Поделиться Поделиться

РЕЛІГІЯ І ФІЛОСОФІЯ АРХАЇЧНОЇ ЕПОХИ

У коло інтересів греків завжди більше входили проблеми етики, пошук прийнятних для всіх громадян норм поведінки. Недаремно афінський тиран Гіппарх, син Пісистрата, звелів висікти повчальні сентенції навіть на каміннях, що відзначали відстань на дорогах Аттики. Саме до цього часу належить легенда про діяльність семи мудреців, до числа яких переважно включали Фалеса із Мілета, Солона з Афін, Біанта із Прієни, Піттака Мітиленського, Клеобула із Лінда, Періандра Коринфського і Хілона із Спарти. Інколи до їхнього числа включали Місона з Хен, Анахарсіса зі Скіфії чи Епгменгда з о. Крит. Саме їм приписують знамениті афоризми: "Пізнай себе", "Нічого занадто!", "Важко залишатися доброчесним", "Заводити друзів не спіши, а завівши не кидай", "Старість шануй", "Людину видає влада" тощо.

Людина архаїчної епохи звертає свою увагу до богів, очікуючи від них справедливого рішення, покарання злих і нагороди доброчесним. Так, Гесіод, гніваючись на несправедливих суддів, звертається до богині справедливості Тіхе і вірить, що Зевс покарає винних і виправить несправедливі вироки. І Солон переконаний, що його рідне місто надійно захищене покровительством безсмертних богів, а Афіна Паллада простягла над містом свою опікунську руку, проте нерозсудливі громадяни Афін самі гублять державу. "Боги не приймають почестей від злих", – говорить законодавець Залевк у вступі до свого кодексу права, бо не багаті подарунки і розкішні жертвопринесення бажані богам, а чистота і воля до справедливості.

Уявлення про зв'язок людини з богами посилюється і поглиблюється у греків одночасно з поширенням раціоналістичного мислення. У формуванні нової системи релігійних уявлень значну роль відіграло святилище Аполлона у Дельфах. Через

Солон

оракула Аполлона жерці могли пом'якшувати закони війни, припиняти кровну помсту, відмовляючи убивці в ритуальному очищенні, спрямовувати колонізаційну діяльність, давати поради під час неврожаїв, посухи, інших стихійних лих, що змушували людей звертатися за пророкуванням до піфії - жриці, через якому, як думали, віщували самі боги.

Уже в Гомера згадується щасливе загробне життя на далеких блаженних полях, що обвівалися ласкавими вітрами. Такого життя удостоювалися після смерті лише небагато любимців богів, наприклад, Радамант - суддя над померлими. А як же звичайній людині, не герою, досягти загробного блаженства? Відповідь на це давала релігія Деметри: жити чесно і справедливо, вступивши в число посвячених. У містеріях на честь богині міг брати участь кожний, навіть невільний. Найважливішим центром релігії Деметри було її святилище в Елевсині; участь у таємних обрядах обіцяла посвяченим щасливу і радісну долю в загробному житті. Посвячені називалися містами.

Нам відомо, що посвячення проходило у два етапи. Перший полягав в участі в урочистій процесії, співах і танцях вночі, на свято Великих Елевсиній. Хто пройшов перший етап посвячення, допускається до головних містерій у самому святилищі Деметри, до споглядання там драматичних сцен із життя дочки богині - Персефони, викраденої володарем підземного царства мертвих Аїдом, котрий одружився з нею, проте навесні вона повертається до матері (згадайте міф). Як зерно, кинуте в землю, здається мертвим, проте насправді проростає, народжуючи нове життя; як Персефона, йдучи у підземне царство до чоловіка, неодмінно повертається наступної весни назад, у світ родючої природи, так і людина, причетна до таїнств Деметри, буде жити і після смерті. Викрадення Персефони, плач і скорбота її матері та повернення навесні дружини Аїда назад на землю складали зміст священної драми, що супроводжувалася піснями, які знову розповідали старий міф, пояснюючи події і обіцяючи щасливу долю тим, хто отримав посвячення. Проте участі у містеріях було недостатньо для

Опорна стіна і колона храму Аполлона у Дельфах

Деметра, Кора і Триптолем

отримання безсмертя: головною умовою було благочестиве і праведне життя, до якої хор містів закликав посвячених і про яке говорили також елевсинські жерці, не допускаючи до участі у святах тих, хто пролив чужу кров і накликав на себе гнів богів. Після захоплення Блевсина Афінами Великі Елевсинії стали загальнодержавними святами.

