Поделиться Поделиться

Екологічна культура як системотвірний чинник екологічної безпеки

Екологічна культура: суть і необхідність для екологічної безпеки суспільства

Коли розглядати філософську етику у цілому із ретроспективного квазіеволюціоністського погляду, то її дозволяється витлумачувати як пізню реакцію homo sapiens, тобто людського розуму, на специфічний виклик, котрий полягає в через те, що в самому способі життя людини як виду (Spezies) від самого початку, тобто з антропогенезу чи гомінізаціі, закладено можливість кризової ситуації. Я маю на увазі обставину, вже описану філософською антропологією, так само, як і науковою теорією еволюції, згідно з якими генеза людини як виду від самого початку мала бути якимось чином пов'язана з руйнацією чи розпадом інстинктивних законів поведінки тварин і їхнього пристосування до природного довкілля. Кант твердив про "перехід... від "опіки інстинкту до керування розумом” чи "з опіки природи у стан свободи"". Проте сьогодні даний факт має бути витлумачено на новий лад.

Разом з багатьма представниками філософської антропологи дозволяється погодитися з тим фактом, що людина як homo faber за визначенням завдяки виготовленню знарядь праці та зброї зняла первинну (urspiigliche) відповідність поміж можливими каузальними наслідками своєї діяльності і сигналами, що сприймаються з довкілля і діють як спонукальні засоби окремих процесів руху в кругообігу харчового ланцюга інстинктивної поведінки тварин.

Разом з Якобом фон Уекскюлем (Uexkull), протагоністом сучасних етологічних досліджень, дозволяється стисло охарактеризувати вихідний наслідок антропогенезу як порушення природної рівноваги поміж "світом створеним" (Wirkwelt) (тобто світом можливих результатів діяльності) і "світом видимим" (Markwelt) (тобто світом можливих сигналів, [що даються у відчуттях]) суто тваринної поведінки. Через те зрозуміло, що нова ситуація, яка виникла, ситуація свободи людської діяльності у "відкритому світі", і діяльнісний вплив на неї з огляду на брак (Mangels) стабільності і регульованості може й має розглядатись як кризова.

Моральне значення даної кризової ситуації дозволяється пояснити передусім біблейською нарацією про братовбивство Авеля Каїном. До того ж цю оповідь дозволяється тлумачити і так, що вона пояснює усі ті інтервенції у сфері людських стосунків, які завдяки виготовленню і застосуванню зброї уможливлюють руйнацію homo faber меж отримання агресії за допомогою інстинктів. Останнім ступенем започаткованого цією подією розвитку дозволяється означити ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Оскільки останнє було чинником військових взаємин поміж людьми, дистанція, досягнута за допомогою технічних засобів людської діяльності, цілком заступила сприйняття наслідків, які призвели до людських жертв. Через те можливу зворотну дію стримувального результату дій на відчуття і емоції діючих агентів було зведено нанівець. Даний наприклад розширення і підвищення причинового потенціалу людських дій homo faber може мати значення для того, щоби проілюструвати актуальну вимогу людської життєвої ситуації до розуму і сили уявлення homo sapiens відносно встановлення етики, яка регулювала б людські взаємини. Таким чином, етику, коли підійти до неї з функціонального погляду, певною мірою дозволяється розглядати як компенсацію людським розумом недостатності інстинктивних отримувачів зростаючої технічної експансії.

Загальна спрямованість значення зміни і підвищення дієвості активності людини, що провадиться homo faber (і до того ж його активність має довгострокове значення), стає наочнішим, коли наприклад ядерного бомбардування порівняти з експансією модерної індустріальної технології в природне довкілля людини як виду. Адже з огляду на індустріальне забруднення річок, озер, морів та земної атмосфери чи з огляду на знищення лісів та численних видів тваринного й рослинного світу, зниження (Abschirmung) сприйняття та чутливості окремими агентами діяльності наслідків та побічних наслідків своєї активності багато в через що є також радикальнішим, ніж у випадку з ядерним бомбардуванням. Через те також нагальнішою має бути компенсаторна функція етичного розуму та сили уявлення homo sapiens.

