Поделиться Поделиться

Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюються торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. В даний період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які чи були під арештом, чи призабулись, чи були невідомими. Фантастичний пласт забороненого чи замуленого часом став відкритим і оновлює величну "ікону" нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося "білими плямами". Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України.

Так, організована нею державна програма "Повернуті імена" інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких "пригадано" імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Лндріснка-Нсчитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Аврамепка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності у сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційно-самодіяльно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність "Товариства шанувальників української мови" та "Просвіти" - не тільки з виконання закону про мови, проте й відносно поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Партії різного спрямування починають у своїх програмах завжди більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики їм. М. Рильського, Іпститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку української культури за участю відомих вчених Г.Д. Вервеса, І.М. Дзюби, М.І. Гончаренка, М.В. Поповича, П.П. Толочка та інших.

Водночас зростають вимоги до національної культури, до більш ширшого розкриття спектра її функцій – особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне зайняти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В. Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, дозволяється говорити тоді, коли вона, но-перше, здатна ставити і розв'язувати провідні загальнолюдські проблеми, що зачіпають корінні занити людського буття" які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і виражають потреби суспільного прогресу; коли попа висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити дані потреби та ідеали з такою мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вопа досягає такого рівня розвитку, що її дозволяється розглядати як цілісну систему, всі елементи якої міцно пов'язані поміж собою, продуктивпо функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв'язанні так звапих глобальних проблем людства - політичних, правових, екологічних тощо; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівпі.

У суспільстві завжди більше усвідомлюється загальпа потреба в культурі як підоймі, що здатна вилинути па поступ суспільства в цілому. Культура завжди ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, адже культура - це те, що зберігає й утверджує не тільки особистіспе, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а через те важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка значною мірою залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності.

Однак, за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (2,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе баясанпя, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Базовою основою всіх змін у культурі є етап духовних потреб громадян. Через те важливо підкреслити, що переважна більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знапь відносно культури власної нації. Водночас потребу "в знаннях з історії та національних особливостей української культури", які утворюють "ядро", основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта - "загальною мірою", бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури виступають засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян суттєвим здобутком національної культури останніх років вважає насамперед "зрушення в оволодінні громадянами державною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм порівняно з високорозвинеиими країнами. Переважна більшість вважає, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати вивчення разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало "шароварщини"), а ставить на одне з головних місць в її опануванні якісний рівень ("відродження української культури в її кращих класичних зразках").

У системі багатьох складових національної культури є такі, які у свідомості народу займають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. В її якісне "ядро" переважна більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (вирізняються музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, частка якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації завжди зменшується, - національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше місця в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елемевтів національної (української) культури існують значні відмінності поміж Східним і Західним регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Коли в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями релігійність зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху значні перепони.

Перехідний період, котрий характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами не тільки в умонастроях суспільства, хоч період "культурних революцій" уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. За винятком загаль-нотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій усіх націй і народів української держави, формують їх потреби в прекрасному.

Важливими складовими національної культури є всі сфери національного буття (господарське життя, військова справа, політика, побут, повсякденне спілкування тощо), і насамперед наука. У дані роки відбувалось осмислення української науки як цілісності та "українськості" української науки як національної. Усвідомлення сучасниками доволі, здавалось би, простої істини, що джерелом й ініціатором розвитку національної української ідеї і національної самосвідомості є інтелігенція (як гуманітарна, так і природничо-технічна), не тільки надавало нового імпульсу її діяльності тепер, а й сприяло постановці важливої проблеми осягнення в усій повноті ролі національної інтелігенції, її покликання і відповідальності перед народом за характер тих змін, що відбуваються в суспільстві.

Питання для самоконтролю

1. Які здобутки і втрати української культури в другій половині XX століття?

2. Дайте характеристику нової соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливостей.

3. Визначте головні риси нової соціально-культурної ситуації в Україні в сучасних умовах.

4. Які перспективи розвитку української культури в сучасних умовах?

5. Що свідчить про зростання національної культурної самосвідомості в сучасних умовах та які їі головні фактори?

Література

1. Культурна політика України. - К., 1995.

2. Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія українознавства, етнологія, культура). - Л., 1994.

3. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К., 1990.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1998. - С. 536-715.

5. Культура українського народу. - К., 1994. - С. 213-266.

6. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1996.

7. Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Збірник документів. - К., 1993.

8. Головні напрями розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України // Орієнтир: Доповнення до газети "Урядовий кур'єр". - 1999. - 6 травня.


← Предыдущая страница | Следующая страница →