Релігією, що прямо пов'язувала людину з богом, була і релігія Діоніса, котрий з часом зрівнявся для греків із самим Аполлоном, так що дельфійські жерці стали поділяти проголошений ними священний "піфійський" рік на дві частини: аполлонівську і діонісійську. Точно не встановлено, коли і яким чином об'єдналася з культом Діоніса ідея безсмертя людської душі, хоча, як пише Геродот, уже фракійські племена (звідти і прийшов культ Діонісія) гетів, які сповідували його культ, вірили у безсмертя душі.

Можливо, ця ідея зобов'язана своїм походженням секті орфіків (засновник Орфей, син музи Калліопи), які створили своєрідну теологічну і космологічну систему уявлень. Думали, що Орфей і його учень Мусей, син богині Селени, склали пісні про походження світу і богів. Дані легенди орфіків спростував уже Геродот (V ст. до н.є.). Орфіки уявляли собі походження всесвіту і богів так: бог Кронос створив із хаосу і ефіру срібне яйце, з якого і з'явився на світ бог Діоніс, якого називали також Еросом чи Метисом. Він народив Ніч, Землю і Небо; дітьми Землі і Неба були Океан і Фетіда, згодом Крон і Рея; син Крона Зевс добився влади над усіма богами і людьми, проковтнувши Діоніса і ввібравши у себе його силу. Від Зевса богиня Персефона народила нове божество – бога вина і радості Діоніса. Після смерті, вірили орфіки, людина після довгих перетворень, переходів з однієї сутності в іншу, після суду, що відокремить добрих від злих, зможе, нарешті, з'єднатися з богом. Люди, вчили орфіки, походять від титанів, знищених Зевсом, через те в людях поєднуються два елементи - земний, ниций, і діонісівський – возвеличений, духовний. Співіснуванням цих двох елементів пояснюється вічне протиборство тіла і духу. А Діоніс допомагає людині, її духу чи душі, звільнитися від титанічного, тілесного "гробу", в котрий душа до часу ув'язнена. Щоби досягти безсмертя і злиття з божеством, людина повинна виконувати визначені ритуали, не їсти м'ясного, брати участь в орфічних містеріях.

Орфічна система поглядів, що пов'язувала людину з богом і зробила метафізику основою етики, досягла найвищого розквіту у VI ст. до н.е. Саме тоді жив легендарний орфічний пророк Епіменід з о. Крит, котрий, за велінням Діоніса, здійснив ритуальне очищення Афін від крові, пролитої там під час державного перевороту на чолі з Кілоном. Ходили чутки, що Епіменід 57 років проспав чудесним сном, а потім почав пророкувати.

Гермес, Евридіка і Орфей. Рельєф V ст. до н.е.

Існували й інші містичні секти, пророки і чудотворці. Наприклад, Абарис Гіперборейський, котрий ходив зі стрілою в руці і займався передбаченнями; Аристей із Проконнеса, котрий миттєво переносився з місця на місце.

Коли б думка стародавніх греків зупинилася на орфічній теології, не народилася б у Греції філософія, а культурні досягнення греків не перевершили б того, чим славилися народи Сходу. Проте цілий ряд історичних передумов сприяв появі раціонального мислення:

- у Греції не було особливої замкнутої жрецької касти і стійких релігійних догматів, що полегшило відокремлення науки і філософії від релігії;

- уже орфіки робили спробу "скорегувати" традиційне міфічне бачення світу;

- знання східної математики і астрономії переконувало в через те, що є деякі загальні закони, повторювальність, регулярність у небесних і взагалі природних явищах;

- грецькі вчені звернулися до пошуків кінечної причини, першооснови всього сущого. Такий напрямок мав вирішальне значення для виникнення античної філософії в VI ст. до н.е.

