Поделиться Поделиться

Сільське господарство та промисли

Сучасні дослідники одностайні в через те, що за середньовічних часів якраз село було формуючим осередком феодалізму, що зумовлювалося його роллю у становленні й розвитку тогочасних суспільних відносин. Це стосується як давньоруської феодальної держави у цілому, так і періоду ранньофеодальної монархії. Праця селянства - основної верстви середньовічного люду - забезпечувала отримання левової пайки додаткового продукту. Як зазначав із цього приводу Ф. Бродель, навіть у XV-XVIII ст. світ являв собою усе також велику селянську країну, де близько 80-90 відсотків людей жили плодами землі, Й тільки ними. Основою сільськогосподарського виробництва були землеробство й тваринництво.

Панівною галуззю, на думку В. Й. Довженка та інших дослідників, на Русі було землеробство. В даний час відбуваються революційні зміни в розвитку техніки землеобробітку: перехід від розпушення ґрунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тис. н. е. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим чи широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов'ян, за класифікацією Ю. О. Краснова, характерними були одноручні прямогрядильні рала зі стійкою поміж грядилем і наральником (перший тил - найбільш універсальний), а також прямогрядильні, проте з наральником, вставленим у грядиль знизу, з прямим (тип 3) чи вигнутим наральником (тип 2); прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок (тип 4). Усі вказані типи відрізнялися за сферою застосування на різних ґрунтах. Рало як один із видів землеробської техніки залишалося у користуванні протягом усього середньовічного періоду (рис. 10).

Проте використання чорноземних ґрунтів лісостепової (а в пізніші часи - й степової) смуги, вихід на вододіли, уведення в культурний обіг значних земельних ділянок були неможливими за умов існування лише старої системи землеробства з розпушувальною технікою - вона виступала вже стримувальним чинником зростання продуктивності землеробства. Назріла необхідність впровадження плужної оранки, за якої шар ґрунту не розпушується й залишається на місці, як раніше, а відрізається у вертикальній площині череслом та підрізається горизонтально лемешем, піднімається ним, зсувається вбік, а через те частково чи Й повністю перевертається за допомогою відвалу. Позитивні можливості плуга давали змогу уводити в орний фонд нові землі - вкриті травою з переплутаним корінням важких чорноземів. За археологічними даними, лемеші та чересла - робочі частини плуга - відомі вже в XI ст.

Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, простежується за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом із череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів із певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на цілковите перевертання грунту. Окрім розвитку ознак асиметрії, фіксується збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що давало можливість обробляти важчі фунти (рис. 11).

Замість стандартної для рала парної упряжі, піц час оранки плугом застосовувалися дві чи й більше пар волів чи коней (залежно від стану ґрунтів).

Окрім упряжних знарядь, у рільництві застосовувалися й допоміжні, ручні - мотики і заступи. Вони на деяких ділянках виконували роль основних (зокрема в городництві та садівництві). Мотики були двох типів - втульчасті із загнутими бортиками і з горизонтальним вушком. Заступи також двох типів - залізні й, частіше, дерев'яні із залізним окуттям.

Збирання урожаю, як і за попередніх часів, здійснювалося серпами. Вони були двох типів, пристосовані до найбільш ефективного збирання пшениці, жита та інших культур.

Рис. 10. Давньоруське рало

Рис.11. Середньовічний плуг

Подальша обробка зерна здійснювалася згідно до біологічних властивостей злаків. Підсушка у сушарках і жаровнях, а також у стодолах. Зерно зберігали у спеціальних ямах чи сховищах, де частину приміщення відгороджували дошками для зсипання зерна. У багатьох садибах з цією метою використовувалися комори, улаштовані в житлових будинках, дерев'яна чи керамічна тара.

Для зони Українського Полісся характерною залишалася підсічна система землекористування, яка уможливлювала збільшення площі ріллі завдяки випалу лісових ділянок і підживлення ґрунту органічним добривом - попелом.

Накопичення археологічних матеріалів відкрило нові можливості для вивчення тваринництва: виявлені залишки приміщень для утримання тварин, знаряддя праці, предмети побутового вжитку, що використовувалися у тваринництві, а також кістки, залишки продуктів у льохах, господарських ямах, житлах та культурному шарі.

За даними археологічних та палеонтологічних досліджень галузей тваринництва, переважало розведення великої рогатої худоби (35-37 відсотків загальної кількості стада). Вона належала до породи великих грубокістних тварин (корови, бугаї, воли). Друге місце належало свинарству. Третє-четверте місця поділяли конярство та розведення дрібної рогатої худоби. Вирощували також різні породи домашньої птиці.

Серед виявлених знарядь праці, що використовувалися у тваринництві, переважають коси, форма яких була пристосована до ботанічного складу трав. Так, під час укосу лісових ділянок використовували косу-горбушу з коротким вістрям. Для роботи на відкритих ділянках, на ниві, застосовували інший тип коси - з вузьким, довгим клинком, із довгим косовищем, що сприяло пайційршому прокосу. За винятком того, коси відрізнялися поміж собою й хронологічно: порівняно невеликі використовувалися у X-XI ст., а більші за розмірами - пізніше.

