Поделиться Поделиться

Археологія України

Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Величезна кількість пам'яток, зокрема монументальних - великих курганних могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городищ та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, - ясна річ, не могла залишатися непоміченою. Для Нестора-літописця давно залишені городища ("гради") стали одним із аргументів для висвітлення історії розселення слов'ян. Однак передісторія археології на землях України пов'язана передусім із церковною археологією, спрямованою на придбання і збереження церковних святинь. Та й перші розкопки в Україні - Десятинної церкви П. Могилою (1636) - було проведено не з науковою метою, а щоби довести польському урядові давність православної церкви (боротьба проти церковної унії).

Початок археології як науки пов'язаний з петровською добою, зокрема заснуванням у 1718 р. Кунсткамери у Петербурзі. Особливо значущою подією у становленні археології стали так звані "вчені мандрівки", ініційовані Петром І, а після його смерті - Російською академією наук - з метою суцільного обстеження природних і духовних багатств Росії. Тоді ж було розпочато розкопки курганів у Сибіру. Можливо, під впливом цих подій у 1763 р. за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю О. П. Мельгунова поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) було розкопано великий курган - Литу могилу (інша назва - Мельгуновський курган). Унікальні знахідки з нього були передані до Петербурга (зберігаються в Ермітажі) і майже одразу правильно ідентифіковані як скіфські. Як то нерідко буває, перший розкопаний не грабіжниками курган виявився унікальною пам'яткою. Це найдавніший скіфський царський курган на території нашої країни. Від даної події розпочинають родовід скіфської археології. Скіфи Геродота ставали реальністю.

Приєднання Криму до Росії відкрило шлях "ученим мандрівкам" і до Північного Причорномор'я - експедиціям В. Ф. Зуєва (1782), П. С. Палласа (1793-1794), П. І. Сумарокова (1799, 1802). Так було відкрито багатий світ півдня - грецькі міста й грандіозні кургани, "печерні" міста й середньовічні фортеці, кам'яні ящики таврів. Тим самим було зроблено перші кроки до розвитку таких підрозділів археології, як класична, таврів, середньовічної історії Криму. Не лише наукові інтереси, а й грабіжницькі розкопки спонукали до організації музеїв на півдні - в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Діяльність музеїв не обмежувалася збиранням старожитностей, вони розпочали вивчення пам'яток. Уже перші дослідження в Керчі одразу ж увінчалися успіхом, а Ермітаж, куди, як пізніше писав М. І. Веселовський, "по естественному ходу вещей" передавалися старожитності з усієї Росії, поповнився шедеврами греко-скіфського мистецтва (кургани Куль-Оба, Кекуватського, Золотий). Згодом їх було чудово видано співробітником Ермітажу Л. Стефані.

Об'єднання навколо Одеського археологічного музею фахівців та любителів археології сприяло створенню Одеського товариства історії і старожитностей (1839). Ініціатором його був Микола Никифорович Мурзакевим професор і ректор Рішельєвського ліцею. А 1846 р. при Товаристві було організовано власний музей, котрий вирізнявся багатством своїх експонатів, особливо монет. У 1858 р. обидва музеї об'єдналися. Головною метою Товариства було збирання, опис і збереження старожитностей для написання історії краю. Попри дуже скромні фінанси, Товариство здійснило невеличкі розкопки на острові Левке, в Ольвії, Ескі-Кермені та Феодосії. Саме його зусиллями у 1879 р. в Херсонесі було знайдено визначну епіграфічну пам'ятку - декрет на честь Діофанта.

На початку XIX ст. починає формуватися і слов'яно-руська археологія. Одним із її родоначальників був польський етнограф і меншою мірою археолог Зоріан Доленга-Ходаковський (псевдонім Адама Чарноцького, 1784-1825), котрий палко обстоював ідею значущості археологічних джерел для відтворення історії слов'ян. Під час мандрівок по Західній Україні та Наддніпрянщині він занотував чимало пам'яток, а також топонімів, народних переказів, пісень. Це стимулювало увагу до старожитностей лісостепової смуги України. Ідею З. Ходаковського підтримав засновник Харківського університету (1805) В. Н. Каразін, котрий започаткував розкопки пам'яток на Харківщині. У 1824 р. Кіндрат Андрійович Лохвицький, митрополит Київський Євгеній (в миру Євфімій Олексійович Болховггінов) і Максим Федорович Берлінський організовують у Києві розкопки Десятинної церкви, Золотих воріт, валу, під яким знайдено руїни церкви Св. Ірини часів Ярослава Мудрого та ін. Вихованець Києво-Могилянської академії М. Ф. Берлінський підготував першу ґрунтовну працю з історії Києва, яка супроводжувалася докладним описом топографії і монументальних пам'яток Києва (повністю видана лише 1991 p.). З того часу столиця Русі привертала увагу не лише світських дослідників, а й представників церковної археології, осередком якої була Київська духовна академія (заснована 1818 р.). У 1872 р. на основі церковних зібрань при ній було створено Церковно-археологічний музей, котрий невдовзі поповнився також приватними колекціями і в 1880 р. став першим публічним музеєм в Україні. Після заснування університету Св. Володимира в Києві (1834) й особливо Тимчасової комісії для розбору давніх актів у Києві починає формуватися також один археологічний осередок.

