Поделиться Поделиться

Художня культура україни XIX ст

Становлення нової української літератури та літературної мови

Доба XIX ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін. Наприкінці XIX ст. з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше - у XX ст.

Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у часі, проте більш прискорено) в дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як головні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.

Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і-60-і році. XIX ст. Центральним фактором розвитку літератури у даний час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як

16 Історія української літератури XIX ст.: У 3 книгах. - Кн. 1: Навч. посібник / За ред. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1995. - С. 5.

окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і - 60-і році. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.

Із 40-х році. XIX ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації - Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 році.

У програмних документах братства (насамперед у "Книгах буття українського народу") відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов'янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичні гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв'язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Розгром Кирило-Мефодіївського братства збігся зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише головні політичні, проте й культурні сили. Фактично також до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 році., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у через те числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра II піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління.

У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій "москвофілів" і "народовців", політична орієнтація яких (перших - на російське самодержавство, а других - на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об'єднань - "Громад", що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху, об'єднували навколо себе представників різних соціальних верств - від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

70-і - 90-і році. XIX ст. в українській літературі - це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної свідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розмінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться у тісному зв'язку із соціально-історичними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство - виявом громадянської діяльності.

Література 70-х - 90-х році. звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з'являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х році. притаманні дві головні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літературне "народництво") й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає відповідний подальший розвиток наприкінці XIX - на початку XX ст.

Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, котрий, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого - свідчить про кризу класичного реалізму.

Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, котрий виступає центральною фігурою літературного процесу 70-90-х років, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого - подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об'єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв'язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40-60-ми роками досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з'являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з'являється образ соцально-активної особистості, "нових людей" - різночинців-демократів.

Фундатори нової української літератури в Галичині. Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту відносно українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич, котрий видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру И. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині "азбучна війна", що велася аж до початку XX ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацьккий писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух".

Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Го-ловацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один із них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу - Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працьовитий, водночас - поміркований і обачний - це Яків Головацький".

Дані молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича.

"Руська трійця" в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: "Дані безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність".

o Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості "Руської трійці" за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах "Русалка Дністрова" (Будапешт).

o "Русалку Дністрову" цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано

o Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович - письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував "Литературное заведеніе Пряшевское" (1850), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п'єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є "Вручаніє".

Похожие статьи