Поделиться Поделиться

Тема 1. Українська літературна мова

Тема 1. Українська літературна мова

План

1. 1. Мова та мовлення в житті людини.

1. 2. Функції мови.

1. 3. Українська мова серед інших мов світу.

1. 5. Мовна норма. Види мовних норм.

Мова та мовлення в житті людини

Сучасні словники пояснюють значення слова «мова» як сукупність відтворюваних загальноприйнятих у межах певного суспільства звукових сигналів і графічних знаків для визначення об’єктивно існуючих явищ, понять, фактів, а також правил їх комбінування у процесі вираження думок.

Іншими словами, мова являє собою складну знакову систему, точніше систему систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування – адже мислення здійснюється на мовній основі, а нормативна мова завжди осмислена.

Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству та індивідуальній особистості. В обох випадках вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням етапів життя мови. Але живе мова тільки в мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовна діяльність людей, їх спілкування між собою за допомогою мови визначається як «мовлення». Іншими словами, «мовлення» можна визначити як практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою, тобто – це діяльність носіїв мови, коли за її допомогою вони задовольняють свої потреби: спілкуються, пізнають нове тощо.

Мова як сукупність мовних засобів для визначення фактів, явищ і понять, що існують в об’єктивній дійсності, є універсальним засобом пізнання та самовиховання людини; енциклопедією людського досвіду; першоосновою нагромадження культурних цінностей, засобом вираження змісту культури, засобом уведення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку; одним із компонентів духовної культури суспільства; засобом координації всіх виробничих процесів, функціонувальною системою, нерозривно пов’язаною з усіма галузями суспільного життя.

Мовлення є дуже змістовним поняттям – це спосіб існування та вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення; вияв процесу, формування (а не втілення) думки; вияв одиниць усіх рівнів і правил їх поєднання; конкретна реалізація мовного спілкування.

Функції мови

У житті суспільства мова виконує такі функції:

1. Комунікативна функція.Мова використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства.

2. Номінативна функція.Мовні одиниці служать для називання предметів, явищ, ознак, дій, процесів якостей, кількостей тощо. Усе отримує свою назву і під цією назвою існує в житті і свідомості мовців.

3. Мислетворча функція. Мова є засобом формування думки. Людина мислить мовними формулами: поняття закріплюються у словах, у процесі мислення вони порівнюються, зіставляються, поєднуються.

4. Пізнавальна (гносеологічна) функція . За допомогою мови людина пізнає світ. Вона користується не тільки власним досвідом, але й тим, що пізнали до неї її попередники чи сучасники.

5. Експресивна, або виражальна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Заговоривши, людина розкриває свій внутрішній світ. Через мову розкривається нація.

6. Естетична функція– мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання її носіїв, що проявляється у використанні відповідної лексики і фразеології, естетичному змісті текстів

7. Культуроносна функція.Мова є носієм культури народу. Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу. Мовна культура є показником загальної культури людини, рівня освіченості.

8. Ідентифікаційна функція . Мова засіб вияву належності мовців до певної спільноти.

9. Волюнтативна функція . Мова є засіб вираження волі співрозмовника, що проявляється у формулах вітання, прощання, прохання, вибачення, запрошення тощо.

Функцію мовлення визначають як реалізацію процесу комунікації, називання, формування та творення думки, пізнавання нового, розкриття або вираження інтелекту, почуттів, емоцій людини, вираження волі співрозмовників, прояву естетичного смаку носіїв мови, вияву загальної культури носіїв мови, вияву належності до однієї спільноти.

Отже, функціонально мову можна охарактеризувати як засіб, а мовлення – як процес.

Виокремлюють такі форми існування мови: національна мова (літературна і діалектна – територіальні, професійні діалекти, сленг) та індивідуальна мова. Формами існування мовлення є: усне мовлення та писемне.

Мова для усіх її носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості (при збереженні соціальної природи). Отже, мовлення може бути індивідуалізованим, а мова завжди спільна для її носіїв.

Поняття мовна норма

Однією з основних категорій культури мови є мовна норма. Норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови. Мовним нормами повинні володіти всі носії мови. Мовні норми є єдині та загальнообов’язкові. Виробляються вони суспільною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються урядовими .

М. Пилинський розрізняє такі мовні норми:

– загально мовні норми;

– функціонально-стилістичні норми мови;

– функціонально-стилістичні норми мови;

– ситуативні стилістичні норми мови.

