Поделиться Поделиться

Ціннісний вимір культури

Велика культура, за П. Сорокіним, – це не просто конгломерат різноманітних явиш, а є єдністю чи індивідуальністю, усі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом й відбивають одну головну цінність. Саме цінність є основою та фундаментом усякої культури. З даної причини важливіші складові частини такої інтегрованої культури взаємозалежні: у випадки зміни однієї з них інші неминуче зазнають схожої трансформації.

Це положення П. Сорокін довів на прикладі розвитку моделі західної культури середніх віків, підкреслюючи, що її головною цінністю був Бог. Архітектура та скульптура, література, живопис, музика того часу були наскрізь пронизані релігією і християнською вірою. На цій фундаментальній цінності базувалися також наука, політична організація, філософія, етика, право та сім'я. Навіть організація економіки контролювалася релігією, яка жорстоко регулювала економічні відносини, забороняючи ті її форми, що мали б приносити прибуток, одночасно підтримуючи форми економічної діяльності, недоцільні з утилітарної точки зору. Навіть у XIX ст., як це довів М. Вебер, протестантська етика відігравала роль ферменту й каталізатора розвитку капіталістичних відносин, перебудовуючи економічну поведінку та життєвий уклад людини того часу [21]. Таким чином, домінуючі мораль, звичай, спосіб життя, мислення демонстрували свою єдність з Богом як єдиною та вищою ціллю, а також своє негативне та байдуже ставлення до чуттєвого світу, його багатству, радощам та цінностям. Чуттєвий світ розглядався лише як тимчасовий "притулок людини". Інакше кажучи, інтегрована частина середньовічної культури була єдиним цілим, усі частини котрого виражали вищий принцип об'єктивної дійсності та значущості: нескінченність, надчутгєвість, надрозумність Бога – творця світу й людини [100, с. 430]. Така уніфікована система культури, заснована на принципі надчутгєвості й надрозумності Бога як єдиної реальності й цінності, визначалася соціологом ідеаціональною. Переважно ідеаціональними культурами, на його думку, були й інтегральна культура Брахманської Індії, буддистська та лаоїстська культури, грецька культура VII-VI ст. до н. е.

Занепад середньовічної культури, котрий розпочався наприкінці XII ст., П. Сорокін пов'язував саме з розпадом ідеаціальної системи культури. Тоді з'явився зародок нового основного принципу, котрий полягав у через те, що об'єктивна реальність та її смисл чуттєві. За цим принципом тільки те реально, що ми бачимо, чуємо, сприймаємо, відчуваємо та приймаємо через наші органи чуття. Поза даної чуттєвої реальності чи немає нічого, чи є дещо таке, чого ми не можемо відчути, а це – еквівалент нереального, неіснуючого. Даний новий принцип зіткнувся з принципом ідеаціональної культури, що занепадає, злиття їх в органічне ціле призвело до утворення нової культури у XIII–XIV ст. Його основною передумовою було те, що об'єктивна реальність частково надчуттєва й частково чуттєва; вона охоплює надчуттєвий та надраціональний аспект, а також раціональний й, нарешті, сенсорний аспект, утворюючи собою єдність цього нескінченного різноманіття. Цю культурну систему П. Сорокін називав ідеалістичною. Такою вона була у XII-XIV ст. у Західній Європі, у давній Греції V-IV ст. до н. е. [100, с. 430-431].

У XV ст. відбувся подальший занепад ідеаціональної культури, в той час як культура сенсорна продовжувала нарощувати темп, і з XVI ст. даний новий принцип став домінуючим. Таким чином виникла сучасна форма культури – культури сенсорної, емпіричної та світської, якому П. Сорокін називав чуттєвою. За новим принципом уся об'єктивна дійсність та її сенс – сенсорні. Він стає домінуючим не тільки в культурі, проте й в усіх інших сферах життєдіяльності. Коли головний принцип середньовічної, ідеаціональної культури робив її переважно потойбічною й релігійною, орієнтованою на надчуттєвість Бога, а принцип ідеалістичної культури був частково над- сенсорним та релігійним, а частково світським й потойбічним, то головний принцип сучасної чуттєвої культури – світський та утілитарний, відповідний цьому світу. Всі дані три типи виявляються в історії єгипетської, вавилонської, греко-римської, індуїстської, китайської культур.

Сучасну кризу євро-американської культури П. Сорокін пояснював розпадом її переважаючої чуттєвої системи, а точніше чуттєвої форми західної культури та суспільства, що розпочалася з кінця XII ст. й поступово замінила собою ідеаціональну форму середньовічної культури, яка вичерпала відповідний творчий потенціал. Так траплялося, вважав соціолог, кілька разів в історії основних культур минулого; теж саме відбувається й зараз з чуттєвою формою, що вступила у період свого занепаду [100, с. 431, 435].

Запропонована П. Сорокіним модель розвитку західної культури відіграє значну роль у процесі дослідження міжцивілізаційної взаємодії, проте її аргументація та сам метод викликають багато питань. Перше торкається структуризації культури. В одному місці своєї праці він підкреслював, що з кінця XII ст. чуттєва культура замінила ідеаціональну [100, с. 435], а в іншому стверджував, що зіткнення сенсорного принципу з принципом ідеаціональної культури утворило у XIII-XIV ст. зовсім нову синтезовану культуру, більш універсальну, ніж попередні, що охоплювала надчуттєвий та надраціональний, раціональний та сенсорний аспекти, являючи собою єдність нескінченного різноманіття. Проте ця нескінченність обмежується автором лише XIII-XIV ст. – ідеалістичної, з XV ст. – чуттєвої, за якою остання культура приходить на зміну не ідеаціональній [100, с. 435], а ідеалістичній культурі. По-друге, суперечливим виглядав висновок П. Сорокіна про відповідність чуттєвої культури сучасному світу [100, с. 435] та про розпад даної форми культури, адекватної західному суспільству [100, с. 435]. По-третє, непереконливою виглядала аргументація автором метаморфоз культури за рахунок постійної зміни її форм з посиланням на їх подібність таким самим трансформаціям, що відбувалися свого часу з греко-римською та іншими високим культурами [100, с. 433]. Тут не дозволяється не погодитится з Ю. Павленком, котрий звернув увагу на якісну відмінність нового часу як епохи раціоналізму від середньовіччя, не кажучи вже про культуру давнини [82, с. 128]. Саме даний новітній дух надраціоналізму та виняткового прагматизму, що сприяв поширенню нової, масової культури, залишився поза увагою П. Сорокіна. По-четверте, до недоліків його ціннісної теорії слід віднести необгрунтованість фази переходу від однієї форми культури до іншої. Надмірне акцентування уваги на цінностях як домінуючого компоненту тріади культурної взаємодії знецінило роль людини як творця та генератора цих цінностей. На наше переконання, саме у цій площині слід вести подальший пошук механізму соціокультурних трансформацій суспільства. У цьому аспекті досліджуваної проблеми К. Ясперс з його концепцією "осьового часу" виглядав більш переконливим, ніж П. Сорокін, котрий завжди ж таки напротивагу шпенглеровському діагнозу західної культури як агонізуючої протиставив обнадійливий висновок про родові муки нової форми культури, проте залишив відкритим питання про її зміст.

← Предыдущая страница | Следующая страница →