І завжди ж на середину XIX ст. археологія Східної Європи лише спиналася на ноги і також не набула вигляду цілісної системи знань. Це продемонструвала організація у Петербурзі Російського археологічного товариства (1846), яке мало три відділення: 1) слов'янської та руської археології; 2) східної і 3) класичної, візантійської та західноєвропейської археології. Навіть ігноруючи той факт, що останній відділ швидко згорнув свою роботу, структура Товариства була куцою як тематично, так і хронологічно. Вона відверто демонструвала відставання російської археології від західноєвропейської. Утім, з ініціативи Товариства було організовано кілька археологічних експедицій, матеріали яких було видано в "Известиях" і "Записках" Товариства.

Першою державною центральною археологічною установою Росії була організована 1859 р. Імператорська археологічна комісія (ІАК). її мета зводилася до пошуку предметів старовини, збору інформації про державні та приватні колекції, аналізу й оцінки старожитностей. З 1889 р. їй належало виключне право на розкопки. Воно надавалося "відкритим листом", згідно з яким передбачалося подання звіту про розкопки. Комісія розподіляла також знахідки, направляючи найцінніші з них до Ермітажу. Результати її діяльності висвітлювалися в "Отчетах" (OAK), "Известиях" (ИАК), а також тематичних збірках серії "Материалы по археологии России" (MAP).

Як бачимо, Комісія створювалася не заради наукових досліджень, а з метою поповнення колекцій Ермітажу. Не дивно, що на перших порах вона сконцентрувала увагу на півдні України, підпорядкувавши собі Керченський музей, котрий вів розкопки античних пам'яток. Іншою зоною уваги Комісії стали великі скіфські кургани, розкопки яких розпочав Іван Єгорович Забєлін - історик і один із фундаторів Історичного музею у Москві. У 1860-х роках він розкопав близько десяти таких курганів, зокрема 20-метровий гігант - курган Чортомлик поблизу Нікополя.

Мета розкопок - пошук скарбів - визначала методику їх проведення. Вона зводилася до пошуку могили, розташованої, як правило, під центром насипу. До неї добиралися через "колодязь", виритий з вершини кургану, чи збоку - через траншею. Курган фактично не досліджували. За такими курганами у народі закріпилася назва Розрита могила. Вади такої "методики" особливо наочно постали після розкопок одного з найбільших в Україні курганів Огуз (21 м) на Херсонщині, які здійснив професор Петербурзького університету Микола Іванович Веселовський наприкінці XIX ст. Кілька років по через те дощі розмили котлован і відкрився напівзасипаний дромос (коридор), у якому селяни знайшли золоті речі. Проте організовані Комісією нові розкопки знову не були завершені. І лише у 1979-1981 pp. експедиція Інституту археології НАНУ під керівництвом Ю. В. Болтрика остаточно поставила крапку в цій сумній історії. Схожа доля спіткала й інші визначні кургани.

Істотні зрушення у розвитку археології пов'язані з діяльністю талановитого вченого й організатора науки Олексія Сергійовича Уварова (1828-1884). З його ініціативи у 1864 р. було організовано Московське археологічне товариство, засновано історичний музей у Москві (відкрився 1883 p.), а також уведено традицію скликання Всеросійських археологічних з'їздів. Друкованими органами товариства були "Древности. Труды МАО", "Труды комиссий МАО". Матеріали з'їздів також детально висвітлювалися ("Труды АС"). Саме на з'їздах було оприлюднено матеріали, які засвідчували принципові зрушення у східноєвропейській археології, до яких були причетними й українські вчені.

