Поделиться Поделиться

Освіта і наука в духовному житті України XIX ст

Особливістю культурного життя в Україні XIX ст. був інтенсивний розвиток освіти і науки. Найсприятливіші умови для наукової творчості створювалися у вищих навчальних закладах, там же існувала можливість апробувати нові ідеї. Саме з освітою пов'язана праця видатних вітчизняних, російських та іноземних науковців. Це сприяло виникненню наукових шкіл, підготовки нових кадрів науковців і викладачів.

Значні успіхи було досягнуто в історії, історіографії, етнографії, філології, філософії, природничих та технічних науках, розвиток яких був пов'язаний із соціальними та економічними змінами.

Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням також наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя національною історією.

1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка задовольняла цю потребу, була чотиритомна "История Малой России" (1822 р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що українці є "відгалуженням" російського народу, та піднесення ним значущості Переяславської угоди.

Водночас в анонімній "Історії Русів" прославлялася та романтизувалася козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян. У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б. Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.

У 1842-1843 році. була видана "Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила величезний документальний матеріал відносно історії та побуту сходу України. З 1845 р. почалося видання збірки "Пам'ятники" Київської археографічної комісії, керівником якої був М. Максимович. Дані збірки містили дуже цінні та різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України. Також більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася величезна кількість історіографічних відомостей відносно українського суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було надруковано "Літопис Самовидця", "Хроника Густинского монастыря", документи, мемуари, архіви тощо.

У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. - праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.

XIX ст. дозволяється вважати часом виникнення української історичної науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-визвольного руху на українських землях, а таким чином, неабияким чином впливав на подальші історичні події.

В Україні активізація етнографічних досліджень наприкінці XVIII - на початку XIX ст. значною мірою була пов'язана з посиленням національно-визвольної боротьби слов'янських народів, протидією загальній агресивній централізаторській та асиміляторській політиці європейських держав відносно народів, які не мали власної державності. Розгортання народознавчої роботи стало істотним чинником і показником національно-культурного відродження в Україні.

Українська етнографічна наука була започаткована працями Г. Калиновського ("Описание свадебных украинских простонародных обрядов", яка вийшла у Петербурзі 1777 р.) та Я. Маркевича (перший том енциклопедії українознавства "Записки о Малороссии, ее жителях и производстве", 1798 р.). Розквіт активності відносно збирання скарбів народної культури припав на початок ХІХ ст. І з цього часу збирання і вивчення етнографічного матеріалу стали однією з домінуючих сфер діяльності української інтелігенції.

Основи української фольклористики було закладено збіркою М. Цертелєва "Опыт собрания старинних малороссийских песен" (1819 p.). Вивчення народної творчості продовжив М. Максимович, якому відносять змістовні збірки "Малороссийские песни" (1827 p.), "Украинские народные песни" (1834 р.), "Сборник украинских песен" (1849 р.). Плідно працював у цьому напрямі І. Срезневський, котрий 1831 р. видав збірки народних пісень, а також поезій харківських поетів "Український альманах". їх своєрідним продовженням була збірка "Запорожская старина", шість випусків якої з'явилися протягом 1833-1838 pp. У Львові 1833 р. В. Залеський оприлюднив збірку галицьких пісень.

П. Куліш не обмежував свої пошуки лише фольклорним матеріалом, а намагався різнобічно висвітлити народне життя і побут. Матеріал збірки "Украинские народные предания", на жаль, забороненої цензурою, було використано в розширеному вигляді в "Записках о Южной Руси" (1856-1857 pp.).

Значним явищем в українській етнографії стала публікація результатів діяльності етнографічної експедиції під керівництвом П. Чубинського, яка у 1869-1870 pp. досліджувала правобережну Україну. Матеріали експедиції з'явилися у 1872-1877 pp. під назвою "Труды этнографическо-статистической экспедиции в западноруський край, снаряженной Русским Географическим обществом. Юго-западный отдел".

