Поделиться Поделиться

Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)

Українська Держава (гетьманат)

Неузгодженість діяльності різних політичних сил, надзвичайно важке соціально-економічне становище ускладнювалися безперервними військовими діями.

18 лютого 1918 року німецькі війська перейшли в наступ. Загальна їх кількість становила 450 тис. Уже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні - квітні німці зайняли південні міста, Катеринослав і Харків, а згодом Донбас і Крим. Такий стрімкий наступ австро-німецьких військ пояснювався, окрім наведених вище причин, також й тим, що збройні сили радянської влади були сформовані наспіх і налічували приблизно 25 тис. бійців (п'ять революційних армій). З Росії за березень - квітень 1918 року було ввезено до України 165 тис. гвинтівок, 3 тис. кулеметів, 360 гармат, 17 млн патронів, 28 тис. гранат.

Однак радянське керівництво планувало майбутнє повернення. II Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 17- 19 березня 1918 року в Катеринославі, схвалив проект соціалізації землі, відмінив виплату 100 млн золотих карбованців орендної плати на селі, запланував передачу селянам 23 млн десятин землі, 3,5 млн голів великої рогатої худоби і коней з поміщицьких та куркульських господарств. Для 600 тис. безземельних дворів з'їзд передбачив виділення від 5 до 6 десятин на господарство, а це збільшувало наділи удвоє майже у двох мільйонах господарств. Завдяки цьому радянська влада порівняно з Центральною Радою була популярнішою серед народних мас України. Міські жителі теж нічого конкретного від Центральної Ради не отримали. Навпаки, за влади Центральної Ради регулярними були відключення в містах електроенергії, водопроводу і т. д. Саме через те з'їзди селян на півдні в червні та грудні 1917 року приймали резолюції: "Смерть Центральній Раді!", а її повернення у супроводі німецьких військ населення сприйняло переважно вороже чи байдуже.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства Центральна Рада не мала реальних можливостей. За винятком того, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та "Вільного козацтва" "Українська народна громада", зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, вирішила підтримати владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. 29 квітня 1918 року на хліборобському конгресі (майже 8 тис. делегатів), організованому Українською демократично-хліборобською партією, гетьманом нового державного утворення - гетьманату Українська Держава - було проголошено генерала П. Скоропадського. Центральну Раду було розпущено.

Павло Скоропадський походив із старовинного роду, народився 1873 р., закінчив пажеський корпус при царському дворі, під час Першої світової війни командував лейб-гвардійським полком, а згодом - кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Улітку 1917 року сформував 40-тисячний корпус, силами якого зупинив збільшовизовані війська, що прямували з фронту на Київ, роззброїв їх і відправив до Росії. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом "Вільного козацтва" України. Одначе керівництво Центральної Ради ставилося до нього вкрай вороже, очевидно, вбачаючи в ньому загрозу демократії. Скоропадський, залишивши службу, зблизився з партією українських хліборобів-демократів, які виражали інтереси заможного селянства. Організація "Українська народна громада" дотримувалася думки, що тільки сильна влада здатна покласти край анархії в країні, а таку владу може забезпечити П. Скоропадський. Гетьман погодився виконувати всі "поради" кайзера Вільгельма II. Сприяючи Скоропадському, німецьке командування в ніч на 27 квітня роззброїло найбільш боєздатну силу УНР - дивізію синьожупанників, позбавивши Центральну Раду єдиної підтримки.

Нова держава ґрунтувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Влада встановила дипломатичні відносини з 12 країнами. Було підписано мирний договір і з Росією.

Радянська делегація на чолі з X. Раковським приїхала до Києва у травні 1918 року. Найскладнішою проблемою переговорів було питання про державний кордон. Українська делегація наполягала на включенні до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської та Воронезької губерній, Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Радянська делегація пропонувала залишити під контролем гетьманського уряду лише захоплену Німеччиною територію, та пред'явила претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської та Воронезької губерній, частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію поділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на 125-200 верст. Він за вказівкою Леніна затягував переговори, роблячи їх безрезультатними і чекаючи закінчення світової війни. У вересні Раковський і Мануїльський зустрічалися з Винниченком, котрий готував повалення гетьманату. Як згадує Винниченко, радянська сторона зобов'язувалася визнати УНР, а він гарантував легальну діяльність більшовиків в Україні.