З 15 археологічних з'їздів шість відбулися в Україні. Проведення III з'їзду в Києві (1874) засвідчувало інтерес до цього регіону, пов'язаний з визначними відкриттями, а також наявність тут наукових сил, здатних організувати такий захід. Ідеться, насамперед, про Володимира Боніфатійовича Антоновича (1830/1834-1908) - на той час іще доцента, а згодом професора університету Св. Володимира. Видатний історик, археолог, нумізмат, етнограф, громадський і культурний діяч - В. Б. Антонович у другій половині XIX ст. був найвідомішою фігурою у середовищі національних діячів науки і культури. "Могутній дух", "обожнював" відповідний народ - так писав про вченого його учень М. С. Грушевський. Той "дух" реалізувався і в учнях Антоновича, і ви плекану ним археологію продовжували розвивати наступні покоління. Тож саме В. Б. Антоновича вважають основоположником української археології.

Активну участь у підготовці з'їзду брав Хведір Кіндратович Вовк (1847- 1918) - також одна яскрава постать в українській науці - антрополог, етнограф і археолог. У 1875-1876 pp. він разом із В. Б. Антоновичем брав участь в археологічних експедиціях і під його впливом звернувся до гуманітарних наук. У роботі з'їзду також брав участь Дмитро Якович Самоквасов (1843-1911) - уродженець Чернігівщини, майбутній професор Варшавського університету, історик права й археолог-славіст, котрий незадовго перед цим захистив магістерську дисертацію в Києві.

Під впливом Київського центру сформувався невеличкий Лубенський осередок, учасники якого гуртувалися навколо приватного музею К. М. Скаржинської. Саме з діяльністю цього гуртка пов'язане відкриття палеоліту у Східній Європі. Йдеться про стоянку поблизу с. Гінці на Полтавщині, випадково виявлену краєзнавцем Г. С. Кир'яковим і частково досліджену в 1873 р. Федором Івановичем Камінським - викладачем Лубенської гімназії і фундатором музею К. М. Скаржинської. Давність пам'ятки підтвердив професор Київського університету К. М. Феофілактов. Це стало сенсацією не лише III з'їзду, а й європейської науки у цілому. Передісторія на українських землях сягнула палеолітичної доби. А вже 1879 р. К. С. Мережковський відкрив у Криму також давніші палеолітичні пам'ятки.

Учнем В. Б. Антоновича був і Вікентій В'ячеславович Хвойка (1850-1914), чех за походженням. В археології він прожив коротке, проте дуже яскраве життя. Під керівництвом В. Б. Антоновича він розкопав Кирилівську палеолітичну стоянку в Києві (1893-1900), вік якої уточнив Хв. Вовк (мадлен за європейською шкалою). На рубежі XIX-XX ст. розкопки В. В. Хвойки на Київщині поблизу сіл Трипілля, Зарубинці, Черняхів, Ромашки увінчалися виділенням трипільської, зарубинецької та черняхівської культур, а також відкриттям нових палеолітичних пам'яток. Дані яскраві матеріали було продемонстровано на XI (Київ, 1899), XIII (Катеринослав, 1905) і XIV (Чернігів, 1908) археологічних з'їздах. Проте не тільки. Спираючись на діапазон своїх досліджень (а не також й кургани, городища та ін.) та узагальнивши наявні археологічні джерела, В. В. Хвойка створив першу історичну концепцію розвитку населення Середньої Наддніпрянщини - від палеоліту до Київської Русі. Слов'ян у цьому регіоні дослідник вважав автохтонами і вів їхній родовід від трипільської культури. Попри певні, зрозумілі з позицій сьогоднішнього дня, хиби даної концепції, чимало її положень зберігають силу (наприклад напрями заселення Східної Європи, дати культур тощо).

Під опікою В. Б. Антоновича зросли такі відомі фахівці, як нумізмат Карло Васильович Болсуновський, археолог та історик Василь Іванович Ляскоронський, археолог Сергій Свиридович Гамченко, археолог, історик і нумізмат Василь Юхимович Данилевич, археолог, етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч Микола Федотович Біляшівський та ін.

Однак, завершуючи даний огляд, маємо згадати також одну визначну постать. Наприкінці XIX ст. темпи накопичення джерел випереджали їхню систематику. Насамперед це стосувалося курганних старожитностей, фонд яких невпинно зростав завдяки масштабним розкопкам Д. Я. Самоквасова, М. Ю. Бранденбурга, О. О. Бобринського та ін. Значна частина цих матеріалів стосувалася лоскіфської пори. Через скромність супроводу вони дістали дещо презирливу назву "кургани із забарвленими скелетами", тобто посипаними червоною вохрою. Перші підходи до їхньої систематики намітив відомий петербурзький археолог Олександр Андрійович Спіцин (1858-1931), хоча більш результативними були інші його дослідження, зокрема - давньоруських могильників. О. А. Спіцину вдалося виявити їхні локальні особливості (в через те числі за прикрасами) і пов'язати їх із літописними племенами "Повісті временних літ", а заодно - уточнити карту їхнього розселення. Ця робота блискуче підтвердила можливості археології в етнічних дослідженнях.

