Поделиться Поделиться

Мистецтво Відродження як втілення духовних ідеалів доби

Індивідуалістичні настанови, прагнення самовираження найяскравіше позначилися в італійському мистецтві. У даний час змінюються як соціальний статус митця, котрий втілює соціокультурний ідеал унікальної, вільної, універсальної особистості, так і ставлення до мистецької діяльності. У Середньовіччі праця митця не усвідомлювалась як унікальна, не відрізнялася від ремесел: мистецька діяльність здійснювалася в межах цехових об'єднань, де вона була повністю регламентована. У добу Відродження творчість перетворюється на індивідуальну діяльність. Новими формами об'єднання митців стають вільні академії, гуртки тощо.

Важливу роль у "звільненні" митців відіграв інститут меценатства і патронату. Коли в Середньовіччі головними замовниками були церква, королі, феодальна верхівка, то в добу Відродження - не тільки церква, а й міська влада, заможні городяни.

Ренесансний світогляд утверджував пріоритет креативного начала, авторства. Для середньовічної свідомості художні твори - це варіанти праобразу, канону. Ренесансна культурна установка, навпаки, орієнтована на неповторність і унікальність твору, його оригінальність стає еквівалентом його художньої цінності. Починають цінуватися художня якість, майстерність, ім'я майстра, котрий отримує безмежну творчу свободу.

Ренесансна епоха створила передумови для виокремлення світу мистецтва в особливу сферу, однак живопис, музику також називали наукою, що свідчило про неусвідомленість специфіки наукової і художньої діяльності.

Ренесансне мистецтво своїм змістом і формою орієнтоване на людину. Це виявляється у розширенні кола тем і образів: художники починають активно звертатися до світських сюжетів, образів реального світу, втілювати конкретні земні почуття й емоції людини. Оновлення образної сфери зумовило актуальність жанру портрета, сольних форм виконавства в музиці, розвиток світської тематики в літературі, особливу увагу до любовної лірики тощо.

У мистецтві Ренесансу зображення реального світу стає метою творчості. Головне призначення мистецтва - відтворення земної дійсності в усій її красі. Коли у середньовічному мистецтві образи реальності позбавлені самостійної цінності, то Ренесанс культивував зображення речей, простору, форм, кольорів людського світу. Звідси - пріоритетне становище візуальних видів мистецтв (живопису, скульптури, архітектури). Навіть зображення релігійних сюжетів набуває повноти земних форм.

У ренесансному живопису стверджується значущість реального бачення світу, художники починають писати з натури, поступово відмовляються від середньовічних канонів, утілюють конкретні почуття й емоції. З'являється станковий живопис, вільний від архітектури, умовність і площинність середньовічного живопису змінюються на пряму перспективу (відчуття простору, глибини в картині) та об'ємність зображень завдяки техніці світлотіні. Зображення людини відповідає правильним анатомічним пропорціям, відроджується інтерес до краси людського тіла. Великого значення набуває жанр портрета, відбувається становлення пейзажу як окремого жанру.

Перехід від середньовічного до ренесансного живопису пов'язаний з ім'ям Джотто, котрий в релігійних сюжетах відтворював красу земних образів ("Оплакування", "Мадонна на троні" та ін.).

Живопис XV ст. характеризується різноманітністю індивідуальних манер художників, формуванням місцевих шкіл - флорентійської, умбрійської, північно-італійської, венеціанської. Велику роль у становленні і розвитку живопису відіграла творчість С. Боттічеллі, Мазаччо, Фра Б. Анжеліко, Ф. Ліппі, Д. Гірландайо, П. делла Франческа, П. Перуджіно, А. да Мессіна, Дж. Белліні та ін.

Вершиною Високого Відродження є творчість Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті.