Одночасно виникла і проблема, зумовлена захопленням румунами Бессарабії. Також Голубович, голова уряду УНР, доводив, що в північній частині Бессарабії живуть українці, переважають вони і на території поміж гирлами Дунаю і Дністра. Гетьманський уряд припинив дипломатичні відносини з Румунією і тільки через півроку, коли виникла необхідність контактів з Антантою, Скоропадський погодився на укладення тимчасової торговельної угоди.

У Криму німці не дали змоги утвердитися українським інтересам, бо це означало передачу морських баз і флоту. Там усю владу було передано царському генералові Сулькевичу, котрий утворив Крайовий уряд. Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до України має відбутися на засадах автономії. Переговори, які почалися з цього приводу з урядом Сулькевича, були перервані падінням гетьманського режиму.

За договором про Брестський мир до України мали відійти Холмщина й Підляшшя. Насправді ж північну частину Холмщини разом із Підляшшям окупувала Німеччина, а південні повіти - Австро-Угорщина. Під тиском Польщі, яка вважала дані землі своїми, цісарський уряд не допустив сюди українську адміністрацію. Після революції в Німеччині поляки силою зайняли територію Холмщини і Підляшшя.

Фактично влада в Україні належала німцям, більшість партій, які підтримували Центральну Раду, відмовилися співпрацювати з урядом Скоропадського. Завжди це позначилося на перебігу політичних подій.

При здійсненні своєї внутрішньої політики уряд Скоропадського скасував такі нововведення Центральної Ради, як націоналізацію великих маєтків та культурну автономію, запровадження окремої категорії громадян - козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.

Уряд Скоропадського вважав земельне питання одним із головних. У жовтні 1918 року він заснував Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом. На початку листопада було затверджено проект реформи земель, за яким великі земельні маєтності держава мала примусово викупити в поміщиків і розподілити поміж селянами (не більше 25 десятин). Проте завжди це так і залишилося нездійсненним.

Особливо ускладнилося становище робітничого класу. Також в середині травня про це йшлося на нелегальному Всеукраїнському робітничому з'їзді в Києві. Делегати виступили на захист УНР, за скликання українських Установчих зборів, передачу землі без викупу в руки трудівників, за свободу страйків, слова і друку, повну рівноправність національностей і національно-персональну автономію для національних меншин. Таким чином, засуджуючи режим Скоропадського, робітники завжди ж підтримали програму Центральної Ради, а не більшовиків.

У свою чергу підприємці перейшли в наступ на права робітників, свідченням чого було, наприклад, запровадження 12-годинного робочого дня на заводах Катеринославщини, а на багатьох цукрових заводах він зріс до 10 годин. Відповіддю на це була хвиля страйкового руху залізничників. 200 тис. страйкарів значною мірою зірвали постачання продовольства до Німеччини.

Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків. Селяни не бажали повертати конфісковані в поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків, що, у свою чергу, спричинило репресивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни утворювали партизанські загони, які чинили опір окупантам. Даний рух намагалися використовувати в своїх інтересах есери та більшовики. Найбільших масштабів селянська війна, яка поступово переростала в громадянську, набула на Київщині, де повсталих очолив український лівий есер М. Шинкар; на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив'янський; на Катеринославщині в районі Гуляй-Поля. Тут Н. Махно, котрий поділяв анархістські ідеї, розгорнув повстанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а згодом - і радянській владі.

У боротьбі з повстанським рухом Німеччина та Австро-Угорщина втратили майже 20 тис. солдатів і офіцерів. Кайзер був змушений тримати в Україні, незважаючи на скрутне становище на Західному фронті, шість армійських корпусів, а цісар - чотири корпуси і дві кавалерійські дивізії.

Виступи селян було придушено німцями, а самі повстанці мусили відступити в нейтральну зону, де їх використали представники закордонного бюро ЦК КП(б)У для формування двох повстанських дивізій.

Проте за час перебування уряду Скоропадського при владі відбулися й докорінні позитивні зміни, особливо на культурно-просвітницькій ниві. Тут Скоропадський менше залежав від окупаційної влади і зробив дуже багато для національно-культурного і духовного відродження України. Національна політика гетьмана була спрямована на відродження старовинних традицій, української мови.

