Поделиться Поделиться

Романтизм як світовідчуття та як напрям у мистецтві

Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина, відгукнувшись романтизмом на рубежі 1790-х і 1800-х році. па революцію у Франції. Німецький романтизм відзначався підкреслено філософським характером. Його естетика складалася в "ієпському гуртку", що виник наприкінці XVIII ст. у маленькому місті Ієні, поблизу Веймара. Головними теоретиками ієнських романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх ПІлегелі. Спираючись на філософське положення Ф. Шеллінга про розкутість, свободу людського духу, романтики вважали за потрібне утвердження мистецтва з необмеженою свободою. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Проте дійсність жила у творіннях німецького романтизму, побачена крізь призму романтичної іронії.

Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до раппіх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії, мови й культури. Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Пошукам загальполюдського об'єктивно "прекрасного" ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. В основі мистецтва романтизму лежить протиставлення прозаїчного буржуазного світопорядку і духовної свободи особистості героя, його сильних почуттів та ідеальних поривів з убогою дійсністю. Звідси - мотиви трагічного розладу з життям, насмішка над невідповідністю мрії і реальності, захоплення стихією природи, потяг до далекого від сучасної цивілізації укладу життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю поміж ідеалом і життям.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (пстиповість обставин) - і задушевність, ліризм, якесь особливе, доти невідоме літературі проникнення у глибини людської душі. В. Гюго вважав драму нецікавою, коли вона, наче просте плоске дзеркало, відображає сіру нудьгу життя. Вона повинна бути "дзеркалом, яке концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло на полум'я!". Гюго не приваблював образ ані торгівця - скнари і шахрая, ані буржуа - розважливого і бездушного. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Маифред у Джорджа Гордона Байрона (герої "Східних поем" і "Маифрсда"), Конрад Валлснрод в Адама Міцкевича, Рюї Блазу, Віктора Гюго, мандрівні музиканти в Крнста.

Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники герої Персі Віші Шсллі (1792-1822 році.), друга Байрона ("Повстання ісламу", "Визволений Прометей").

Старший сучасник Байрона і Шсллі Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, котрий показав, що історія твориться людьми з живими, палкими серцями. Вальтер Скотт майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.

З романтизмом пов'язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, ромап у віршах, де розмивається грань поміж епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського чи фантастичного змісту.

У пімецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили пародій казки, записані й опубліковані братами Грімм Якобом та Вільгельмом. Через що ж німецьким романтикам не давали спокою "казки старих часів"? Поет Новая і с (Фрідріх фон Хардснбсрг, 1772-1801 році.) у ромаиі-казці "Генріх фон Офтердінген" хворобливо перевеивав крах старих, феодальних устоїв. Йому хотілося зупинити час, збсрсіти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї.

Дуже обдарована людина Ернест Теодор Лмадсй Гофман (1 776-1822 році.) створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і романи ("Золотий горщик", "Життєва філософія Кота Мурра...", "Крихітка Цахсс"). Творчість цього письменника, якому не судилося стати музикантом (а музика була його пристрастю, чиновника за ролом запять), - не забава, а, як сказав Г. Рейне, "приголомшливий крик жаху па дев'ять томів". Гофман задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.

Л сам Гспріх Гсйпс (1797-1856 році.) - Це і напрочуд тонка лірика ("Книга пісень"), і дошкульна політична сатира (книга прози "Дорожні картини", поема "Німеччина. Зимова казка"), й іронія, завдяки якій подолано романтизм і взято пову головну тему - реальне життя.

У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джсймса Фснімора Купсра (1789-1851 році.) - це п'ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.

Французькі романтики - насамперед Віктор Гюго (1802-1885 році.). Теоретично обґрунтувавши головні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах ("Ернані", "Король бавиться", "Марія Тюдор", "Рюї Влаз", "Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Трудівники моря", "Людина, що сміється"), змалювавши цілу низку пепоресічпих людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Відома письменниця Жорж Сайд (Аврора Дюдсвап-Дюпси, 1804- 1876 році.) - палка прихильниця жіночої рівноправності ("Іпдіапа", "Валентина", "Консуело"). М.С. Салтиков-Щедріп відніс її творчість до белетристики ідейної, героїчної, що запалювала серця і хвилювала розум.

Докорінпі зрушсппя відбувалися в даний час у репертуарі театрів і сценічному мистецтві. Романтичне мистецтво, ставши знаменням епохи, породило на сцені різні варіапти романтичного героя: розчарованого, котрий марно шукає спокою, скорботного юнака, проте водночас полум'яного прихильпика свободи, котрий кидає виклик усьому навколишньому світові. З піднесенням почуття особистості, характерного для світорозуміння людини нового буржуазного суспільства, пов'язаний культ почуття і уяви, що зумовив злам усіх звичних видів і жанрових норм. Новаторські шукання романтиків сприяли відмові від абстрактпо-раціопалістичного принципу побудови вистави. Романтична поетика контрастів, вимоги "місцевого колориту" виявляються у вільному вирішенні мізансцен, у зіткненні протилежностей, показі життєвих реалій.