Геній Леонардо да Вінчі воістину був унікальним. Плідне поєднання наукової та художньої діяльності дозволило Митцю і Вченому зробити відкриття, які випередили відповідний час, як у живопису, так і в анатомії, механіці, інженерії, оптиці тощо. Одним із його мистецьких досягнень є оновлення техніки малюнка за допомогою прийому "сфумато" - "розмивання" чітких контурів зображень. Його живописні твори втілили гуманістичний Ідеал людини ("Мадонна Літа", "Поклоніння волхвів", "Мадонна у гроті", "Джоконда").

Живописні образи Рафаеля сповнені гармонії та ліризму, вони поетичні та піднесені, відрізняються досконалістю композиції, виразною пластикою фігур. Особливу увагу він приділяв образу Мадонни ("Сікстинська Мадонна", "Мадонна Конестабіле").

Драматичне світовідчуття пронизує твори Мікеланджело - художника, архітектора, скульптора і поета. Створені ним образи сповнені драматизму й експресії, проникнуті ідеєю величі людського духу (скульптури "Давид", "Мойсей", "Раби"). Трагізмом і скорботою пронизані образи скульптурної групи "П'єта" ("Оплакування Христа"). Одним із живописних шедеврів Мікеланджело є розпис Сікстинської капели у Ватикані ("Страшний суд").

Венеціанський живопис XVI ст. репрезентовано творчістю Джорджоне, Тіціана, П. Веронезе, Я. Тінторетто.

У ренесансній скульптурі з'явилася самостійна, незалежна від архітектури статуя, утвердилися значущість реального буття, принципи земної краси, анатомічно правильна пропорційність зображення людського тіла. Справжнім реформатором скульптури в XV ст. вважається флорентійський скульптор Донателло ("Давид"). Яскравим представником мистецтва скульптури Пізнього Відродження є Б. Челліні ("Персей").

Основоположними для архітектури Ренесансу були принципи гармонії і краси, домірності споруд; орієнтація на античну архітектуру як взірець. Провідне місце в мистецтві архітектури Раннього Відродження належить Ф. Брунеллескі. Новатором зодчества вважається видатний митець, науковець, філософ Б. Альберті, котрий у трактатах "Про зодчество", "Про живопис", "Про ліплення" виклав нові принципи живопису й архітектури. Архітектура Високого Відродження представлена іменами Браманте, Рафаеля, Мікеланджело.

Ренесансна література спиралася на фольклор і творчо переосмислений античний досвід, зверталася до світських сюжетів і образів. Жанрове різноманіття літератури Ренесансу зумовлено як збереженням старих, так і складанням таких нових жанрів, як ідилічна поема, ренесансна пастораль, алегорія, байка, діалог, епістола, роман-сповідь, а також новела, біографія та автобіографія. Формування національних засад і секуляризація позначилися в через те, що письменники почали звертатися до простонародної італійської мови. Проте міцна і довготривала традиція латинської мови не переривається.

Творчість Данте Аліґ'єрі ("Божественна комедія"), яка вважається джерелом Відродження, демонструє тісне переплетіння елементів середньовічної та ренесансної культур. Перехідний період закарбувала багатогранна творчість Ф. Петрарки ("Книга пісень", "Тріумф"),

Раннє Відродження яскраво репрезентує творчість Дж. Боккаччо ("Декамерон"). Значний внесок у розвиток літератури Високого і Пізнього Відродження зробили Л. Аріосто, П. Бембо, Т. Тассо, Б. Челліні, Н. Макіавеллі та ін.

Музичне мистецтво характеризується розквітом поліфонії, розвитком духовних і світських жанрів (меса, мотет, мадригал). Серед видатних композиторів Відродження слід назвати Дж. Палестрину, К. Джезуальдо. Наприкінці XVI ст. завдяки творчості Я. Пері та Я. Честі сформувався новий жанр - опера.

На основі народного театру склався жанр комедії дель арте, орієнтований на народну лексику, гротеск, гру, імпровізацію.

