Поделиться Поделиться

Культура мови і культура мовлення. Комунікативні ознаки культури мовлення.

Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості, культури, а отже, через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства. Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Це відзначав ще у 1657 році турецький мандрівник Евлія Челебі. Перебуваючи в Україні, він писав, що українці –стародавній народ, а їх мова всеосяжніша ніж перська, китайська, монгольська. Турка цікавили також і лайливі слова. В українській мові йому вдалося знайти таких аж 4: «свиня», «чорт», «дідько», «щезни, собако».

Культура мови– це дотримання усталених мовних норм усної та писемної літературної мови, а також свідоме, майстерне використання мовно-

виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Головним завдання культури мови є:

– виховання навичок літературного спілкування;

– пропаганда та засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови; у вимові та наголошуванні;

– неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мовлення– це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності людини (усній чи писемній).

Культура мовлення характеризується такими ознаками: точність, логічність, чистота, багатство.

Правильність– це володіння нормами літературної мови. Про значення правильності мовлення Цицерон писав: «вміти правильно говорити…ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина». (Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторськом искусстве. – М., 1972. – С. 112.)

Правильність мовлення досягається працею зі словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, слуханням та аналізом зразків виступів відомих ораторів тощо.

Як зазначає Г. Сагач, специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане перш завсе впливати на свідомість людини, активізуючи таким чином роботу лівої півкулі головного мозку. (Сагач Г. Живе слово лектора. – К., 1990. – С.6.)

Мацько:

Правильність мовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови. Правильність у риторичному розумінні тлумачиться значно ширше. Крім лінгвістичної правильності вона містить насамперед правильне, не перекручене розуміння понять термінів, яким передаються ці поняття, доречне вживання їх, зв’язок думок і понять у єжину теорію, ясність викладу. Правильним є запитання, яке спонукає до думки і пошуку істини. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об’єктивні, достовірні).

Правильність досягається ґрунтовним вивченням мови в школі, виконанням вправ і щоденним тренуваннм, у гарному мовленні, виробленням чуття мови, вмінням і звичкою користуватися граматиками, правописом, словниками й мовними довідниками. (с. 102 -103).

Щоб слово стало дієвим, воно повинно бути виразним.

Виразність – комунікативна риса, завялки якій здійснюється вплив на емоції та почуття людей, тобто за допомогою якої включається в роботу права півкуля головного мозку. Виразність мовлення досягається використанням усього багатство мови, а саме: засобів художньої образності (епітети, порівняння, метафори тощо); фонетичні засоби (інтонація, темб голосу, темп мовлення ); прислів’я. приказки, цитати, афоризми, а також не літературні форми функціонування національної мови (діалекти, просторіччя тощо), якщо вони не спотворюють мовлення; синтаксичні фігури (звертання, риторичні запитання, градація тощо).

Виразність розвивається на основі аналітичного читання художніх творів, спостереженням над мовленням різних соціальних груп тощо.

Мацько:

Виразність є ознакою культури мови всіх мовців і виявляється через їх уміння користуватися всіма стилями мови. У наукових тестах вона досягається точністю слв і логічністю викладу, професійною лексикою та фразеологією. В офіційно-діловому стилі для цього використовують адміністративно-управлінську термінологію, сегментування тексту, різні рівня стандартизації, кліше. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, ідеологемами, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Ясність– комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміня сказаного, не вим агаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті змісту промови.

Г. Сагач виділяє такі причини, що зумовлюють неясність мовлення:

– порушення мовцем норм літературної мови;

– перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

– індивідуальне словотворення.

Основний шлх розвитку ясності – процес спілкування, адже чим більше людина спілкується з різними особами, тим більше уваги приділяє роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю, оскільки цього багато в чому залежить досягнення поставленої мети спілкування.

Мацько:

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним уявлятиметься усне мовлення, адресатові, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме, тобто буде ефект очікуваного відкриття. Слухач у такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, здогадується, що послідовно йтим едалі, і часто каже або думає: «Ясно, я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, чергування розміреного та уповільненого ритму, спокійний і ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортаня думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегменті вдумки, повтором основних, ключових слів. (С. 105)

Точність –комунікативна риса, що виявляється у використанні слів відповідно до іх значення. Як заначва Декарт : «Правильно визначайте слова, і ви звільнити світ від половини непорозумінь».

Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, науковою, навчальною літературою, аналізом власного та чужого мовлення.

