Поделиться Поделиться

Мова та мовлення в житті людини

Сучасні словники пояснюють значення слова «мова» як сукупність відтворюваних загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових сигналів і графічних знаків для визначення об’єктивно існуючих явищ, понять, фактів, а також правил їх комбінування у процесі вираження думок.

Іншими словами, мова являє собою складну знакову систему, точніше систему систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування – адже мислення здійснюється на мовній основі, а нормативна мова завжди осмислена.

Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству та індивідуальній особистості. В обох випадках вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням етапів життя мови. Але живе мова тільки в мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовна діяльність людей, їх спілкування між собою за допомогою мови визначається як «мовлення». Іншими словами, «мовлення» можна визначити як практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою, тобто – це діяльність носіїв мови, коли за її допомогою вони задовольняють свої потреби: спілкуються, пізнають нове тощо.

Мова як сукупність мовних засобів для визначення фактів, явищ і понять, що існують в об’єктивній дійсності, є універсальним засобом пізнання та самовиховання людини; енциклопедією людського досвіду; першоосновою нагромадження культурних цінностей, засобом вираження змісту культури, засобом уведення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку; одним із компонентів духовної культури суспільства; засобом координації всіх виробничих процесів, функціонувальною системою, нерозривно пов’язаною з усіма галузями суспільного життя.

Мовлення є дуже змістовним поняттям – це спосіб існування та вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення; вияв процесу, формування (а не втілення) думки; вияв одиниць усіх рівнів і правил їх поєднання; конкретна реалізація мовного спілкування.

Функції мови

У житті суспільства мова виконує такі функції:

1. Комунікативна функція.Мова використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства.

2. Номінативна функція.Мовні одиниці служать для називання предметів, явищ, ознак, дій, процесів якостей, кількостей тощо. Усе отримує свою назву і під цією назвою існує в житті і свідомості мовців.

3. Мислетворча функція. Мова є засобом формування думки. Людина мислить мовними формулами: поняття закріплюються у словах, у процесі мислення вони порівнюються, зіставляються, поєднуються.

4. Пізнавальна (гносеологічна) функція . За допомогою мови людина пізнає світ. Вона користується не тільки власним досвідом, але й тим, що пізнали до неї її попередники чи сучасники.

5. Експресивна, або виражальна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Заговоривши, людина розкриває свій внутрішній світ. Через мову розкривається нація.

6. Естетична функція– мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання її носіїв, що проявляється у використанні відповідної лексики і фразеології, естетичному змісті текстів

7. Культуроносна функція.Мова є носієм культури народу. Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу. Мовна культура є показником загальної культури людини, рівня освіченості.

8. Ідентифікаційна функція . Мова засіб вияву належності мовців до певної спільноти.

9. Волюнтативна функція . Мова є засіб вираження волі співрозмовника, що проявляється у формулах вітання, прощання, прохання, вибачення, запрошення тощо.

Функцію мовлення визначають як реалізацію процесу комунікації, називання, формування та творення думки, пізнавання нового, розкриття або вираження інтелекту, почуттів, емоцій людини, вираження волі співрозмовників, прояву естетичного смаку носіїв мови, вияву загальної культури носіїв мови, вияву належності до однієї спільноти.

Отже, функціонально мову можна охарактеризувати як засіб, а мовлення – як процес.

Виокремлюють такі форми існування мови: національна мова (літературна і діалектна – територіальні, професійні діалекти, сленг) та індивідуальна мова. Формами існування мовлення є: усне мовлення та писемне.

Мова для усіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної природи). Отже, мовлення може бути індивідуалізованим, а мова завжди спільна для її носіїв.

Поняття мовна норма

Однією з основних категорій культури мови є мовна норма. Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови. Мовним нормами повинні володіти всі носії мови. Мовні норми є єдині та загальнообов’язкові. Виробляються вони суспільною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються урядовими .