Особливістю еволюції мистецтва Північного Відродження є тривале збереження готичних традицій та їх синтезування Ь ренесансними тенденціями, активне формування національних рис.

У Німеччині кінець XV - початок XVI ст. відзначено злетом живопису і графіки. Центральне місце в образотворчому мистецтві того часу належало художнику, теоретику мистецтва, вченому Л. Дюреру - одному із творців жанру портрета і автопортрета у Німеччині, котрий втілив драматизм світовідчуття людини реформаційної доби ("Апокаліпсис", "Лицар, смерть і диявол", "Св. Ієронім у келії" та ін.).

В архітектурі ренесансні тенденції виявилися із середини XVI ст., органічно поєднуючись із пізньоготичними традиціями. Значного розвитку набуває світське будівництво: палаци і замки знаті, ратуші, приватні будинки.

У німецькій літературі відбилися загальноєвропейські тенденції - інтерес до національної специфіки, розвиток національної мови, розроблення гуманістичних ідей. Одним із перших кроків у цьому процесі став переклад М. Лютером Біблії німецькою мовою.

Формою критичного осмислення ролі церкви в суспільстві стала сатира ("Похвала глупості" Е. Роттердамського, "Корабель дурнів" С. Бранта та ін.). Великої популярності в міському середовищі набули шванки - коротенькі історії, анекдоти з життя. Виразником типово бюргерських цінностей був поет Г. Сакс. Іншим полюсом німецької літератури є лірична поезія, зосереджена на духовному світі людини, і репрезентована творчістю К. Цельтіса.

У Нідерландах готичні традиції долалися повільно та нерівномірно (у різних регіонах). Найбільш яскраво ренесансні тенденції виявляли тісний зв'язок із готичною традицією. Криза ренесансних ідеалів віддзеркалилася у творчості П. Брейгеля Старшого "Мужицького", котрий спирався на національні традиції і фольклор. Своєрідний світ символів позначився у живописних полотнах /. Босха.

Значний внесок у європейське мистецтво зробили композитори нідерландської поліфонічної школи (Г. Дюфаї, Ж. Депре, О. Лассо та ін.), які працювали в жанрах меси, мотету.

Специфіка французького Ренесансу полягала в синтезуванні власної національної та італійської традицій, опорі на досягнення середньовічної культури та придворно-аристократичному характері, зумовленому абсолютизмом. Значним явищем у формуванні національної літератури стала діяльність творчого об'єднання "Плеяда" (П. Ронсар, Ж. дю Белле), орієнтованого на античність і використання французької мови. Видатною постаттю ренесансної літератури є Ф. Рабле, твір якого "Гаргантюа і Пантагрюель" демонструє поєднання традицій середньовічної сміхової культури з гуманістичними ідеалами.

Англійський Ренесанс характеризується опорою на досвід італійського, активним розвитком національних традицій. Його розквіт припадає на період королівства Єлизавети І Тюдор. Однією з центральних фігур культури того часу був поет і драматург В. Шекспір, творчість якого відбиває кризу ренесансних ідеалів і знаменує перехід від Ренесансу до нової епохи - барокової.

Таким чином, культура Відродження характеризується такими ознаками: секуляризація, антропоцентризм, індивідуалізм, ренесансний гуманізм, орієнтація на міський тип культури, новаційність, креативність, зародження національної культури, Італійське Відродження, за винятком цих рис, відзначено титанітом та елітарністю. Специфіка Північного Відродження зумовлюється реформаційним рухом та наявністю таких ознак, як переосмислення взаємостосунків "людина - Бог"; заперечення ролі церкви як посередника поміж світом людським та божественним; підвищення значущості морально-релігійних питань; зосередженість на внутрішньому, духовному світі людини; містичне світовідчуття; пане і нерівномірне поширення гуманістичних ідей, їх переосмислення і засвоєння на ґрунті середньовічних традицій, їх переплетіння з національними началами; відсутність елітарності.

← Предыдущая страница | Следующая страница →