Поделиться Поделиться

Основні чинники розвитку особистості. Самовиховання як чинник розвитку особистості. Організація самовиховання учнів.

Як особистість, людина формується в соціальній системі шляхом цілеспрямованого й продуманого виховання. Особистість визначається мірою засвоєння суспільного досвіду, з одного боку, і мірою віддачі суспільству, посильного внеску в скарбницю матеріальних і духовних цінностей - з іншого. Щоб стати особистістю, людина повинна в діяльності, виявити свої внутрішні властивості, закладені природою і сформовані життям та вихованням.

Спадково передаються інтелектуальні здібності — основа розвитку розумових і пізнавальних сил. Генетики довели, що люди здатні до необмеженого духовного розвитку завдяки можливостям мозку. Проте інтелектуальний розвиток відбувається лише за активної розумової діяльності. Тому важливо якомога раніше виявляти задатки до різних видів діяльності й створювати відповідні умови для їх розвитку.

Спадковість може бути причиною не лише ранньої обдарованості, а й розумового відставання. Виховують таких дітей у спеціальних школах, в яких навчання відбувається за спеціальними програмами

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі, під його впливом людина соціалізується.

Соціалізація— процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв´язків та відносин.

Через неї відбувається успадкування і перетворення індивідами соціального досвіду у власні установки, орієнтації, навички, уміння, здібності тощо. її мета — допомогти дитині адаптуватися в суспільстві, засвоїти досвід старших, зрозуміти своє покликання, знайти шляхи найефективнішого самовизначення. Результатом соціалізації є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду у діяльності та спілкуванні.

Вплив середовища на формування особистості здійснюється лише в тому разі й тією мірою, якою вона у процесі активного ставлення до соціального середовища здатна сприйняти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. У взаємодії з навколишнім світом дитина є активною, діяльною істотою. У діяльності — навчальній, трудовій, побутовій — виявляються і розвиваються її природні можливості, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість. Важливою умовою ефективного розвитку особистості у діяльності є її активність, яка виявляється у рухах (сприяють фізичному загартуванню), пізнанні навколишньої дійсності (сприяє інтелектуальному розвитку), спілкуванні (дає змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вміти підкорятися і керувати іншими), впливі на оточення й на саму себе (самовиховання). На кожному віковому етапі розвитку переважає певний вид діяльності: ігрова (у дошкільному віці), навчальна (у шкільному віці), трудова (у дорослих).Процес становлення особистості як “саморуху” визначається єдністю його зовнішніх і внутрішніх умов.

Зовнішні умови— умови природного й суспільного середовища, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, освіти і праці, реалізації можливостей розвитку. Діють через внутрішні умови (природні нахили, сукупність почуттів, переживань), які існують у самому індивіді. Від природи індивіда, його потреб, інших суб´єктивних умов залежить, що саме із зовнішнього середовища є для нього значущим, впливає на нього і стає фактором його активності.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку за своєю суттю протилежні, водночас вони не тільки взаємопов´зані, а й переходять одні в одних. Зовнішнє, об´єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім, суб´єктивним його надбанням, що визначає нові його ставлення до оточуючого світу. Відбувається інтеріоризація дій (практичних, розумових, мовних), формується здатність оперувати об´єктами в образах, думках, перетворювати їх мислено, виявляти ці процеси назовні (екстеріоризувати їх). Зовнішнє стає при цьому внутрішнім, зазнаючи змін і перетворень.

Інтеріоризація— процес перетворення зовнішніх, реальних дій з предметами у внутрішні, ідеальні.

Екстеріоризація— процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, предметної.

Самовиховання — кращий спосіб розвитку усіх здібностей. Хто знає себе, той робить менше помилок, правильно оцінює свої можливості, може передбачити свої невдачі.

Самовиховання — це уміння керувати своїм «Я», переборювати бажання, примушувати робити найнеобхідніше, це боротьба з власними слабкостями, поганими звичками.

Важливим аспектом самовиховання є логічне мислення, вміння аналізувати кожен вчинок, що сприяє виробленню вимогливості як постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Тому школярам слід залучатись до видів діяльності, які передбачають зібраність, організованість, відповідальність. Долаючи труднощі, загартовується воля, доводиться розпочату справу до кінця, переконуючись, що навіть невеликі успіхи роблять їх сильнішими.

Підвищує ефективність процесу самовиховання ідеал, до якого прагне учень. Спостереження переконують, що до самовиховання байдужі переважно ті, хто не має життєвої мети, ідеалу.

У процесі організації самовиховання важливо дотримуватись спеціальних прийомів роботи над собою, до яких належать:

а)самопереконання, суть якого полягає в можливості знайти у певній ситуації аргументи і за їх допомогою переконати в правильності чи неправильності свого вчинку або переключити в конфліктній ситуації думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли;

б)самонавіювання - його пропонують використовувати за необхідності подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Воно передбачає повторення подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: «Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися»;

в)самопідбадьорювання - цей прийом ефективний, якщо ти губишся в складних ситуаціях, зневірюєшся у власних силах та можливостях;

г)самозаохочення – це прийом, який застосовують при подоланні певних труднощів, виконуючи складне завдання. Він ефективний за необхідності подолати негативні риси особистості;

ґ) самопримус - допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися, працювати з лінощами;

д)самоаналіз - йому належить вирішальна роль у самовихованні, оскільки він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку;

є) практичні прийоми – до них належать прийом «крок уперед» – щоденне планування діяльності на наступний день; прийом «оцінювання прожитого дня» — аналіз своїх дій, вчинків, недоліків;

є) «правила моєї поведінки» - полягає у дотриманні складених правил поведінки, привчає до виконання своїх обов'язків;

ж)самозобов'язання - передбачає планування роботи над собою на місяць, семестр або рік залежно від того, які риси особистості і в який термін ти прагнеш сформувати чи подолати;

з)«упізнай себе» - має характер гри, за якої учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища. Той впізнає себе, а товариші доповнюють цю характеристику.

За твердженням В. Сухомлинського, «самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самовиховання можливе тільки за умови, коли душа людини дуже чутлива до найтонших, суто людських засобів впливу – доброго слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубощів й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою своєю суттю самовиховання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності людини.»

← Предыдущая страница | Следующая страница →