своїми пізнавальними можливостями є етнографічний принцип. Причому в цьому способі вивчення культури (матеріальної й духовної) слов'ян можуть бути поєднані й інші підходи. Скажімо, археологія надає першочергову можливість дізнатися про давні періоди культури слов'ян, мистецтво, побут, звичаї й вірування, зміну уподобань і засобів праці саме на основі представлених раніше невідомих пам'яток тієї культури. Також поетика й семантика слов'янських міфів, легенд і вірувань відкриває завісу над реальними почуттями, способом мислення та уявлення про чинність моральних законів, характери й типи поведінки.

Увесь спектр прояву етнічних, точніше - етнографічних рис має свою велику перевагу в через те сенсі, що він проникає до найрізноманітніших сфер повсякдення. Міцно утримується в ньому, надаючи колориту духовності старих ціннісних норм і повторюваності традиції. В українського народу вироблялися дані традиції віками, набуваючи само-значущої вартості, стилю, звичаїв і культури.

Сила звичаїв як одного з найпоширеніших чинників культури - в їхній сталості. Коли ж утрачається жива присутність, то й культура набуває лише формалізованого відтінку, відчуженості. Загадковість безпосереднього впливу звичаїв на нашу поведінку (у свята чи будні) полягає в через те, що вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиційними.

Культура твориться двояким способом: професіоналами-митцями, ученими й політиками (у сфері державотворення),

з іншого ж боку - залишається спонтанний, стихійно породжуваний феномен народної культури. В ідеалах національної стихії дані два потоки зливаються. Прикладом може слугувати те, як жива народна мова - українська - поступово витискала етнічно чужорідну церковнослов'янську мову, навіть у перекладах релігійної літератури, а зрештою народилася нова на відміну від старослов'янської, українська літературна мова. У складному синтезі цих двох стихій, на основі народного духу й поетичного генія митця могла з'явитися не раніше, а саме на той час (кінець XVIII ст.) поема-бурлеск Івана Котляревського "Енеїда". Ця поема увібрала в себе безмежне багатство етнографічних деталей відносно характерів, побутових речей і звичок, краєвидів. Проте на них вже лежало інше тавро - знак неповторного індивідуального (і національного) типу митця-просвітителя, образно вираженої "феноменології духу" народу.

Візьмемо також один наприклад, хоча з іншої сфери, проте також пов'язаної зі словом. Такі видатні мислителі з України, як Станіслав Орловський, Іван Вишенський, Феофан Прокоповин, Григорій Сковорода, пізніше Панфіл Юркевич писали різними мовами - латинською, старослов'янською, давньоруською, польською, російською. Проте, говорячи словами Дмитра Чижевського, національні особливості виявлялися в їхніх думках, як це завжди буває, цілком спонтанно, "само собою"1. Саме ось цю спонтанність, невимушеність чи притаманність культури, у своєрідному етнічному коді, котрий виходить на другий план узвичаєного, ми й маємо на увазі. Візійний взірець різноманітної експресії середовища, тобто витвореної народної культури та етнографі, що йде з глибин людського життєвого досвіду, поєднує в собі пам'ять минулого і його віддзеркалення в образах-символах, допомагає вберегтися від холодних абстракцій бездуховності.

Історична пам'ять культури, що фіксує себе в оболонці етнографічних форм, традицій, у притаманності духу - всесильна, проте й вона (даний тонкий малозахищений шар) може бути поруйнована. Йдеться не про віддалені абстраговані світи, а про нашу українську землю й культуру, тобто про самих себе. Є два суб'єкти культури - той, котрий живе й діє з історичних давен, "спонтанно", у самому ж неперебутньому процесі й незнищенності культурних цінностей; і той, що вимагає від суб'єкта власної висоти, адекватності

1. Чижевський Дмитро. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983. С. 24.

ставлення та духовної підтримки, а таким чином - саморефлексії культури в її особистісній онтології.

Вже мовилося раніше про автохтонні, неперервні культурні зв'язки слов'ян та їхню осілість на своїй прадавній землі. Звичайно, в будь-якому історичному періоді культура слов'ян, як і їхній етнічний склад, зазнавали постійних змін, втрат і відродження. В цьому відношенні українські культурологи-історики нерідко зверталися до названого терміна. Відродницький дух, хоча й вимушено, з причини різного роду руїнництва, був притаманний культурі українського народу, як і слов'янству в цілому.

У зв'язку з тим, що впродовж майже всієї історії Україна фактично не мала державності, на культуру покладалася в певному розумінні вирішальна місія збереження традицій, історичної пам'яті. Навіть тоді, коли чигала небезпека, коли, за словами Є. Маланюка, здавалося, над історією нашою нависає залізна завіса, не втрачалася надія на відродження. "Культурне насліддя Києва і зв'язана з ним історична пам'ять - по всіх бурхливих, часом, здавалось, згубних подіях - відживали знову і знову і проявлялися при першій можливості"1.

Культура стала непереборними "золотими ворітьми", крізь які утримувався дух творення. Проте драматизм ситуації не залишився без сумної позначки і втрат, а то й руйнації самої душі українця як свідомого патріота й охоронця надбаного пращурами за всі віки. Виявляється, це не менш небезпечна руїна, так би мовити, не ззовні, а зсередини власного буття. Дивний даний український антинаціональний "мазохізм". Хоча виправдань для морального заспокоєння тут знаходиться багато - методичне нищення пам'яті, любо"ві до мови свого народу, натомість утлумачування інтелектуальної меншовартості й більшої придатності українських синів і дочок для служіння на ниві культури інших народів.