Історія грецької філософії розпочинається з діяльності іонійських натурфілософів, оскільки Іонія була найбільше пов'язана з культурним спадком давньосхідних цивілізацій. Кількасотлітній досвід і багатовікові спостереження, накопичені в Месопотамії, Єгипті та інших східних країнах, були використані грецькими вченими і критично перероблені.

У VII - VI ст. до н.е. грецька філософія була комплексною дисципліною, яка охоплювала всю науку, тобто не була відокремлена від природничо- наукових і математичних знань, також не визначила відповідний власний предмет дослідження, через те першими філософами були астрономи і математики, які вивчали природу, походження світу та його розвиток. Серед іонійських філософів світову славу здобув Фалес з Мілета (VI ст. до н.е.), засновник іонійської філософії, котрий зробив сміливу спробу створити моністичну філософію природи і став першим грецьким філософом-матеріалістом.

Фалес був цікавою історичною фігурою: знатний і багатий міщанин, котрий умів наживати багатства і змінювати русло рік (так, за переданням, він допоміг лідійському царю Крезу перейти з військом через Галіс без мостів), подорожував і листувався з багатьма відомими сучасниками.

Основним елементом світу Фалес вважав воду, яка вічно рухається і є незмінним елементом природи. Вода, об'єднуючи вічний рух з вічним спокоєм, є джерелом життя всього світу, в через те числі і людини. Землю Фалес уявляв плаваючою у цій первісній воді, яка наповнює весь світ. Небесна півкуля створює склепіння над земною поверхнею, а місяць отримує своє світло від сонця. Фалес відомий і своїми математичними дослідженнями: виміряв висоту єгипетських пірамід на основі їхньої тіні, визначив значення для мореплавців Малої Ведмедиці, передбачив сонячне затемнення (585 р. до н.е.), намагався пояснити природними причинами розливи Нілу. Через те греки зараховували його до семи мудреців.

Одночасно з фізичною школою в іонійських містах сформувалася математична на чолі з Анакеимандром (611 - 545 pp. до н.е.). У творі "Про природу" він оголошує початком світу апейрон - безкінечну, безсмертну, рухому першостихію- матерію. З першостихії виділяються два протилежні начала - тверде і рідке, тепло і холод, з яких шляхом різноманітних комбінацій утворюються всі відомі нам стихії: земля, вода, повітря, вогонь. Світ (космос) уявлявся Анаксимандру у постійному розвитку, котрий породжує з себе вічно нові життя.

Вищі форми життя беруть відповідний початок від нижчих, а всі тварини народжуються з вологи під дією сонячних променів. З математики він написав систематичний курс геометрії, а з географії - склав географічні карти та порушив питання про кулястість Землі і винайшов сонячний годинник. Те, що за Геракловими стовпами простягається обширно Атлантида, а Середземне море відокремлено від інших морів Суецьким перешийком, переконувало філософа у справедливості давніх міфологічних уявлень про земну поверхню як про коло, що омивається Океаном.

Учень Анаксимандра Анаксимен (585 - 525 pp. до н.е.) на місце невизначеної першостихії поставив визначений елемент природи – повітря (аер) як об'єднуючий початок. З повітря шляхом розрідження і згущування утворюється видимий світ, усе народжується і в нього знову повертається. Люди, тварини і рослини вдихають частки повітряного початку, що дає їм життя і рух.

Анаксимандр і Анаксимен вплинули на Піфагора (576 - 496 pp. до н.е.) з о. Самос. Верховним началом усього сущого Піфагор вважав число. Вся природа являла собою комбінацію чисел і величин. Природа живе і змінюється, лише одне число залишається вічно незмінним. Звідси, число є основою всіх речей, першоджерелом світу. Кожне явище може видозмінюватися до безкінечності, проте числовий його атрибут залишається незмінним. З іменем Піфагора пов'язують і вчення про блукання душ, навіяне уявленнями орфіків. Ідеал життя, котрий сповідували піфагорійці, був близьким до ідеалу орфіків, про що згадував Геродот.