Діяльність київського "Південно-Західного відділу Російського географічного товариства" (1873 p.), котрий очолив найвидатніший український етнограф ХГХ ст. П, Чубинський, значно стимулювала розвиток етнографічної науки. Проте підвищена зацікавленість до українознавства спричинила репресії і закриття київського Південно-Західного відділу Російського географічного товариства через три роки після заснування.

У 1880-ті роки провідну роль в українознавстві відігравав гурток "Киевская старина", котрий видавав журнал з такою самою назвою. Історичні проблеми в журналі висвітлювали М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Багалій та ін., етнографічні -М. Драгоманов, О. Єфименко, І. Манжура, І.Митецький, філологічні роботи друкували М. Сумцов, Г. Житецький, І. Франко, А. Кримський та ін.

Таким чином, українознавство протягом XIX ст. пройшло великий шлях становлення і розвитку від окремих розвідок народної культури до ґрунтовних наукових праць, присвячених розкриттю самобутності традицій, побуту, народної творчості, етнічної індивідуальності українського народу.

XIX ст. також стало часом становлення нової літературної української мови. Наприкінці XVIII ст. більшість дворянства, чиновників, духовенства зневажливо ставилася до української мови як до мови простого люду. Певні зміни відбулися з публікацією 1798 р. "Енеїди" І.Котляревського. Від самого початку вона була схвально сприйнята лівобережним дворянством, а згодом її популярність зросла і в Україні, і в російських освічених колах. Для них поема стала свого роду презентацією української мови, її співучості, самодостатності.

На початку XIX ст. з'явилися роботи, присвячені дослідженню української мови. На захист її самобутності стали такі відомі вчені, як І.Срезневський, М. Максимович, які у 30-х роках XIX ст. виступили зі статтями, в яких аргументовано доводилося її давнє походження, відстоювалося право на самостійне існування і використання в літературі та науці.

Найважливіше місце у становленні українського мовознавства належить філологу О. Потебні. Починаючи з 1860-х років, виходить низка його ґрунтовних праць з проблем діалектології та граматики. Значним є внесок філолога і в теорію літератури завдяки дослідженням поетики і символіки народної поезії та класичної художньої літератури. Науковець обгрунтував взаємозв'язок мови та мислення, відстоював ідею, що мова є посередником поміж світом і думкою, знанням про нього. Велику увагу О. Потебня приділяв проблемі "народ і мова".

Для розвитку української філології багато зробив І. Франко, котрий оприлюднив і проаналізував низку староукраїнських пам'яток і фольклорних текстів, залишив глибокі літературознавчі та мовознавчі дослідження.

XIX ст. відзначено активним розвитком української філософської думки. Філософські проблеми порушувалися багатьма українськими письменниками, істориками, філологами тощо.

Розвиток академічної філософії в Україні був пов'язаний з діяльністю П. Лодія, И. Шада, представників релігійної філософи О. Новицького, И. Міхневича, П. Авсєнєва, С. Гогоцького та ін.

Завдяки романтичним тенденціям в українській філософії постала проблема "людина-нація", розроблялася філософія національної ідеї. Науковці розмірковували про сенс і зміст існування нації, можливості самовизначення людини у світі як представника етнічної спільноти, усвідомлення народом своєї індивідуальності, самобутності тощо.

Розвиток філософії національної ідеї виявився у творчості М. Драгоманова, котрий пропонував ідеал спілки вільних самоврядованих громад. За його переконанням, майбутнє людства - це спільнота спільнот, утворена волею вільних особистостей. Водночас М. Драгоманов розглядав націю як певну спільноту, яка є носієм своєрідних особливостей, ознак, які не дозволяється ігнорувати і руйнувати, адже це знесилює кожного індивіда і спільноту в цілому. Філософ був упевнений, що досягнення соціально-культурного ідеалу добробуту і справедливості повинно домінувати над національним началом.

Теоретичне обґрунтування "філософії серця", започаткованої Г. Сковородою, належить представнику школи київської релігійної філософії П. Юркевичу. За його переконанням, філософія спрямована на осмислення душі. Вмістилищем душі в людському тілі він вважав серце, яке визначає сутність людської особистості та є осереддям духовності людини.