Як допоміжні знаряддя відомі граблі та вила. Серед іншого інвентарю, що застосовувався у тваринництві, зафіксовані цвяхи для підковування коней, самі підкови, пута із замками, підкови для тяглових тварин - биків, дзвінки-калатала (підвішували на шию корові, аби знайти її, коли заблукала в лісі чи чагарнику), пружні ножиці для стрижки овець.

Діяльність сільського (як і міського) ремісника також була певною мірою пов'язана із розвитком тваринництва, як джерела різноманітної сировини для обробки кістки, ткацтва, виготовлення одягу та взуття зі шкіри тварин, вичинки хутра й іншими видами обробки продуктів скотарства.

Поряд із сільськогосподарським виробництвом існували також різні промисли, передусім - переробка зерна на крупи та борошно. Найбільш архаїчним способом було обдирання та часткове грубе розбивання злаків за допомогою ступ. Для розмелювання зерна на дрібну крупу та якісніше борошно використовувалися ротаційні жорна. Виготовлялися також рослинна олія, тваринне масло (про що свідчать знахідки деталей спеціального пресу, мутовок та маслоробок), сир. Спеціальній обробці для тривалого зберігання піддавалися м'ясо та риба. Як і в минулому, значну роль відігравало збиральництво.

Серед досліджуваних матеріалів зафіксовано залишки смолокуріння, вигой ки дьогтю, виготовлення деревного вугілля.

Мисливство забезпечувало сільське, а часом і міське населення значною часткою м'яса, шкірою та хутром диких тварин. Порівняно невелика кількість мисливської зброї на досліджених пам'ятках зумовлювалася використанням інших, ефективніших способів полювання, без використання зброї чи таких, де вона відігравала другорядну роль.

Рибальство репрезентоване знахідками знарядь ловлі (гачки, блешні, гарпуни, ості, грузила для сіток) та остеологічними матеріалами. Бортництво представлене лише поодинокими знахідками спеціалізованих ножів-медорізок.

Сільськогосподарське виробництво та промисли розвивалися на площах відкритих поселень - селищ, розташованих здебільшого на берегах водоймищ, а іноді на вододілах. Вони займали надзаплавні тераси, миси, дюни та підвищення у заплавах річок. Площа таких ділянок була різною - від-0,2-0,6 до 8-10 га (іноді й більше), проте в середньому 2-3 га. Типовою для них вважається рядова забудова, коли цьому не перешкоджали топографічні умови місцевості (рис. 12).

На початку II тис. н. е. з'являються археологічні свідчення про появу селянських дворів. Слід зазначити, що формування садиб на селі розпочалося дещо пізніше, аніж у місті. Навколо них зводилися дерев'яні огорожі, що свідчило про розвиток приватної власності. У даний же час фіксується також поява серій навісних замків. Індивідуальний двір-садиба найповніше відповідав потребам індивідуального господарства Київської Русі.

Досліджена одна із таких садиб на селищі Автуничі - на півночі Чернігівської області. Вона функціонувала (тобто перебудовувалася і розвивалася) протягом чотирьох етапів, від кінця X - початку XI ст. до зламу XII- XIII ст. До її складу входили житло-майстерня гончара, а також супутні допоміжні споруди. Виявлені гончарні горна та невеликі глиняні кар'єри, а неподалік житла - снопосушильні та смолокурні. Побутово-господарські об'єкти розміщувалися поміж житловими і виробничими.

Рис. 12. Селище в урочищі Ревутове на Канівщині

(реконструкція В. О. Петрашенко та В. К. Козюби)

Одне із найкраще досліджених селищ давньоруського часу - Комарівське - розташоване поблизу Переяслава-Хмельницького. У різні роки на розкопаній площі у 3,5 га тут зафіксовано близько 30 жител кінця X - початку XIII ст. Площа поселення - 8-10 га. Одночасно на ньому могло розміщуватися 15-20 житлових комплексів (площа однієї садиби становила 0,2 га). Житла здебільшого з трохи заглибленими котлованами чи (пізніші) наземні, на підкліті. Розташовані рядами, на відстані 20-25 м одне від одного, вони становили єдиний житлово-господарський комплекс, до якого входили житлові споруди, господарські будівлі та ями. Речові знахідки представлені сільськогосподарським та ремісничим інвентарем, а також предметами універсального призначення (наральники, серпи, жорна, рибальські знаряддя, ножі, сокири, ножиці, долота, свердла і т. ін.), прикрасами і, найбільше, керамічними виробами чи їх фрагментами.

Наявні археологічні матеріали засвідчують досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва за часів Київської Русі, а також значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей усього давньоруського суспільства. Вивчення останнім часом пам'яток даної археологічної категорії дало підстави дійти важливого висновку: в IX-XIII ст. поміж містом і селом у багатьох сферах життя існували паритетні відносини.

← Предыдущая страница | Следующая страница →