Діячі романтичної літератури і романтичної драми - непримиренні противники класицизму. Зв'язок останнього з ідеологією легітимістської монархії, відчуження його від демократичних смаків, його рутинність і зашкарублість, що перешкоджали вільному розвиткові нових течій у мистецтві, роз"яснюють темпераментність і соціальну пристрасність, що були притаманні боротьбі романтиків проти класиків (праці Стендаля "Расін і Шскспір", передмова Гюго до його драми "Кромвель").

Французькі театри також довго залишалися твердинями класицизму, не пропускаючи па сцену романтичних п'єс. Проте романтична драма в дані роки мала союзника в особі мелодрами, що утвердилася в репертуарі бульварних театрів Парижа. Мелодрамі властивий вибір героїв, звичайно відкинутих суспільством і законами, які зазнають несправедливості; характер сюжетів, часто побудованих на різкому зіткненні контрастно зображених начал добра і зла. Даний конфлікт на догоду демократичній публіці завжди розв'язувався покаранням пороку, перемогою добра. Цікавий сюжет, використання різноманітних сценічних ефектів (зміни декорації, музики, шуму, освітлення тощо) забезпечували емоційний вплив на глядача.

У театральному репертуарі виникають поні теми, породжені новими умовами соціального буття. Тема багатства і бідності, наприклад, котра трактується як проблема особистих людських рис: багатство - нагорода за працьовитість, бережливість та доброчесне життя, хоч деякі драматурги намагалися викликати співчуття до чесної бідності і засуджували жорстокість багатіїв. Характерна відносно цього позиція В. Гюго, котрий приніс па театральну сцену не тільки її художню реформу, а й високий гуманізм ("Маріон Дслорм", "Король бавиться", "Рюї Влаз"). Найближчим соратпиком Гюго в його боротьбі за романтичну драму був Александр Дюма (Дюма-батько; 1802-1870 році.), автор класичної пригодницької літератури, що не зумів, одначе, зберегти вірність романтичним захопленням молодості і написав п'єсу "Катіліна", пройняту буржуазним духом.

Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфрсду де Мюссс (1810 1857 році.). У романі "Сповідь сина віку" він відобразив настрої покоління, яке вступило у життя в період Реставрації, коли вже відгриміли події Великої французької революції і наполеонівських війн, коли "власті Божі і людські були фактично відновлені, проте віра в них зникла назавжди". Тонка іронія Мюссс спрямована проти всього: "Насміхатися зі слави, релігії, кохання, з усього на світі – це велика втіха для тих, хто не знає, що робити". Проте згодом, незважаючи па заклик до покоління "захопитися відчаєм", сам іронічно зауважував: "... так приємно ночувати себе нещасливим, хоча насправді у тобі тільки порожнеча і нудьга". П'єси Мюссс: "Венеціанська ніч", "Примхи Маріанни", "Фантазіо" - взірці блискучої романтичної комедії нового типу, які випереджають традиційну для цього стилю криваву драму з несамовитим коханням, ревнощами і вбивством чи ж пройняті сумною іронією, сумішшю лірики і гротеску; Це також психологічна драма "З коханням не жартують" і драма серйозного соціального звучання, яка засуджує романтику індивідуального революційного акту, - "Лорснцаччо" (з 39 коротких сцен-епізодів);

Це комедії-ирислів'я, які мають салопно-аристократичпий характер, по иосівти чільного місця в репертуарі французького театру того часу, вони значною мірою вилинули на його ідейпо-естетичний зміст.

У драматургії* Проспера Меріме (збірка п'єс "Театр Клари Га-суль") романтичний бунт замінено гострокритичпим і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних рангів і стану, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяпи). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи, проте вважати їх героями романтичної драми завжди-таки не дозволяється - у п'єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж, героям чуясі романтична скорбота і розчарування. Та й авторська іропія знижує романтичний настрій героїв.

Напередодні Великої французької буржуазної революції мистецтво країни було захоплене новою хвилею класицизму. Повернення до античпої культури збіглося з потребою у мистецтві героїчному, иисокогромадянському, яке створить образи, гідні наслідування.

В архітектурі це оформлення майдану Людовіка XV (майдану Злагоди), відкритого до парку Тюїльрі й па Сену і зв'язаного з широкими зеленими масивами Єлисейських полів.