До першої групи вчений відносить найзагальніші норми вимови, словозміни, синтаксису, словотвору, загальновживану лексику, фразеологію. До другої – мовні засоби, що вже диференціювалися у функціонально-стилістичному відношенні на рівні моови. До третьої та четвертої – особливості їх втілення в різних стилях і ситуаціях мовлення.

Отже, мовна норма – звичайний, узаконений, загальноприйнятий, обов’язковий порядок, правило, стандарти.

Види мовних норм.

Виокремлюють такі види мовних норм

1. Орфоепічні норми– регулюють правильну літературну вимову голосних та приголосних звуків, звукосполучень. Регламентує: Орфоепічний словник української мови: У 2 т. – К., 2001

2. Акцентуаційні норми– регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених. Регламентує: Українська літературна вимова і наголос. – К., 1973; Головащук С. І. Словник наголосів. – К., 2005.

3. Орфографічні норми – регулюють правильне написання слів. Регламентує: Український орфографічний словник / За ред.. В. М. Русанівського. – К,, 2006; Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Укл. В. Бусел та ін. – К., 2006.

4. Лексичні норми– регулюють вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у словосполученні та реченні. Регламентує: Словник української мови: В 11 т. – К., 1970 – 1980: Великий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В. Бусола. – К., 2005

5. Морфологічні норми– регулюють правильне творення і вживання слів та їх форм, правильну побудову словосполучень та речень. Регламентує: Голова- щук С. І. Українське літературне слововживання. – К., 1995

6. Синтаксичні норми– регулюють правильну побудову простих і складних речень без порушення правил логіки. Регламентує: Словник з культури мови / Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенкська О., Терлак З. та ін. – К., 2005.

7. Стилістичні норми– регулюють вибір слова залежно від мети висловлювання. Регламентує: Сучасна українська літературна мова: Стилістика. – К., 1973.

8. Пунктуаційні норми – регулюють правильне вживання розділових знаків. Регламентує: Український правопис. – К., 2007.

Тема 2. Орфографічні мовні норми.

План

1. Орфографічні мовні норми.

2.1. Правила вживання апострофа

2.2. Правила вживання м’якого знака

2.3. Написання найуживаніших префіксів.

2. 4. Подвоєння та подовження приголосних в українській мові

2. 5. Чергування приголосних при слово- та формотворенні

2. 6. Спрощення в групах приголосних

2.7. Написання слів іншомовного походження

2.8. Правила уживання великої літери.

Правила вживання апострофа

Апостроф пишеться:

– після б, п, в, м, фперед я, ю, є, ї , якщо перед ними не стоїть інший приголосний, крім р : м’яч, в’юн, торф’яний, але морквяний.

– після префіксів, що закінчуються на приголосний: від’їхати, без’ядерний

– післяк у слові Лук’ян і похідних: Лук’янченко, Лук’янчук і под.

– після першої частини складних слів, що закінчуються на приголосний: пів’ящика, дит’ясла.

– після ру кінці складу: міжгір’я, сузір’я

У словах іншомовного походження апостроф пишеться:

– після б, п, в, м, ф, ж, ш, ч, г, к, х при роздільній вимові: комп’ютер, миш’як, Х’юстон

– після твердого р : кар’єра, бар’єр

– після іншомовних префіксів, що закінчуються на приголосний: об’єкт, суб’єкт, кон’юнктура

Апостроф не пишеться:

– якщо перед б, п, в, м, ф стоїть приголосний, що належить до кореня: цвях, святковий.

– після м’якого р у середині складу: ряд, буря.

– в іншомовних словах за відсутності роздільної вимови: бюро, Мюнхен

План

3. 1. Визначення поняття «стиль мови».

3. 2. Стилі сучасної української мови.

3. 3. Найважливіші риси офіційно-ділового стилю.

3. 4. Типові помилки в офіційно-діловому стилі

3. 5. Найважливіші риси наукового стилю.

3. 6 Найваживіші риси розмовного стилю.

Поняття про текст

Термін «текст» у сучасному мовознавстві є багатозначне слово. Воно позначає: 1) реально висловлене (написане) речення або сукупність речень: 2) уся сукупність актів мовлення, створених колективом носіїв цієї мови; 3) текст – водночас і процес вирішення екстралінгвістичних завдань мовними засобами, і продукт цього вирішення; 4) текст – об’єднана смисловим зв’язком послідовність одиниць: висловів, абзаців, розділів тощо.