Значними були досягнення українських учених у галузі точних та природничих наук. Так, математик О. Ляпунов створив загальну теорію сталості руху механічних систем. Розвиток хімічної науки в Україні був пов'язаний з іменами В. Каразіна, М. Бекетова та ін. Зокрема, М. Бекетов став одним із засновників нової науки - фізичної хімії.

Понад 100 наукових праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії було створено М. Максимовичем.

Наприкінці XIX ст. в Україні почали проводитися систематичні мікробіологічні дослідження. Підвалини мікробіології було закладено

І. Мечніковим, котрий 1886 р. був одним із засновників першої в Україні та Росії та другої у світі (після Пастерівського інституту в Парижі) бактеріологічної станції для щеплення проти сказу (в Одесі). Засновником фізіологічної школи був І.Сеченов.

У Київському, Харківському, Одеському і Львівському університетах та Миколаївській астрономічній обсерваторії здійснювались астрономічні дослідження. Миколаївська обсерваторія брала участь у міжнародному співробітництві відносно створення зоряної карти неба і зоряного каталогу.

У1870-1890-хрр. в Україні поширилася така форма координації наукових пошуків та обміну інформацією, як наукові товариства. Відомі були Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне та Київське фізико-математичне товариства, Історичне товариство Нестора Літописця у Києві, історико-філологічні товариства в Харкові, Ніжині, Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка за оновленим статутом (1892 р.) перетворилося на справжню багатопрофільну академію наук (з незмінним пріоритетом проблем українознавства). Упродовж більшої частини історії товариства його структуру визначали історично-філософська, філологічна та математично-природописно-лікарська секції. Його розквіт припав на час головування М. Грушевського (1897-1913 році.): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, було розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів. Інтелектуальними лідерами товариства були також І.Франка та В. Гнатюк.

У ХІХ ст. українська інтелігенція усвідомила, що саме шляхом освіти та просвітництва можливе активне формування національної свідомості широких народних мас. Однак питання освіти перебували під пильним наглядом російського уряду.

1803 р. Міністерство освіти Росії затвердило чотири типи освітніх закладів: парафіяльні, повітові, губернські школи та університети. У початкових - парафіяльних - школах вчили читати, писати, рахувати. Головним їх завданням було навчання основам православної віри. У повітових школах протягом двох-трьох років вивчали церковнослов'янську, російську мови, арифметику і фізику, історію та географію. Учнями цих шкіл були діти дворян, чиновників, купців, заможних ремісників.

Губернські школи, гімназії давали більш ґрунтовну освіту. Зокрема, тут вивчалися іноземні мови - грецька, латинська. Навчання тривало чотири, а згодом сім років. Також середня освіта здобувалась у ліцеях: Рішельєвському в Одесі (1817 р.), Кременецькому (1819 р), Ніжинському (1820 р.)

Професійна освіта в даний час також не була розгалуженою. До середини XIX ст. працювали землеробська школа біля Харкова, кадетські корпуси у Полтаві й Києві, медична школа у Єлисаветграді, фельдшерське училище у Києві, артилерійське і штурманське у Миколаєві, морська школа у Севастополі.

Після реформи освіти 1864 р. початкові школи стали загальноосвітніми народними училищами, які працювали за єдиним навчальним планом і програмою. До кінця XIX ст. кількість початкових шкіл значно зросла, однак загальна грамотність українського населення залишалась низькою, не досягаючи навіть 30 % працездатного населення.

Гімназії, які надавали середню освіту, теж зазнали реформ. Вони поділялися на класичні, у яких переважали гуманітарні предмети, та реальні, в яких більше уваги приділяли точним наукам. Закінчення класичної гімназії давало право на вступ до університету без іспитів, а реальної - лише до вищих технічних навчальних закладів. Навчатись у них мали змогу переважно діти заможних верств населення.

