Поделиться Поделиться

Культурогенез як процес "випадіння людини з природного простору

Особистісна "самість" (тобто усвідомлення людиною свого "Я", своєї суб'єктності) почала утворюватись у результаті розведення перцептивних вражень і їх спонтанних екзистенційних переживань, тобто розділення сенсорного, чуттєвого сприйняття зовнішнього світу і внутрішніх реакцій на дані подразнення у вигляді думки, усвідомлення.

Інакше кажучи, в якийсь момент людина почала не просто відчувати й переживати голод, а усвідомлювати, що це саме вона голодна, не просто відчувати й переживати холод, а усвідомлювати, що це їй холодно. Своєю щойно набутою здатністю до думки, до усвідомлення людина ніби дистанцію велася від свого ж чуттєвого зв'язку з зовнішнім світом, набуваючи вміння подивитися на даний світ ніби ззовні, зі сторони. Це знаменувало розрив природного континууму, природної безперервності й недиск-ретності: в єдиному й цілісному Універсумі з'явилося дещо окреме, виділене і дещо інше. Таким шляхом була утворена первинна культурна опозиція (протиставлення) "Я - інше" ("Я" - "не Я"). Ця опозиція як така і стала причиною та своєрідним місцем розриву недискретного, безперервного природного космосу, початком зародження первинних культурних смислів.

Інструментом творення смислового культурного простору стала людська мова - раціональна знакова система, якою і створюється культура як модель, схема буття.

"Випадіння" людини (звісно, поступове і завжди неповне) з потоку космічних і біологічних ритмів, яке сталося внаслідок формування первинної опозиції, первинного культурного смислу, дозволяється співвіднести із філософською категорією відчуження.

До речі, в релігії даний процес "випадіння", виходу людини з природної цілісності описується в поняттях "відпадіння людини від Бога". Причому таке трактування джерел людської історії є характерним не тільки для іудаїзму чи християнства, а й для багатьох інших релігій, наприклад індуїзму.

Процес виділення (відчуження, "випадіння") людини з природи супроводжувався втратою нею інстинктів, цього природного механізму керування поведінкою живих істот. Разом із пізнанням, початком розуміння людина отримала і незнання як таке. Так само, як усвідомлення свого "Я" фактично означає і усвідомлення "не Я", щонайменше "знання" вже автоматично передбачає появу "не знання". Іншими словами, почавши вперше пізнавати природу, людина водночас уперше почала і не знати її, тобто втрачати безпомилкові інстинктивні відчуття подій і процесів, простору і часу. Прірва відчуження сприймалася, природним чином, як дещо дискомфортне і потребувала подолання. Своєрідними інструментами подолання цього відчуження стали породжені тією ж людською самістю воля і вибір.

Тварини не приречені "вибирати" в людському розумінні, оскільки ними керує (дозволяється сказати: за них обирає) безособовий природний закон, що діє через імперативні імпульси зовнішніх відносно індивіда інстинктивних програм. Тварини нічого не "знають", проте це означає і те, що для них не існує проблеми "незнання". Людина ж, з випадінням з природного континууму й отриманням свого "Я", виявилася приреченою на вибір. їй треба було навчитись самій обирати якийсь варіант із невідомого майбутнього: в котрий бік іти; чи дозволяється це їсти; як краще облаштувати місце для ночівлі і т.д. Щоправда, слід ураховувати, що сегмент дійсного індивідуального вибору з розвитком культурного простору дуже значною мірою починає обмежуватись горизонтом традиції (в найширшому форматі цього поняття - тобто традицій не тільки побутової поведінки, а й морально-правових, наукових, світоглядних тощо). Проте при цьому самі традиції цілком дозволяється розуміти як результат надіндивідуального, колективного культурного вибору певної людської спільноти.

Людський вибір, котрий, власне, завжди є вибором майбутнього (чи то найближчої миті, чи подальшого часу), разом з тим становить і інтенцію злиття з іншим, з тим простором і часом, що не є людським "Я", де людини ніколи немає. Вибір у даному контексті диктується прагненням подолати розрив природного континууму. Власне, через вибір, проведений шляхом проекції психічних інтенцій на окремий феномен зовнішнього світу, досягається ситуативне зняття опозиційності, суб'єктно-об'єктних відносин та, зрештою, практичне (хоча й завжди тільки ситуативне, фрагментарне) подолання відчуження. В результаті вибору людська "самість" інтенційно з'єднується з "іншим" і опановує його. Іншими словами, обираючи чи приймаючи рішення, людина тим самим ніби "закидає" своє "Я" в те "інше" майбутнє. Воля в процесі вибору є психологічним інструментом.