«Текст (від лат - зв’язок, поєднання, тканина) – писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у ближчій перспективі смисловими і формотворчо-граматиними зв’язками, а в загально композиційному, дискантному плані – спільною темою і сюжетною заданістю» (Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000, С. 627).

За формою реалізації текст поділяються на усні та писемні. Як усними, так і писемними можуть бути публіцистичні, наукові та інформаційні тексти. Інші тексти можуть бути лише в одній формі:

в усній – розповіді, фольклорні твори, судові промови тощо;

у письмовій – епістолярні твори, твори художньої літератури, офіційні документи: резолюції, накази, протоколи, характеристики, акти, телеграми.

Наукове знання може бути виражене в різних видах текстів: усних (дискусія, диспут, обговорення наукової проблеми серед фахівців); письмових (доповідь, дисертація, стаття, монографія тощо)

У тексті є: зміст знання (функціонує вже як семантика тексту) і саме знання (поступово досягає статусу наукової інформації).

Знання може бути науковою інформацією тільки в системі суспільних наукових

Тези

Часто прочитаний матеріал доводиться записувати у формі плану, тез, окремих виписок, конспекту. Такі записи допомагають упорядкувати думки, виділити головне в тексті і таким чином краще його запам’ятати.

Найпростішою формою записів є план, пункти якого найчастіше формулюються простими реченнями. План допомагає уявити будову тексту, визначити його основні теми, а тези – розкривають суть всієї інформації тексту. Тези відрізняються від повного тектсу відсутністю деталей, пояснень, інформації.

Тези ( від лат. thesis – положення, твердження) – коротко сформульовані основні положення статті, лекції, доповіді тощо, що висвітлюють суть повідомлюваного.

Тези можуть бути складені у вигляді:

– цитат (авторських висловлювань із тексту);

– формулювань основних положень статті чи монографії власними словами.

Як складати тези статті:

1. Попередньо перегляньте статтю, продумайте мету, яку ви ставите перед собою, приступаючи до її опрацювання.

2. Уважно прочитайте статтю, визначте її основну думку.

3. Поділіть статтю на смислові частини, визначте всі мікротеми.

4. Сформулюйте пункти плану, логічно пов’яжіть їх між собою.

5. Сприймаючи текстову інформацію, намагайтесь чітко уявити, що є важливим для автора, а що для вас як читача.

6. Вибирайте для тез основні ідеї та положення, відділивши важливі деталі від подробиць, запишіть їх словами автора або власними словами, розмістивши в певній послідовності

7. Керуйтесь найголовнішим принципом нотування чужого тексту – не допускайте перекручень змісту.

Конспект

Конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Виокремлюють конспекти почутого і конспекти прочитаного.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів У конспекті слухач має можливість записати почуте, висловити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини: меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо. Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень. Скорочувати доцільно часто вживані терміни, слова, але так, щоб їх можна було потім прочитати.

Конспект прочитаного складати легше – читач не обмежений у часі й може кілька разів прочитати незрозуміле.

Читаючи працю, слід вирізняти в ній головне, а також те, що варто процитувати. Виокремлюють такі прийоми конспектування:

– вільні – думки автора передаються своїми словами;

– текстуальні – текст записують у вигляді цитат;

– змішані – вільний виклад поєднано з цитуванням.

Рекомендації щодо ведення конспекту:

– Конспект слід вести в окремому зошиті;

– У конспекті прочитаного слід записати паспортні дані книжки, над якою працюєте (бібліографічний опис книжки: прізвище та ініціали автора, назва книги, назва міста, у якому книга видана, видавництво, рік видання, кількість сторінок);

– Бажано скласти план конспекту;

– Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше;

– Для стислого запису думок варто користуватися: 1) скороченням окремих слів (часто вживаних термінів): ін-т, вид-во; ф-т, у т. ч. тощо; 2) умовними позначеннями, символами, математичними знаками;

– Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту (якщо є виділення, курсив – усе це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою, розрядку – пунктиром;

– Система конспектування має відповідати одній із найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

– Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:

Книга присвячена темі (проблемі питанню…).

У книзі розглядається (аналізується, узагальнюється…).

Книга складається з… .

У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання… .

Автор доходить висновку…

Із сказаного випливає…

На закінчення робить висновок…

Оцінку з боку читача (слухача) можна записати за допомогою слів: автор слушно зауважує; переконливо доводить; поділяє точку зору; слід визнати помилковість тощо.