Проте, на відміну від руйнівних аспектів людської взаємодії, руйнівні аспекти людської експансії в природу в межах традиційних інституцій моралі та права чи в межах філософської етики у цілому як етична проблема фактично були не завважені і не обговорювалися. Лише останніми десятиліттями моральне сприйняття homo sapiens, резонуючої громадськості стало таким, що людські стосунки і відношення людей з природою розглядаються як етична проблема. Ставлення людини до природи порівнюється тут з відповідними стосунками людських істот одного з одним чи з ними пов'язується. Проте досі також годі сподіватися, що вже знайдено концептуальні підходи до розв'язання даної проблеми згідно до нових вимог до етики у цілому. Чи вже існують людські інституції чи форми моралі чи етики, які в змозі розв'язати й цю проблему; чи ми потребуємо абсолютно нової етики, яка б обґрунтовувалась у філософії чи мудрості нового типу; чи маємо ми право спасувати відносно таких домагань і ігнорувати так званий новий характер етичних проблем, звертаючись до наших партикулярних традицій та звичаїв?

Карл-Отто Апель.

Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці.

Кожний народ має свою унікальну культуру, століттями накопичує культурні цінності, що залежать від складових географічного положення, кліматичних умов, розмірів і специфіки території тощо, тобто відрізняється своєю культурною своєрідністю. Проте це не виключає наявності деяких загальних культурних категорій, які уможливлюють культурну комунікацію і міжкультурне спілкування.

М. Реймерс вважав, що сучасна культура вступає в якісно новий "екологічний" етап у своєму розвитку. Щоправда, можливо, більш доцільно говорити не про "новий етап", а про посилення тенденції до "екологізації" культури. Вона є невід'ємною від загального процесу ускладнення зв'язків і залежностей культури, від усієї сукупності факторів соціальної життєдіяльності. Культура є не тільки опозицією стосовно "натури", природи, це поняття вписується і в більш багату і складну категоріальну систему "природа – людина – суспільство".

Які ж резерви має людство? Які сили можуть не тільки сприяти людському виживанню, а й бути джерелом його сталого розвитку?

За відповіддю звернімося до системи "людина – культура". Перш за завжди до таких сил варто віднести загальнокультурний потенціал людства і рівень розвитку суспільства. Культуру зазвичай визначають через протиставлення її природі, і це деякою мірою слушно, оскільки одним із найважливіших проявів культури є відображення свідомої діяльності суб'єкта на відміну від природного буття природних тіл. Однак не слід абсолютизувати відмінність культури від природних явищ. Насправді природа і культура являють собою такі протилежності, у відмінності яких є тотожність. У процесі свого розвитку вони припускають дедалі більше взаємопроникнення і взаємозумовлення. Через те перехід до екологічно орієнтованої культури є закономірним: він був підготовлений усією людською історією. Саме споконвічне поняття "культура" несе в собі творчий зміст, оскільки в перекладі з латинського означає "оброблення". Очевидно, поняття "екологічна культура" охоплює не тільки завжди те, що означає соціальне, на відміну від природного, а таке соціальне, котре сприяє збереженню і розвиткові суспільства в біосфері в єдності з природою.

Мабуть, ніколи також за всю історію люди не були так сильно залежними від стану своєї культури, як у наш час. Звідси рівень екологічної безпеки суспільства визначається розвитком адекватної теорії культури з урахуванням тих особливостей, що привнесені сучасною екологічною ситуацією. Це вимагає глибоких наукових теоретичних досліджень екологічної культури в контексті екологічної безпеки і практичних інтерпретацій механізмів їхньої взаємозумовленості. І це тим важливіше, що для стихійного руху до мети методом спроб і помилок не залишається часу. До того ж стан природного середовища – занадто серйозний фактор існування, щоби люди мали право на помилки відносно впливів на нього.

Історія розвитку предметних і суб'єктивних компонентів культури і практики освоєння природних сил є, з одного боку, процесом соціалізації природи, коли пізнані і практично перетворені людиною фрагменти світу природи набувають форм, адекватних людському існуванню, а з другого боку – є процесом натуралізації людини, тобто практичним виявленням прихованих у людині природних можливостей і здібностей до нових творчих видів предметної колективної діяльності.

У цьому процесі виробництву, технологіям належить особлива роль, оскільки вони розкривають культуру активного ставлення людини до природи, безпосередній процес становлення її життя, а заразом і суспільні умови життя і духовні цінності.

Разом з тим технологія – найважливіший фактор формування і розвитку людської особистості, її продуктивних здібностей і соціально- культурних якостей. Як така, вона має істотне культурно-виховне значення. Адже технологія предметно акумулює не просто і не тільки людське знання, а й, що особливо важливо, суспільно вироблені механізми трудової діяльності людини. Таким чином, технологія містить глибокий творчий зміст, оскільки має своєю визначальною основою матеріально-практичну діяльність людини, насамперед суспільний характер даної життєдіяльності.

← Предыдущая страница | Следующая страница →