Однак діалектика вибору полягає в через те, що його реалізація, яка є спорідню вальною концентрацією на певному окремому фрагменті буття, своєрідною партиси-пацією, відкидає тим самим (принаймні на даний хронологічний момент) усі інші потенційні можливості інтенційного зближення і злиття "Я" та "іншого". Знімаючи ситуативне відчуження, долаючи опозиційну прірву в певній точці, вибір поглиблює опозиційне напруження в інших місцях, об'єктивно розширюючи і горизонт відчуженості. Звідси причини того характерного відчуття вибору як приреченості, тягаря, важкості, джерела душевних колізій, які пронизують усю людську історію. Дозволяється згадати і характерне прагнення мас перекласти вибір (і відповідальність) на соціального лідера (вождя, фюрера і т.п.), харизматичний авторитет (пророка, героя та ін.) чи хоча б скромно поступитися правом (чи обов'язком?) індивідуального вибору колективно виробленій традиції.

Таким чином, культура є виявом і результатом своєрідної автономності, відокремленості людини відносно безособової природи та її законів. Перший момент даної автономності збігається з початком культурогенезу, а її розвиток і поглиблення супроводжують історію культури до сьогодні. Причому сегмент "водіння і вибору" фактично відповідає за своїм розміром і місце розташуванням сегментові розриву, втрати інстинктивних природних програм. Тобто людина обирає будь-що тільки в межах культурного простору. На первинній стадії культурної історії даний сегмент заміни природних програм вибором був також мінімальним. Більша частина життя первісної людини перебувала в природному континуумі з його безперервністю, взаємопов'язаністю, в через те числі й принциповою неподільністю на відоме і невідоме. Первісна людина також не усвідомлювала себе повноцінним суб'єктом своїх думок і дій. Дехто з сучасних науковців уважає, що також в епоху давніх цивілізацій людина могла немовби чути голоси (так їй могло здаватися) якихось, за сучасною термінологією, "надприродних" (насправді ж якраз принципово природних) сил, які керували її діями і давали розуміння принципів Універсуму. Тобто давня людина, яка була також не дуже віддаленою від природи, істину "відчувала" майже інстинктивно, а потім переводила дані близькі до інстинкту відчуття у форми раціонального мислення і мовного викладення. Можливо, вражаючі нас здобутки і знання прадавніх культур можуть бути пояснені саме таким чином. Безперечно, що і феномен інтуїції сучасної людини також може бути проаналізований у руслі проблематики культурогенезу.

Першим виявом самосвідомості людини, як уже говорилося, виступила метаопозиція "Я - інше". Здійснюючи надалі вибір певного просторово-часового фрагмента буття (даний фрагмент, власне, самою людиною і відділяється від континууму, твориться її свідомістю як окремість, "усвідомлюється"), людина тим самим ситуативно (фрагментарно) долає породжене відчуження. Однак кожен такий вибір збільшує відчуження лоза межами даного ситуативного з'єднання, оскільки завжди "інше" (тепер уже "інше" не тільки відносно людського "Я", а й відносно зробленого людиною вибору) стає також більш чужим для неї - стає не обраним, не зближеним, не можливим, принаймні на даний хронологічний момент. Інакше кажучи, кожен зроблений вибір ставить людину перед також масштабнішим опозиційно-смисловим полем, нарощуючи тим самим феноменальний простір культури. Простір смислів і є, власне, простором культури. Саме розгортання смислового простору опозицій уможливлює перебування людини в дуалізованому культурному світі та перманентну адаптацію у цьому конфліктному середовищі.

Метаопозиція "Я - інше" знаменувала своєю появою виділення суб'єктної людської свідомості із природного континууму і початок культурогенезу, тобто розгортання людського мислення і культурного простору смислів. Вона започаткувала культурний розрив загального буттєвого зв'язку всього з усім - зв'язку, що є природним законом, у своєму роді аналогічним до загального гравітаційного зв'язку матеріальних тіл. Надалі первинна мета опозиція "Я - інше" набула значення своєрідного апріорного конструктивного принципу (чи зразка) всього культурного смислотворення.

← Предыдущая страница | Следующая страница →