З початку нового століття домінує стиль ампір монументальний в екстер'єрі, вишукано розкішний в інтер'єрі, з використанням давньоримських архітектурних форм. Класичні тенденції у живопису виникають у зв'язку з тим, що мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, а не бути забавою і втіхою. Ідеалом французького буржуазного суспільства напередодні революції була античність, проте не грецька, а римська, часів Римської республіки. Священики з кафедри цитують не Свапгсліє, а римського історика Тита Лівія; в театрі розігруються трагедії Корпеля, драматурга попереднього століття, котрий прославляв в образах античних героїв громадянські чесноти.

Жак Луї Давід (1748-1825 році.), художник, чис життя було тісно пов'язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції, поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції, що й створило повий стиль у французькій культурі - "революційний класицизм". Першим його паростком була картина "Клятва Гораціїв".

За часів революційних подій Давід оформляє масові свята, займається націоналізацією творів мистецтва і перетворенням Лувру в національний музей. У дані роки Давід мало малює, оскільки є членом Конвенту, народних зборів революційної Франції, проте па вбивство Мара та Шарлоттою Корде відгукнувся картиною "Вбитий Марат" (чи "Смерть Марата"). Це твір суто класицистичного стилю. Однак сучасниками він сприймався як іститю реалістичний.

З 1793 р. Давід входить до Комітету громадської безпеки органу революційної диктатури французької буржуазії - і зближується з главою якобінської партії Робссп'сром. Після падіння якобінської диктатури, подій 9 термідора політична кар'єра художника переривається, а його самого ненадовго арештовують. Через деякий час перший художник республіки стає придворним живописцем імперії. За часів Директорії він малює "Сабіпянок", на піднесення Наполеона відповідає полотном "Леонід при Фермопілах", де в образі спартанського героя проступають риси першого консула, котрий у 1804 р. стає імператором. На замовлення Наполеони Давід намалював картини: "Коронація", "Наполеон при переході через Сен-Берна роціquot; - холодні і пихаті.

Реставрація Бурбонів змушує колишнього члена Конвенту, котрий проголосував за смерть короля, емігрувати з Франції.

За винятком історичних полотен Давід залишив велику кількість чудових за характеристикою портретів, наприклад, знаменитий портрет мадам Рскам'с. Витонченістю стилю Давід у портретах визначив наперед характерні риси того класицизму початку XIX ст., котрий дістав пазву стилю ампір.

Давід створив величезну школу учнів. Серед них був і славнозвісний Жап Огюст Домінік Енгр (1780-1867 році.). Саме він перетворив класицизм Давіда на академізм, з яким воювали романтики.

Більшу частину життя він залишався вождем офіційного академічного напряму, цурався політики, хоча намалював чудовий портрет глави політичної преси 30-х році. Луї Франсуа Бсртсна Старшого. Тут така сила і вірність, що сучасники називали його зображенням Юпітера-Громовержця Нового часу, а коли Вертеп з'являвся па вулиці, говорили: "Ось іде портрет Кнгра". Найбільш привабливий твір старого майстра - "Джерело".

Остапні роки славетного митця пройшли у боротьбі спочатку з романтиками на чолі з Делакруа, а потім з реалістами, яких представляв Курбе.

Енгр говорив, що Делакруа "малює скаженою мітлою", а Делакруа та інші романтики звинувачували Енгра в холодності, раціоналізмі, в через те, що він не творить, а "розмальовує" свої картини. То була ворожнеча не тільки двох яскравих, таких різних індивідуальностей, а й ворожнеча двох художніх світоглядів. Боротьба тривала майже півстоліття, романтизм добивався визнання дуже довго.

Даний напрям виник як опозиція класичній школі Давіда, академічному мистецтву, що іменується "школою" взагалі. Ллє це була і опозиція всій офіційній ідеології епохи реакції, протест проти її міщанської обмеженості. Романтики тяжіли до екзотики, до історичних і літературних сюжетні, до всього, що стояло "над прозою життя", ставило митця над "сірою иовсякдепиістю". Через те в їхніх картинах багато нервовості, гри уяви, мрійливості. їх збуджений гарячий колорит, модслюваппя форми, що ґрунтувалися па сильних контрастах кольорових плям, експресивний малюнок із свідомим уникненням класичної відточепості, їх смілива, часом хаотична композиція, позбавлепа величпості, вкрай дратували академістів.

Першим художником романтичного напряму був Теодор Жеріко (1791-1824 році.) - майстер героїчних сюжетів, монументальних полотен. У нього є і класичні риси, і могутнє реалістичне начало. У картині 1812 р. "Офіцер кінних єгерів імператорської армії, котрий іде в атаку" - романтика наполеонівської епохи відображена із запалом двадцятирічного юнака. Картина мала успіх. Жеріко постійно шукав героїчпі образи у сучаспості. Сюжетом своєї головної картини "Пліт "Медузи" віл узяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", котрий загинув з вини уряду, і створив гігантське полотно 7 х 5 м. Серед людей на плоту є мерці, божевільні, напівживі, вопи несамовито вдивляються в далину. Тут і класицистичні (точний узагальнений малюнок, різка світлотінь), і романтичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).