На тлі такого стану курганної археології вражали наслідки розпочатих під егідою Московського археологічного товариства розкопок Василя Олексійовича Городцова (1860-1945) - майбутнього професора Московського університету і творця "вчення про типологію", яке, щоправда, не прижилося в науці. Вже через рік після початку своїх досліджень у Харківській губернії В. О. Городцов, систематизуючи виявлені під час розкопок матеріали, виділив три послідовні археологічні культури - ямну, катакомбну і зрубну - і відніс їх до бронзового віку. Концепцію було оприлюднено на XII археологічному з'їзді у Харкові (1902). Так було виділено бронзовий вік України (і суміжних територій) і закладено основи його періодизації, яка й сьогодні не втратила значення й увійшла в науку як "городцовська схема". Кургани із "забарвленими скелетами" стали повноцінним джерелом і відбивали динаміку змін на значних просторах Європи упродовж двох тисячоліть. З тих пір стратиграфічний метод дослідження курганів - спостереження за послідовністю здійснення поховань - став надійним підґрунтям для відносної хронології.

Тоді ж В. О. Городцов відкрив і перші неолітичні пам'ятки на Донеччині, а дещо пізніше у через те ж регіоні й сарматські поховання.

Археологія України, яка розвивалася за окремими напрямами (антична, скіфська, слов'яно-руська), після відкриттів В. В. Хвойки та В. О. Городцова не лише поповнилася новим розділом (первісна), а й набула вигляду доволі деталізованої (особливо у межах бронзового та залізного віків) культурно-хронологічної схеми.

Такою увійшла археологія у XX ст. Саме в даний період проявилося хронологічне і просторове розмаїття археологічного світу України. Перша світова війна та наступні події на якийсь час загальмували розвиток даної дисципліни. Однак у лихоліття революції та Громадянської війни відбулися суттєві зміни в організації науки. 1918 р. здійснилася мрія української інтелігенції - гетьман П. Скоропадський підписав указ про заснування Української академії наук. То була перша суто наукова державна установа в Україні. Проблемами археології в ній опікувалися різні комісії та комітети, а в 1934 р. був організований Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), з 1938 р. – Інститут археології Академії наук УРСР, а нині - Національної академії наук України. Він є провідною археологічною установою нашої країни.

Через сталінські репресії, голодомор та Другу світову війну власне у повоєнні роки почала реалізовуватися та модель археологічної науки, якому ми маємо сьогодні. Сутність її визначають три моменти: 1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам'яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології; 2) диференціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з'ясування хронологічних і локальних особливостей пам'яток різних епох; 3) соціально-історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології - реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам'яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб'єктів історичного процесу.

Археологічні здобутки XX ст. вражають. Археологія - дитя шанувальників старовини - не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам'яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини. У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов'язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (більшість із них загинула в 1930-ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів. Завжди це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів. їхні імена відкриються вам у процесі ознайомлення з цим курсом.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту - до 1 млн років через те, заповнити даний довжелезний період тисячами пам'яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

Археологія - наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи - й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців. Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування. Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує відповідний джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи завжди нову й нову інформацію. Інакше й не може бути - адже йдеться про історію людства.

Рекомендована література

1. Бунятян К. 77. Давнє населення України (Частина І. Як вивчають та відтворюють давню історію). Київ, 1999.

2. Гарден Ж.-К. Теоретическая археология. Москва, 1983.

3. Генинг В. Ф. Очерки по истории советской археологии. Киев, 1982.

4. Генинг В. Ф. Структура археологического познания. Киев, 1989.

5. Daniel G. Hundred and Fifty Years of Archaeology. Ducrwort, 1975.

6. Жебелев С. А. Введение в археологию. Петроград, 1923.

7. Керам К. "Боги гро6ницы" Ученые. Москва,

8. Клейн Л. С. Археологические источники Ленинград, 1978.

9. Клейн Л. С.. Археологическая типология. Ленинград, 1991.

10. Лебедев Г. С. История отечественной археологии. 1700-1917 гг. Санкт-Петербург, 1992.

11. Малина Я. Археология вчера и сегодня. Москва, 1981.

12. Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Каменный век (Глава 1. История и методика археологических исследований в Европе). Москва, 1973.

13. Пряхин А. Д. История советской археологии (1917 - середина 30-х гг.). Воронеж, 1986.

14. Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні і публіцистичні твори. Київ, 1995.

15. Формозов А. А. Страницы истории русской археологии. Москва, 1986.


← Предыдущая страница | Следующая страница →