Точність мовлення порушує:

– уживання слів у невластивому для них значенні: здавати іспит…

– невдалий вибір синоніма із синонімічного ряду: із синонімічного ряду гарний, чепурний, вродливий, красивий з іменником будинок можуть поєднуватися всі прикметники, крім вродливий.

– сплутування міжмовних омонімів: Велика луна заглядала у вікно порушено точність: російському луна відповідає місяць, іменник луна в українській мові має значення відголосок, відлуння.

Точність мовлення тісно пов’язана із ще однією ознакою – стислістю.

Мацько:

Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу дляя певної ситуації форму відповіді чи розповіді.

Точність – одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається здвох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто тнесуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови.

Точність можна досягти, виконуючи дві умови: 1.Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що в народі здавна точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, із знанням предмета мовлення, вмінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців. тОму точність мовлення – це передусім точність слів, точність добору їх.

1. Обов’язковою умоою досягнення точності мови є увага до стилю та жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типу мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної правди й неправди, і мовець мусить відчувати цей рівень.

Точність мови – це відповідність мовного змісту предмето-речевій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору слова чи виразу, а також від уміння мовця зіставляти слово та предмет, річ, ознаку, явище, слово та поняття про них, При цьому треба враховувати, з якими значеннми нині вживається цк слово, а не вживати його з будь-яким із інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.

Поняття «точність» практичної (щоденної) мови не збігається з поняттям точності у науковій, офіційно-діловій і художній мовах.

У науковому й офіційно-діловому стилях точність досягається черех систему термінів, а в худодному – через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності, але й граматична правильність не є гарантією точності. (С. 104 – 105).

Стислість– комунікативна ясність мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тобто стилість формує уміння говорити суттєво. Наце вміння давні греки звертали особливу увагу: «Все, що висказали спочатку, нами забуте, бо це було давно, А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий початок» (ЦИТ за: Г. Сагач. Риторика. – К., 2000, – С.110)

Ефективним шляхом у розвитку стислості є аналіз власних і чужих виступів.

Дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування.

Мацько

Чистотамови уявляється насамперед як відсутність у мові чужих їй елементів. До чужих літературній мові елементів відносимо неосвоєні запозичення з інших мов, невластиві українській мові форми, що з’являються під впливом інших мов. Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми лайки, усе те, ображає вихований мовний смак, гідність людини та не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови простежується на всіх рівнях її структури й використання: на рвіні орфоепії – літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії – грамотне письмо;и на рівні лексики – відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики – правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.(С, 105)

Мацько:

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією ознакою, бо різноманітність – це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство мови – це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють різні тематичні групи лексики, багату синонімію, (лексичну й граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімію тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, градації тощо).

Одноманітне мовлення втомлює слухачів, різноманітне – активізує увагу. Проте слід пам’ятати, що надто барвисте мовлення відволікає увагу слухачів від змісту, змушує захоплюватися не ним, а тільки формою. (с. 106)

Логічність

Мацько:

Першою умовою догічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні , шукати джерела і прични явища, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки – усе це необхідні умови логічності мислення, а отже, і високої його культури, адже без культури думання не може бути культури мовлення. Олесь Гончар писав: «Убога стилістика на йчастіше є породженням убогої думки».

Другою умовою логічності мовлення є знаня мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тілки логікою мислення, а й логікою викладу думки та мовними засобами, якими цього можна досягти (слова з семантикою причинно – наслідкових відношень, відповідні граматичні форми, службові частини мови та синтаксичні конструкції). Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення й мети спілкування. Вона досягається за допомогою внутрішнього плану відповіді: задум – основна думка – її членування – висновки. Потім необхідно сформулювати тези відповіді, тобто основні положення, закономірності, правила, які ше треба буде аргументувати, розкрити або довести, «одягненими» у відповідну словесну форму:дія відбувається, результат такий, де?, за якої умови? чому? коли?, як?. За логічною послідовністю слова розміщуються так, що між ними не виникає смислових суперечностей.

Кожна теза (якщо це не аксіома) потребує доказів, підстав, тобто таких положень, які підтверджують, доводять істинність думки. Кожне наступне положення має органічно випливати з попереднього й бути підґрунтям для наступного. Проте крім положень з послідовним зв’язком можливі й положення з паралельними зв’язками, які оформляються структурами синтаксичного паралелізму. Докази підтверджуються демонструванням дослідів (якщо це можливо), явищ, викладом фактів, кількісних показників, ілюструванням схем, карт, прикладів.

Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовна певної теми. Логічний наголос – це виділення за смисловим значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, тривалішою паузою перед важливим словом. (С. 103 – 104)

← Предыдущая страница | Следующая страница →