Справжнім вождем романтизму стазі Фердинанд Віктор Кжеп Делакруа (1798-1863 році.). Вже його перша робота "Човен Дайте" викликала вогонь критики, проте її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку па тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, проте в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, за наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гюго і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони пс мали визначеної програми. III. Водлер говорив, що ромаптизм - це "не стиль, пс живописна манера, а певний емоційний склад...". І справді, всіх романтиків споріднювало насамперед особливе ставлення до дійсності - прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва.

І завжди-таки даний художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини "Різня на Хіосі" став визнаним його вождем. "Метеор, котрий упав у болото", "полум'яний гепій" - такими були відгуки про Делакруа. Водночас були й протилежні ("Це різня живопису"), а Стендаль (сам романтик) говорив: "... наполовину змальовані посинілі трупи". Картина сповнена глибокого драматизму. На тлі похмурого, проте безтурботного пейзажу турок топче і рубає людей. На передньому плані вмираючі, проте також не безсилі чоловіки і жінки різного віку, від ідеально прекрасної молодої нари в центрі до ностаті напівбезумної бабусі і поруч неї вмираючої молодої матері з дитиною, притуленою до грудей. Байдужа природа, чи як записав Делакруа у "Щоденнику", "... я подумав про свою малість перед лицем оцих завислих у просторі світів".

Деякі картини Делакруа пов'язані з революцією 1830 р. Це алегорична композиція "Свобода на барикадах" ("Свобода, яка веде народ"), котру критикували і ліві (за компроміс - поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), і праві (за надмірний демократизм, називаючи "Свободу" "босою дівкою, яка втекла з в'язниці").

В Англії найцікавіші досягнення у живопису на рубежі століть пов'язані з пейзажем. Найяскравішим майстром цього жанру був Джон Констсбл (1776-1837 році.), котрий певною мірою продовжив традицію Т. Гсйнсборо.

Він малював готичні собори, краєвиди містечка Солсбері, морський берег у Брайтопі, свою рідну річку Стур, луки, пагорби, долини, млипи і ферми його "улюбленої старої зеленої Англії". Художник одним з перших почав створювати етюди на пленері, завдяки через що в його картинах дозволяється відчути силу вітру, прохолоду затінку, свіжість зелені. Поєднуючи зелень з білим, він умів передати її вологість, па ній наче виблискують краплі роси. Констсбл майстерно передавав мінливі ефекти освітлення, нюанси життя кожного предмета ("Собор у Солсбері з саду єпископа", "Віз для сіна" та іп.).

Інший англійський пейзажист цього періоду - типовий романтик Джозеф Мелорд Уїльям Тернср (1775-1851 році.). Велетенські яскраві полотна, сповнені світлових ефектів, морс, насичене вологою повітря, просування хмар, злет вітрил, розбурхані стихії - головні теми його творів.

Національної слави іспанське мистецтво після "золотого віку" знову набуло лише з появою Гойї (Франсіско Хосс Гойя-і-Лусьсптсс, 1746-1828 році.). Як Давід у Франції, Гойя з його особливим баченням світу відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.

Розквіт живописної майстерності Гойї пов'язаний з портретом. Класичний національний тип і водночас глибоко індивідуальний характер, незалежний, гордовитий, запальний, з високим почуттям гідності, передані у портреті Ісабсль Кобос де Порссль. Тонке, нервове обличчя у доктора Псракля; спокій і велич в обличчі славнозвісної трагічної актриси на прізвисько Ла Тірапа; невиразні, без тіні духовності, сірі обличчя королівського сімейства... І, нарешті, знамениті "Махи" - "Маха вдягнена" і "Маха оголена", якими Гойя завдав удару академічній школі і змусив пригадати венеціанське Відродження.

Гойя відгукнувся на вторгнення фрапцузів в Іспанію, якому дуже мужньо протистояв маленький народ: "Повстання 2 травня 1808 року" (іспапедь у білій сорочці відчайдушно розкинув руки назустріч смерті). Художник створив і другу графічну серію "Страхіття війни" - Це справжпій документ героїчної боротьби іспанського пароду з Наполеоном (кінь, котрий відбивається від зграї собак, - це Іспапія серед ворогів; темпі силуети старого і старої, які шукають тіло сипа серед білих плям мерців, та ін.).

Після його смерті Іспапія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до якого не згасає й досі.

← Предыдущая страница | Следующая страница →