Анотація

Анотація – короткий огляд змісту книги, статті, часто із критичною оцінкою. До анотації входять:

– опис бібліографічних даних (автор, назва, місто, видавництво. Рік, кількість сторінок);

– короткий переказ змісту;

– вказівка, кому ця книга адресована.

Розміщують анотацію на звороті титульної сторінки. Прочитавши анотацію, можна мати уявлення про зміст книги.

Реферат

Словник української мови в 11-ти томах подає таке пояснення цього терміна: «Реферат – це: 1. Короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження, змісту книги, 2. Доповідь на будь-яку тему, написана, зроблена на основі критичного огляду літературних та інших джерел».

Щоб написати реферат, потрібно опрацювати літературу, вибрати головне, а також дати оцінку прочитаному та зробити висновки. Реферат готують за кількома джерелами, У ньому преказують чужі думки і висловлюють свої.

Учені виокремлюють такі основні етапи роботи над написанням реферату:

– знайомство з літературою ( у бібліотеці в каталозі);

– опрацювання цієї літератури – визначення основної думки, виписка цитат, добір аргументів;

– складання плану реферату;

– написання тексту реферату.

Реферат складається з трьох частин: вступу, основної частини, висновків і списку використаної літератури.

На титульній сторінці реферату необхідно вказати назву навчального закладу

ДОПИСАТИ

Стаття

Слово «стаття» має такі значення: «1. Науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі, газеті і т. ін.. 2. Самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику і т. ін.. 3, Розділ у документі,бюджеті, який містить назву джерела доходу або обґрунтування витрати…» (СУМ Т. ІХ с. 670)

Виділяють такі види статей: вступна, передова, суспільно-політична, літературно-критична, мовознавча, полемічна, наукова, науково-популярна.

За будовою стаття має таку ж структуру, як і доповідь чи реферат (вступ, основна частина, висновки). За обсягом стаття може бути різною, найчастіше 5 – 10 сторінок. Устатті в основному викладають власні думки, спостереження. Часто матеріал зіставляється, а на основі такого порівняння роблять висновки. Якщо думки автора статті не збігаються з думками попередніх дослідників, він може використати прийом полеміки й доказу.

Пишучи статтю, треба пам’ятати, що зміст завжди існує в певному просторі, часі та місці. Для передавання часово-просторових ознак і їх послідовністі можна вживати такі слова та вирази: тепер; сьогодні; потім; перед тим; пізніше; завжди; віками; далеко тощо.

Важливо вміти пов’язати інформацію, висвітливши причинно-наслідкові зв’язки між частинами інформації, забезпечити послідовність викладу. Для цього існує ряд мовних засобів: тому; через те, що; але; зате; однак; проте; у зв’язку з тим, що; при тому; крім того; по-перше тощо.

Для зв’язку з попередніми частинами інформації рекомендовано використовувати такі мовні одиниці:як вже зазначалося; як було сказано вище; останній; попередній; наступний (розділ); досліджений; описаний (матеріал); зазначений; викладений; наведений (вираз) тощо.

У висновку статті не можна обійтися без висловів: таким чином; іншими словами; аналіз показує; з іншого боку; на завершення; можна підсумувати тощо.

Коли вже статтю написано, потрібно перевірити:

– чи відповідає написане обраній темі;

– чи є логічна послідовність викладу;

– чи логічно викладено думки, судження;

– чи сформульовано основні думки:

– чи доречно використано в тексті цитати, як вони оформлені;

– чи не лопцщено фактичних помилок;

– якщо написано багато, то як скоротити текст

Стаття повинна мати логічне завершення й обґрунтування. Уній мають бути наведені факти.

Рецензія

Рецензія – це критичний відгук про наукову працю, художній твір чи виставу.

Кожна рецензія повинна починатися з назви «Рецензія». Далі потрібно вказати:

– на яку працю її написано;

– прізвище автора праці;

– рік видання;

– назва видавництва;

– текст рецензії;

– підпис і посада чи наукові титули автора рецензії;

– дата.

План

5. 1. Культура мови і культура мовлення. Комунікативні ознаки культури мовлення.

5. 2. Характерні особливості усного мовлення

5. 3. Інформативна та нормативна функції словників

5. 4. Вимова голосних та приголосних звуків, звукосполучень.