У царині освіти ситуація була складною. Міністерство народної освіти (М. Василенко, П. Стебницький, В. Науменко) стикалося у своїй роботі з опозицією. У початкових школах з'явилась можливість навчати дітей українською мовою. Складніше було з українізацією середніх шкіл, оскільки в містах більшість жителів були росіянами чи належали до національних меншин та зрусифікованих українців. Через те, щоби уникнути конфліктів, міністерство не українізувало російські гімназії, а засновувало нові українські. Восени 1918 року в Україні налічувалося вже приблизно 150 українських гімназій, у через те числі сільських. Щоправда, у гімназіях із російською мовою навчання обов'язковими стали українська мова, історія, географія України та історія української літератури. Для незаможних учнів новоутворених українських гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій - імені Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка та інших письменників і діячів культури. Восени 1918 року було відкрито два Державні українські університети - в Києві та Кам'янці-Подільському.

У березні 1917 року з ініціативи М. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української Академії наук, проте реалізації цього плану завадили воєнні дії. Структуру Академії формувала спеціальна комісія. А вже в листопаді 1918 року наказом гетьмана було призначено перших 11 академіків: історико-філологічний відділ - Д. Баталій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький; фізико-математичний - В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко; відділ соціальних наук - М. Туган-Барановський, О. Левицький, В. Косинський, Ф. Тарановський. На посаду президента Академії гетьман запросив М. Грушевського; після його відмови було призначено В, Вернадського, а секретарем - А. Кримського.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) - історик, філолог, сходознавець, письменник, перекладач. Академік УАН (з 1918). Народився у Володимир-Волинському в сім'ї вчителя. У 1889 р. закінчив колегію ім. П. Галагана в Києві, в 1892 р. - Лазаревський інститут східних мов, у 1896 р. - Московський університет. З 1918 р. викладав у закладах Києва. Кримський - один із фундаторів УАН і до 1928 р. - її секретар. Досліджував історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно періоду середньовіччя. Йому належить багато перекладів з арабської, перської, тюркських мов, зокрема історичних джерел, утому числі подорожніх нотаток Павла Алеппського. Автор багатьох досліджень української мови, фольклору, літератури. На початку німецько-радянської війни був вивезений органами НКВС до Казахстану, де помер у Кустанайській в'язанці. Науковий доробок Кримського становить майже 1000 наукових праць, більша частина яких видана п'ятитомним зібранням творів у 1972-1973 pp.

Було засновано Український державний архів, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку (було зібрано понад 1 млн книг), Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського та "Молодий театр" під керівництвом Леся Курбаса, Українську державну капелу під орудою О. Кошиця та Державний симфонічний оркестр під керівництвом О. Горілого. Істотні зрушення відбулися і у видавничій справі, зокрема, було налагоджено видання підручників, на що уряд асигнував значні кошти.

Непростою на той час була релігійна ситуація. Більшість духовенства та мирян, виходячи з історичних традицій, намагалася зберегти підпорядкованість Українсько! православної церкви Московській, слов'янську мову в богослужінні. Інша частина бажала націоналізації церкви (автономії). У січні 1918 року в Києві зібрався Церковний собор, проте повстання більшовиків і злочинні дії муравйовських військ перервали його роботу. Тоді ж було підступно вбито голову Української православної церкви митрополита Володимира за нез'ясованих до кінця обставин. Гетьман Скоропадський на відновленому соборі в листопаді 1918 року заявив, що українська церква мусить бути автокефальною. Оскільки прибічників автокефальної церкви було значно менше, даний крок гетьманського уряду наблизив його падіння.

Значну увагу приділяв гетьманський уряд і створенню збройних сил. Чисельність армії в мирний час мала перевищувати 300 тис. Наявні ж сили гетьманату складались із Запорозької дивізії з полком гайдамаків, двох дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку було створену сердюцьку дивізію із 5 тис. вояків. Восени в Білій Церкві почали відроджувати бригаду січових стрільців. Загальна чисельність збройних сил становила майже 65 тис. Гетьман у жовтні видав універсал про відродження козацького стану, маючи на меті створення заможної, з сильними історичними традиціями верстви та надійного війська, не деморалізованого більшовицькою пропагандою.

Особливе місце серед збройних сил належало Чорноморському флотові. Гетьманський уряд таки домігся згоди німецьких властей на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, захоплених Німеччиною.

Таким чином, діяльність гетьманського уряду, попри всі його прорахунки й хиби, мала багато вагомих здобутків, які сприяли утвердженню української національної ідеї та становленню української державності.

← Предыдущая страница | Следующая страница →