О. Воропай називає звичаї "тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу"2. Сила звичаїв - у їхніх повсякденні й широті охоплення матеріального й духовного буття суспільства. Проте ж нерідко піддаються забуттю дані звичаї (як і мова), перетворюючись у збайдужілу риторику, абстракцію, позбавлену живої душі культури

1. Маланюк Євген. Нариси з історії нашої культури // Книга спостережень. Київ, 1995. С. 15.

2. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. Київ, 1993. С. 5.

етносу, чи не до подібної трагічної ситуації звернені думки Лесі Українки в "білому вірші" про те, аби ми розсіялись "по цілім світі", і

Тоді либонь журба по ріднім краю Навчить нас, де і як його шукать.

Підсумовуючи завжди раніше сказане, варто звернути увагу на те, що культура - це спосіб життя, вона сяє всіма своїми барвами зсередини людської особистості, її переконань і світовідчуття. Культура завжди потребувала свого захисту, а не риторичної поінформованості, а надто того, що волею історичних доль змушена була переживати відповідний спад і відрод-женські тенденції. Збоку ж це виглядає лише об'єктивованою стійкістю етнографічних архетипів - поєднання зовнішньої атрибуції культури (скажімо, український орнамент, мелодійність мови й пісні) з глибинною підсвідомістю пам'яті.

* * *

Учені доходять висновку, що культура слов'ян у X-XI століттях не була єдиною, як не була вона повністю однорідною й у доісторичну епоху. За Л. Нідерле, культура слов'ян розділяється на західну та східну з моменту свого становлення. "Коли в доісторичну епоху слов'яни перебували, - пише Л. Нідерле, - у своїй колисці поміж Віслою і Дніпром чи, можливо, поміж Одером і Дніпром, то вже з давніх часів, на початку епохи бронзи, їхня західна частина на Одері й Віслі мала інші культурні досягнення та імпульси, ніж східна частина - поміж Карпатами й Дніпром. Вплив культури епохи бронзи, пізніше гальштатської, галльської, з Рейну і Марни, потім германської, з низин Ельби й Балтійського узбережжя, хоч би як мало слов'яни на них реагували, підготували інший ґрунт, ніж був той, котрий у східній частині слов'ян підготували впливи степових аборигенів, скіфів і сарматів, потім фіннів і, нарешті, всього Сходу та Візантії. Таким чином, західне слов'янство здавен належало до сфер західноєвропейської культури, в той час як східне - до сфер греко-східної культури"1.

Проблема вивчення культури слов'ян залишається складною й дотепер, оскільки до переосмислення деяких панівних доктрин в оцінці місця культури етнічно багато-

1. Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956. С. 419.

ликого величезного регіону у загальносвітовому історичному процесі додається "багатовекторність" уявлень про витоки археологічних слов'янських (протослов'янських) культур. Високий ступінь вірогідності мають історико-археологічні дослідження, у через те числі українських учених, відносно з'ясування витоків і створення первинних ареалів слов'янських культур. Стосуються дані наукові узагальнення археологічних, лінгвістичних і етнографічних даних (історичних пам'яток) відносно так званого періоду великого переселення народів у середині І тисячоліття. Певною мірою це був вирішальний період для майбутнього державотворення і об'єднання слов'ян у межах південного, західного і східного регіонів. До принципово важливого висновку доходить відомий археолог-історик В. Баран, заперечуючи наявні теорії розселення слов'ян, побудовані на основі літописних суджень. Суть аргументовано викладеної позиції В. Барана полягає в запереченні тверджень про те, нібито слов'яни споконвіку жили в Подунав'ї і були витіснені "волохами" в першій половині І тисячоліття нашої ери. "Нині археологія довела, - стверджується у праці В. Барана, - що велике переселення слов'ян приходило з Північного Прикарпаття на Дунай, а з Верхнього Подністров'я на Волгу, а не навпаки"1.

На основі висловлених міркувань вибудовується логіка генеалогічних зв'язків і диференціації груп слов'янських племен і їхніх археологічних культур. Водночас необхідно зважати й на те, що найновітніші сучасні дослідження й нагромадження значної кількості археологічних пам'яток слов'янської (протослов'янської) культури жодною мірою не виключають важливості пам'яті про походження слов'ян і ранній період їхніх культур, засвідчених у літописних джерелах.

Зрощення археологічних, лінгвістичних, історичних та інших знань, справді, допомагає наблизитися до з'ясування тих питань, які турбують дослідників протягом досить тривалого часу стосовно автохгонності, генези, міграційних наслідків у русі не тільки слов'янських народів. Очевидно, не варто ігнорувати як багатотисячолітні нашарування культури, починаючи також з доісторичних часів, на терені правітчизни слов'ян, так і нові утворення культур, що мають безпосередній зв'язок з автохтонністю тих чи інших слов'янських регіонів і сформованих на них спільностей. У цьому зв'язку особливо важливими є висновки на ос-1 Баран В. Д Давні слов'яни. Київ, 1998. С. 87.

нові археологічних досліджень у згадуваній праці В. Барана "Давні слов'яни". Ідеться про історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов'янський світ, адже "воно започаткувало поділ слов'ян на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів"1. Виходячи з археологічних джерел, стверджується в цьому дослідженні, склавши, представлені Празько-Корчацькою культурою, стали не лише пращурами українського народу, а й основним компонентом пращурів словаків, моравів і чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають свої окремі історичні витоки, що сягають Дзедзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були інтегровані Празько-Корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавінське населення дало сіверян - пращурів лівобережних українців. Та частина антів, яка принесла Пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарської, сербської, хорватської та інших етнічних груп південних слов'ян. Пращурами білорусів і росіян було населення, представлене у V--VII століттях Колчинською, Тушемплінською та Іменьківською культурами, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Дані висновки знаходять своє підтвердження в культурах VIII-X століть, що відображають суспільний розвиток у Східній Європі напередодні утворення Київської держави.

← Предыдущая страница | Следующая страница →