5. 5. Правила наголошування слів в українській мові

5.6. Засоби милозвучності української мови.

Логічність

Мацько:

Першою умовою догічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні , шукати джерела і прични явища, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки – усе це необхідні умови логічності мислення, а отже, і високої його культури, адже без культури думання не може бути культури мовлення. Олесь Гончар писав: «Убога стилістика на йчастіше є породженням убогої думки».

Другою умовою логічності мовлення є знаня мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тілки логікою мислення, а й логікою викладу думки та мовними засобами, якими цього можна досягти (слова з семантикою причинно – наслідкових відношень, відповідні граматичні форми, службові частини мови та синтаксичні конструкції). Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення й мети спілкування. Вона досягається за допомогою внутрішнього плану відповіді: задум – основна думка – її членування – висновки. Потім необхідно сформулювати тези відповіді, тобто основні положення, закономірності, правила, які ше треба буде аргументувати, розкрити або довести, «одягненими» у відповідну словесну форму:дія відбувається, результат такий, де?, за якої умови? чому? коли?, як?. За логічною послідовністю слова розміщуються так, що між ними не виникає смислових суперечностей.

Кожна теза (якщо це не аксіома) потребує доказів, підстав, тобто таких положень, які підтверджують, доводять істинність думки. Кожне наступне положення має органічно випливати з попереднього й бути підґрунтям для наступного. Проте крім положень з послідовним зв’язком можливі й положення з паралельними зв’язками, які оформляються структурами синтаксичного паралелізму. Докази підтверджуються демонструванням дослідів (якщо це можливо), явищ, викладом фактів, кількісних показників, ілюструванням схем, карт, прикладів.

Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовна певної теми. Логічний наголос – це виділення за смисловим значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, тривалішою паузою перед важливим словом. (С. 103 – 104)

Обдумування теми.

Конкретизувати тему виступу, встановити коло питань, які вона мусить охоплювати. Важливо врахувати інтереси аудиторії, рівень її вимогливості, критерії оцінок, ступінь обізнаності з цього питання. (с 119)

Іржі Томан

Визначення теми.

Підготовка до будь-якого виступу розпочинається з визначення теми промови. ДОПИСАТИ

Отже, при визначенні теми виступу слід враховувати такі моменти:

Формування мети.

Необхідно чітко уявити, для чого, з якою метою виголошується промова, якої реакції від слухачів ви хочете добитися. Чмбажаєте ви тільки щось розповісти, пояснити, описати? Або ви хочете змінити свою думку чи переконати аудиторію що-небудь зробити?

Для того, щоб отримати чітке уявлення про те, чого ви добиваєтеся, викладіть письмово ваш намір у формі цілого речення. Потрібно також мати на увазі, що мету виступу слід формлювати не тільки для себе, але й для своїх слухачів. Чітке визначення цільової установки полегшує сприйняття промови, певним чином налаштовує аудиторію.

Існує загальна й конкретна мета виступу. Загальна метавизначається видом реакції, яку промовець хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважити їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна метавиражена в самому змісті промови, який може розважати, вгамовувати єагу знань, надихати, переконувати й викликати готовність до дії.

Отже, загальна мета визначає, якої реакції ви хочете добитися, конкретна чітко показує, що слухач повинен знати , почути й робити.Вона виражена в самому змісті промови.

Конкретне тематичне ствердження не повинно бути загальновідомою істиною. Ваша справа показати, що дещо вірогідно або й можливо, правильно чи той чи інший хід дій

Іржі Томан

Чи добре ви усвідомлюєте мету свого виступу?

Починаючи підготовку до виступу, треба насамперед з’ясувати мету, якої ми хочемо досягти, наприклад:

– поінформувати слухачів (про нову юридичну інструкцію, нову організацію, наукову роботу, новв методи праці тощо);

– переконати слухачів( у доцільності впровадження ЕОМ, необхідності припинення випуску застарілих моделей, невідворотності введення в практику нових методів праці тощо);

– спонукти слухачів (стати членами науково-тезнічного товариства, кинути курити тощо);

– розважити слухачів (під час урочистостей, зустріч тощо).

Мету виступу треба мати на увазі під час підготовки й виголошення промови – це впливає на її обсяг, упорядкування, спосіб виголошення й аргументацію.

Найважче спонукати слухачів до дії. У цьому уразі слід на них вплинути психологічно, переконати їх, що вони повинні зробити саме так, як ви їм рекомендуєте.