М. Пилинський розрізняє такі мовні норми:

– загально мовні норми;

– функціонально-стилістичні норми мови;

– функціонально-стилістичні норми мови;

– ситуативні стилістичні норми мови.

До першої групи вчений відносить найзагальніші норми вимови, словозміни, синтаксису, словотвору, загальновживану лексику, фразеологію. До другої – мовні засоби, що вже диференціювалися у функціонально-стилістичному відношенні на рівні моови. До третьої та четвертої – особливості їх втілення в різних стилях і ситуаціях мовлення.

Отже, мовна норма – звичайний, узаконений, загальноприйнятий, обов’язковий порядок, правило, стандарти.

Види мовних норм.

Виокремлюють такі види мовних норм

1. Орфоепічні норми– регулюють правильну літературну вимову голосних та приголосних звуків, звукосполучень. Регламентує: Орфоепічний словник української мови: У 2 т. – К., 2001

2. Акцентуаційні норми– регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених. Регламентує: Українська літературна вимова і наголос. – К., 1973; Головащук С. І. Словник наголосів. – К., 2005.

3. Орфографічні норми – регулюють правильне написання слів. Регламентує: Український орфографічний словник / За ред.. В. М. Русанівського. – К,, 2006; Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Укл. В. Бусел та ін. – К., 2006.

4. Лексичні норми– регулюють вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у словосполученні та реченні. Регламентує: Словник української мови: В 11 т. – К., 1970 – 1980: Великий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В. Бусола. – К., 2005

5. Морфологічні норми– регулюють правильне творення і вживання слів та їх форм, правильну побудову словосполучень та речень. Регламентує: Голова- щук С. І. Українське літературне слововживання. – К., 1995

6. Синтаксичні норми– регулюють правильну побудову простих і складних речень без порушення правил логіки. Регламентує: Словник з культури мови / Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенкська О., Терлак З. та ін. – К., 2005.

7. Стилістичні норми– регулюють вибір слова залежно від мети висловлювання. Регламентує: Сучасна українська літературна мова: Стилістика. – К., 1973.

8. Пунктуаційні норми – регулюють правильне вживання розділових знаків. Регламентує: Український правопис. – К., 2007.

Тема 2. Орфографічні мовні норми.

План

1. Орфографічні мовні норми.

2.1. Правила вживання апострофа

2.2. Правила вживання м’якого знака

2.3. Написання найуживаніших префіксів.

2. 4. Подвоєння та подовження приголосних в українській мові

2. 5. Чергування приголосних при слово- та формотворенні

2. 6. Спрощення в групах приголосних

2.7. Написання слів іншомовного походження

2.8. Правила уживання великої літери.

Правила вживання апострофа

Апостроф пишеться:

– після б, п, в, м, фперед я, ю, є, ї , якщо перед ними не стоїть інший приголосний, крім р : м’яч, в’юн, торф’яний, але морквяний.

– після префіксів, що закінчуються на приголосний: від’їхати, без’ядерний

– післяк у слові Лук’ян і похідних: Лук’янченко, Лук’янчук і под.

– після першої частини складних слів, що закінчуються на приголосний: пів’ящика, дит’ясла.

– після ру кінці складу: міжгір’я, сузір’я

У словах іншомовного походження апостроф пишеться:

– після б, п, в, м, ф, ж, ш, ч, г, к, х при роздільній вимові: комп’ютер, миш’як, Х’юстон

– після твердого р : кар’єра, бар’єр

– після іншомовних префіксів, що закінчуються на приголосний: об’єкт, суб’єкт, кон’юнктура

Апостроф не пишеться:

– якщо перед б, п, в, м, ф стоїть приголосний, що належить до кореня: цвях, святковий.

– після м’якого р у середині складу: ряд, буря.

– в іншомовних словах за відсутності роздільної вимови: бюро, Мюнхен

← Предыдущая страница | Следующая страница →