Широковідома і теорія Піфагора про співвідношення квадратів сторін трикутника. Заняття математикою і філософією він вважав вищою метою людського життя і порівнював останнє з Олімпійськими іграми, де одні шукають слави і вінків, інші - користі, а треті, справжні філософи чи друзі мудрості, приходять насолоджуватися найдавнішим видовищем - картиною світу. Спостереження і пізнання світу, доступне друзям мудрості, - найвище з усіх насолод і нагород.

Піфагор залишив після себе ряд творів - "Про природу", "Про виховання", "Про державу". Не бажаючи миритися з тиранією Полікрата, він виїхав до Італії і заснував у м. Кротон таємну школу своїх послідовників і однодумців. В основі вчення піфагорійців лежало переконання, що у земно-

Анаксимандр

му житті душі проходять через тіла різних людей, тварин і навіть рослин і смерть, таким чином, не що інше, як чергове перевтілення. Вони вважали гріхом убивати тварин і їсти їхнє м'ясо, оскільки тварини теж мають безсмертну душу. Це нагадувало принцип аскези.

Піфагорійці заклали також основи теорії музики, спостерігаючи, що висота тону перебуває в абсолютній залежності від довжини струни. Інтерес піфагорійців до симетрії, гармонії, числових пропорцій привів їх до занять "золотим діленням" (знаходження правильних кількісних співвідношень поміж різними частинами будинків і скульптурних фігур).

Піфагор прийшов до висновку про кулястість Землі не шляхом спостережень і логічних роздумів, а лише через те, що куля здавалася йому найпрекраснішою серед усіх геометричних фігур, найбільш досконалою формою і через те, на його думку, найбільше підходила для Всесвіту, Землі й інших планет. Не менш сміливим для того часу було твердження піфагорійців, що Земля крутиться навколо якогось ядра, яке міститься в центрі світобудови. Навколо цього палаючого ядра рухаються із заходу на схід десять небесних тіл. Сонце отримує своє світло від космічного вогню, а Місяць від Сонця. Обертаючись навколо ядра, світила утворюють музичні тони - так звану гармонію сфер. Люди звикли до даної музики і через те не чують її.

Вершиною творчості Піфагора була знаменита містика чисел. Кожне число перетворювалося у самостійну божественну сутність, і дані сутності вважалися першоосновою світу. Одні числа відповідають небу, інші - земним речам - справедливості, любові, шлюбу... Перші чотири числа, сім і десять - "священні числа", що лежать в основі всього, що є в світі.

Піфагорійці вважалися прихильниками олігархії (хоча їхнє вчення - одна з перших спроб зрівняти всіх людей перед вічним життям), проте, за легендою, майже всі загинули у вогні під час зборів у будинку м. Кротона близько 500 р. до н.е. Про смерть самого Піфагора нічого не відомо, а вчення його протрималося також декілька століть. З Піфагора античні автори починають звичайно перелік так званих "розрізнених філософів" (не відносять до якихось шкіл і не пов'язані чи майже не пов'язані ні з якою іншою з сучасних їм світоглядних систем, котрий вони завершують Епікуром.

Сучасником Піфагора вважається і Геракліт з Ефеса (535 - 475 pp. до н.е.), син Блосона, прозваний Темніш за складність і заплутаність стилю.

Його книга про світобудову по праву вважається серйозним досягненням елліністичної думки. У ній Геракліт намагався передбачити людям те, про що оповідав йому самому голос вселенського Логосу, котрий "недоступний розумінню людей ні раніше, ніж вони почують його, ні тоді, коли він вперше торкнеться їхнього слуху". Самі люди не розуміють цього Логосу і через те подібні через те, хто,

Геракліт

не піддаючись сну, забуває, що бачив уві сні. Логос властивий всім, присутній в усіх, змушує чинити згідно з природою, законами космосу. Логос визначає і слова, і дії. Світ виник з вогню і у відповідності з Логосом постійно знову виникає й перетворюється у вогонь. При цьому завжди змінюється, переходячи у свою протилежність. "Світ єдиний і ніким не створений з богів і ніким з людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахують і закономірно згасають... Зміна є шлях вверх і вниз, і по ньому виникає світ. А саме, густіючий вогонь переходить у вологу, ущільнюється у воду, а вода міцніє і перетворюється на землю – це шлях вниз. І з іншого боку, земля розсипається, з неї народжується вода, а з води завжди інше... – це шлях вверх".