Якщо ви хочете спонукати слухачів до дії, то подумайте, чи зможуть вони зробити те, до чого виїх закликаєте, відразу ж після промови – інакше їх намір просто зникне. Тому, наприклад, під час промови роздають запрошення вступити до науково-технічного товариства, а наприкінці пропонують заповнити анкету.

Пам’ятатй, що одна тема виступу може служити різним цілям. Саме меиою зумовлюються обсяг, виклад та спосіб читання лекції або виголошення промови. (С. 166).

Структрура промови

На сьогоднішній лень учені виділяють три основні елементи структури промови:

1. Вступ

2. Головну частину

3. Завершення.

Окремі частини промови та положення в межах самих частин мають бути пов’язані між собою. Тобто, як зазначає Н. Колотілова, промова повинна мати так звану блочну структуру, у якій між блоками існує певний взаємозв’язок, а не просте нагромадження матеріалу. Цей зв’язок досягається завдяки використанню спеціальних слів чи словосполучень, які забезпечують перехід. Дослідниця ці «слова-перехідники» поділяє на такі групи.

а) заперечувальні;

б) підтверджувальні;

в) нейтральні.

Заперечувальніперехідні конструкції – це вирази, що покликані полсадити ті положення, які оратор хоче розкритикувати: «але…», «однак…», «на жаль…», «ніхто не очікував, що…», «цілком несподівано ми дізналися, що…» тощо.

Підтверджувальні перехідні конструкції – це вирази. Покликані посилити ті положення, які оратор захищає: «до речі…», «окрім того», «на користь цього свідчить те, що…», «відомо також, що…» тощо.

Нейтральні перехідніконструкції – це вирази, які виконують суто технічну роль зв’язку, Як правило, це вставні слова або речення: «цікаво, що…», «виявляється, що…», «слід підкреслити, що…», по-перше…», «по-друге…», «а тепер дозвольте перейти до іншого питання…» тощо.

Вступ має найголовніше значення в промові. Його метою є встановлення контакту з аудиторією.

Найбільш поширеними є три прийом, які використовують у вступі:

а) привертання уваги аудиторії;

б) «початок здалеку»

в) «несподіваний вступ» (КОЛОТІЛОВА, с. 59)

Привертання уваги аудиторіїпередбачає три випадки, залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага:

1) Промовець підкреслює свою право говорити на певну тему.

Такий початок можна використати, коли аудиторія готова слухати, потрібно лише стимулювати її інтерес до промовця.При такому початку слід обрати тактику, що зорієнтована не на презентацію особистості промовця, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається.

2) Промовець підкреслює важливість теми для аудиторії.

Такий початок можна використати, коли слухачі не готові сприймати промову. Утакому випаду слід звернутися до того аспекту події. Який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їх потребами та інтересами.

3) Промовець підкреслює значимість самого предмета промови.

Маються на увазі ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування. Здебільшого такі ситуації є конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива в спілкуванні й аудиторія готова слухати. У таких випадках слід відразу презентувати тему.

«Початок здалеку»виокоитсовуєтьсяпереважно в конфліктній аудиторії. Завдання промовця полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприйняття промови.

У таких випадках слід створити по можливості «нейтральний» фон для подальшого спілкування, відтягаючи момент «з’ясування стосунків». Для цього можна:

– вказати на багатовимрність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до готовності вислухати інші погляди на проблему;

– використати «обхідний маневр», тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її «в глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, несприйнятливі, хибні).

«Несподіваний вступ»передбачає безпосереднє звертання промовця до основної проблеми. Подібний прийом використовують в тих ситуаціях, коли аудиторія вже зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі. Тоді промовцеві потрібно розпочати виступ із сильної риторичної фігури. Такою фігурою може виступати риторичне запитання.

Вибір промовцем того чи іншого прийому вступу залежить від особливостей конкретної мовленнєвої ситуації, насамперед характером аудиторії.

Виділяють також універсальні прийоми вступу, які можна використати в промовах на будь-яку тему в будь-якій аудиторії:

– цитата;

– яскравий приклад;

– комплімент;

– апеляція до загальновідомого джерела інформації:

– проблемне запитання;

– виклад мети й завдань вступу;

– демонстрація певного предмета тощо.