XIX ст. - час відродження вищої освіти в Україні. Значною подією стало відкриття у Харкові університету в 1804/1805р. Університет діяв на підставі затвердженого урядом статуту, яким визначалася структура навчального закладу, його обов'язки і права. Спочатку в університеті діяли чотири факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (морально-політичний, згодом юридичний), фізико-математичний та медичний. Із самого початку в навчальному процесі використовувалися прогресивні методи викладання, які сприяли формуванню досить широкого світогляду студентів, а також більш ґрунтовній спеціалізації освіти. Виконання цього завдання стало можливим завдяки високому професіоналізму викладацького складу. В університеті працювали найвідоміші вчені, філософи, майстри слова того часу. Серед них були видатні українські вчені та митці П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А.Метлинський, І. Срезневський, М. Костомаров, О. Потебня, Д. Багалій та ін.

За статутом Харківський університет отримав автономію, яка поширювалася на різні форми діяльності: створення наукових товариств, видання періодичної літератури, цензурування літератури, що виходила на території навчального округу, створення навчальних закладів нижчого рівня тощо. Керівництво та викладачі університету докладали великих зусиль, аби створити мережу початкових і середніх шкіл для широких верств населення.

В університеті розгорнулася активна наукова діяльність, напружено працювало видавництво. Друкарня при університеті видавала наукову літературу, багато періодичних видань, зокрема: "Украинский вестник" (1816-1819 році.), "Украинский альманах" (1831 р.), "Запорожская старина" (1833-1838 році.), "Утренняя звезда" (1838 р.), "Украинский сборник" (1838-1841 році.).

1834р. було засновано університет у Києві. Факультет був один-філософський з двома відділеннями - історико-філологічним і фізико-математичним, які згодом набули самостійного статусу. 1835 р. відкрито юридичний, а 1847 р. - медичний факультети. З такою структурою університет працював до 1917р. Першим ректором університету став професор Московського університету М. Максимович - видатний вчений, історик, фольклорист та мовознавець.

Згодом університет став платформою для розгортання не тільки наукової та освітянської, а й ідеологічної діяльності. Саме в університеті склалася група молодих учених, натхненних романтичними ідеями, серед яких були М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський та ін.

Університет став центром вищої освіти в Україні, базовим навчальним закладом, із якого брали витоки багато вищих навчальних закладів. З-поміж них - Педагогічний інститут - самостійний навчальний підрозділ для підготовки учительських кадрів і державних службовців, медичний університет та ін.

У 1859-1870-х році. при університеті діяв аматорський театр, у якому працювали М. Старицький, М. Лисенко, П. Чубинський. Постійно діяли наукові товариства: природниче, фізико-математичне, фізико-хімічне, хірургічне, історичне, юридичне та ін. Таким чином, Київський університет був центром освіти і науки, виплекав багато видатних педагогів і вчених, літераторів і громадських діячів.

На базі Рішельєвського ліцею 1865 р. було засновано Новоросійський університет в Одесі. Тут викладали такі видатні вчені, як Д. Менделєєв, І. Мечніков, І. Сеченов та ін.

В останній чверті ХГХ ст. економічні потреби зумовили формування мережі вищих спеціалізованих навчальних закладів: відкрилися

Ніжинський історико-філологічний інститут, Глухівський учительський інститут, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі.

Наприкінці XIX ст. розширилося коло вищих навчальних закладів на західноукраїнських землях - були відкриті Чернівецький університет (1875 р.), Львівський політехнічний інститут, Академія ветеринарної медицини.

Таким чином, попри тяжке політичне і соціальне становище, всі утиски і гоніння, духовна культура українців у XIX ст. продуктивно розвивалася. Завдяки невпинній і наполегливій діяльності інтелігенції освіта і наука в Україні досягай значних успіхів.

Таким чином, розвиток української культури в XIX ст. визначався культурною політикою іноземних держав; різновекторністю; диференційованістю; суперечливістю; прагненням національного і соціального визволення; підвищенням національної самосвідомості; актуалізацією питання збереження національної мови в умовах лінгвоциду; активною діяльністю інтелігенції. Важливе значення в культурному житті України мали розробка філософії української національної ідеї, розвиток точних та природничих наук, формування системи освіти.

← Предыдущая страница | Следующая страница →