За легендою, Геракліт вів аскетичний спосіб життя, йшов у гори обмірковувати свої ідеї. Бурхлива епоха війн і переворотів не могла не відбитися на його поглядах, і джерелом всього існуючого Геракліт вважав боротьбу (війну): "Палемос патер пантон" (Війна - батько всіх речей) [Геракліт. Фрагменти, 53]. Боротьба протилежностей – основа всього буття і мислення. І в природі, і в житті триває вічний рух, усе тече і змінюється. Непостійна навіть річка, в якому не дозволяється входити двічі. У своїх поясненнях Всесвіту Геракліт підходить до діалектичного розуміння природи, в через що і полягає його велика заслуга.

Причина наших помилок, за Гераклітом, не в недосконалості наших почуттів, а в обмеженості нашого розуму. Власне, розум служить нам знаряддям пізнання. Основною функцією розуму є синтез, тобто узагальнення в одній думці розрізнених емпіричних спостережень. Саме у здатності синтезувати Геракліт бачить різницю поміж розумними і нерозумними людьми. Розумний відрізняється тим, що намагається пізнати загальне, а дурний задовольняється деталями. Віслюк віддає перевагу чортополоху перед золотом, бо для віслюка, котрий не переймається високою метою синтезу, чортополох дорожчий від золота.

Старанним і талановитим популяристом ідей іонійських філософів був Ксенофан із Колофона, бродячий рапсод, про якого залишив відомості Діоген Лаертський: "Писав він епічні вірші, елегії і ямби проти Гесіода і Гомера, критикуючи їхні розповіді про богів, і сам був співцем своїх творів". З особливою силою нападав Ксенофан на традиційний антропоморфізм грецької релігії, наголошуючи, що люди просто зображають богів за власною подобою і виглядом. Не можуть боги, як у Гомера, обдурювати і обкрадати один одного, зраджувати і ревнувати. У Ксенофана божество не динамічне, а статичне: воно охоплює весь світ і управляє ним однією лише силою думки, нерухомо, залишаючись на місці. Через те в нього пантеїзм і монотеїзм відображені дуже чітко. Спираючись на іонійську натурфілософію, Ксенофан вважав, що земля спочатку була суцільним морем і у воді народилися всі рослини й тварини. Він проповідував культ мудрості. Фізична досконалість кулачних бійців, п'ятиборців, атлетів не дає державі добрих законів, через те потрібно в першу чергу турбуватися про виховання мудрості. Бо "більшість слабша, ніж розум".

Учнем Ксенофана був Парменід Елейський, засновник елеатської школи. Його вчення до певної міри випереджало платонівський ідеалізм, розмежовуючи світ речей і світ явищ, про які дозволяється лише умоглядно складати собі деякі неясні поняття. Думка і буття - одне і те ж. Думка може охоплювати лише те, що існує, таким чином, вона і є буття. Існує лише буття, небуття існувати не може, а через те вчення Геракліта про вічне становлення і згасання світу для нього неприйнятне. За Парменідом, істинні знання досягаються лише розумом, тобто теоретичним міркуванням. Не відчуття, а розум - джерело пізнання. Зором і слухом мудреця повинна стати думка; хто не йде за нею, уподібнюється сліпому чи глухому, заплутується у внутрішніх протиріччях.

Вірогідно, що слухачем Парменіда був лікар Емпедокл з Акраганта, автор поем "Яро природу" і "Очищення", котрий заперечував як учення Геракліта про вічне становлення і помирання, так і погляди Парменіда. Усі зміни в світі він пояснював поєднанням (під дією сили "любові") і роз'єднанням (під впливом сили "ненависті") чотирьох елементів, існуючих вічно і незмінно: повітря, вогню, води і землі. Це вчення більше нагадувало стихійно матеріалістичні міркування про природу іонійських натурфілософів.

← Предыдущая страница | Следующая страница →