Окрім «позитивних» способів вступу, у промові зафіксовані й «негативні», невдалі прийоми початку промови. Не варто розпочинати виступ з вибачень щодо того, що ви не встигли підготуватися, що ви не заберете багато часу тощо. (КОЛОТІЛОВА)

Іржі Томан

Початок виступу

Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:

– чи подолає промовець хвилювання, заспокоїться й набуде впевненості;

– чи зуміє встановити контакт зі слухачами;

- чи зацікавить слухачів і чи приверне їхню увагу;

– чи зуміє стисло викласти тему виступу й пояснити розподіл його на питання.

Для недосвідченого промовця початок виступу – це ніби стрибок у крижану воду. Перед ним відразу постає багато завдань. Він опиняється перед широким загалом, під поглядами присутніх. Треба витримати ці погляди. Не можна показати свого хвилювання, страху. Промовця представляють, і йому необхідно якось реагувати на те, що про нього говорять. Треба зайняти зручну позу, подолати внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітр і лише після того почати повільно й спокійно говорити.

Отже. Початок виступу ставить перед промовцем найвищі вимоги. Крім усього сказаного, останній уже під час виступу повинен перебороти неспокій, напруження і хвилювання.

Пам’ятайте, що вступ стосується слухачів, тоді як закінчення – суті проблеми, викладеної у виступі. Ваш виступ не матиме успіху, якщо ви не завоюєте симпатії слухачів. А це має статися якнайраніше: якщо можна, то вже під час вступу. Ніколи не кажіть слухачам, що ви не мали можливості підготуватися як слід, що ви поганий або недосвідчений оратор. Такі виправдовування ніколи не справляють на слухачів доброго враження. Їм не хотілося б слухати маленьку, скромну людину, яка не в змозі приховати перед ними свого страху. Належне враження на них справить лише та людина, з чиєї промови видно, що вона знає свою справу.

Якщо ви почнете свій виступ вибаченням «Перепршую, я зовсім не підготувався до виступу!» - і розкладете на столі здоровенний рукопис промови, то чи не комічний ви матимете вигляд? (с. 169).

Промову треба починати відразу з суті справи або з чогось цікавого, що привертає увагу. Той, хто починає говорити шаблонно, не може привернути уваги слухачів. Якщо ж заговорить про щось незвичне – зовсім інша справа. Через те треба завжди уникати шаблонного початку.

Починайте з того, що близьке слухачам, пов’язане з їх місцем проживання, роботою тощо. Ще оратори давнього Риму рекомендували у вступі привертати увагу слухачів приємними для них речами.

Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Чим більше думає промовець про слухачів, готуючись до виступу, тим кращий початок він зробить.

І, нарешті, мета вступу полягає ще й в тому, щоб стисло пояснити зміст завдання промови і вказати часткові питання, на яких автор збирається спинитися.

У деяких випадках недоцільно у вступі розкривати головну думку промови. Цебуває тоді, коли промовець знає, що слухачі неприязно ставляться до даної думки. Отже, не в кожному виступі треба дотримуватися зазначених пунктів. Якщо слухачі занють промовця або добре поінформовані про проблему, то дещо можна опустити.

Іноді лектору – початківцю не вдається заздалегідь визначити тривалість лекції. Він присвчує вступові надміру часу, якого йому потім бракує в наступних астинах лекції.

Слухачі побоюються лекторів, які починають «від царя Гороха», довго говорять про історію питання, а коли дійжуть до суті справи, мусять закінчувати лекцію через брак часу.

Яких помилок допускається лектор при підготовці вступу? Складаючи вступ, роблять або його довгим, або нудним, або те й друге разом. Не вміють докладно пояснити, про що йтиметься, внаслідок чого слухачі орієнтуються на зовсім не те, що вони почують від промовця. Нічого дивного, що після виступу всі розходяться розчаровані. Ще одна помилка полягає в тмоу, що інколи промовець починає з досить цікавого випадку, який, проте, не має нічкого відношення до суті справи. Найгірша ситуація виникає тоді, коли протягом усього виступу промовець так і не зуміє привернути увагу слухачів. ( С. 169 – 170)

Після вступу промовець пропонує аудиторії той матеріал, який він відібрав, готуючись до виступу. Головна мета головної частини – це обґрунтування тез промовця.

Залежно від характеру впорядкування підібраного матеріалу, він може подаватися двома шляхами:

а)природним;

б) штучним.

Природний , або історичний шляхподання матеріалу характ

← Предыдущая страница | Следующая страница →