Поделиться Поделиться

Місце господарського комплексу України в структурі європейської економіки

Важливою складовою економічного життя України XIX ст. було входження у світовий економічний простір. Становлення системи міжнародної торгівлі України доби модернізації припадає на 20-50-ті році. XIX ст. і було пов'язане з вивозом збіжжя. Центром експортної торгівлі стало новоутворене місто-порт Одеса. Причинами, що стимулювали в даний час вивіз хліба з одеського порту, були неврожай в Європі 1816 р., коли дощі знищили поля, і війна європейської коаліції з Наполеоном, яка виснажила всі запаси. Важливою передумовою пожвавлення хлібної торгівлі Чорним морем був Адріанопольський мир 1829 р., котрий надавав право вільного проходу через протоки Боспор і Дарданелли країнам, що мали мирні стосунки з Османською імперією.

Успіхи в завоюванні світового ринку зерна спонукали центральний уряд підтримати ідею надання місту-порту права порто-франко (1819- 1859), тобто здійснення вільної безмитної торгівлі, що сприяло залученню іноземних капіталів для здійснення експортних операцій та нарощення обсягів хлібної торгівлі, прилученню українського хліборобства до світового хлібного ринку, а також пожвавленню імпортної торгівлі.

Основним продуктом одеського експорту було зерно. Окрім пшениці, предметами вивозу були сало, ліс, канати, залізо. Експорт зерна мав усталену тенденцію до збільшення; у 1839 р. він становив 1 млн чвертей *, у 1846 р. - 2 млн, а в 1847 р. досяг відмітки близько 2,8 млн чвертей. Даний злет експортної торгівлі Півдня був зумовлений голодом в Європі 1847 р. Основним споживачем пшениці, що експортувалася з теренів України, була Англія. Коли в 1846-1847 році. доля зерна з українських ринків становила 2,8 % усього імпорту хліба до Англії, то напередодні Кримської війни (1853-1856) даний ознака сягнув 50 %. Зерно українських виробників через Одеський порт експортувалось, окрім Англії, до Голландії, Бельгії", Франції.

Предметами імпорту до імперії через Україну були фрукти, напої, чай, кава, тютюн, текстильні та ювелірні вироби, тканини, шовк, папір, аптекарські матеріали (зокрема опіум). (Характерна деталь: в 1820-1830-ті році. вартість ввозу товарів була набагато менша, ніж вартість предметів експорту.) На імпортні товари завдяки режиму порто-франко збиралася лише 1/5 мита.

Близьке розташування до європейських локальних ринків, дешевші ціни на продукцію зробили Південну Україну одним з лідерів світового ринку зерна Коли протягом 1860-1864 році. з Одеського порту на світовий ринок було вивезено близько 78 млн пудів зерна, то за 1885-1889 обсяг експорту досяг 226 млн пудів. На долю України припадала найбільша частка загальноімперського експорту зернових - 60 % пшениці та 32 % жита. Основним імпортером українського зерна стає Італія, що становило від 1/3 до 4/5 зернового імпорту.

У 1870-ті році. міжнародна торгівля, що велася через українські міста-пор-ти, значно розширяється географічно і за асортиментом. З 1872 р. розпочинаються торговельні стосунки з Китаєм, звідки імпортується чай. Одеса стає центром "чайної торгівлі". Вона мала монопольне право торгівлі з Владивостоком, Сахаліном, російськими володіннями в Японському морі.

Наприкінці XIX ст. суттєво змінюється розподіл ролей в економічній стратегії міст-портів Південної України. Зокрема, позиції лідера світового ринку зерна поволі втрачає Одеса. Однією з причин - невідповідність Одеського порту європейським стандартам: верфі застарілі, розвантажувальні пристрої недосконалі, неглибока гавань, нестача складських приміщень, відсутність зернових елеваторів. На конкурентоспроможність Одеського порту впливав робітничий рух, виступи докерів, часті страйки. Після повстання на " Потьомкіні" обладнання корабелень було пошкоджено, від доків залишилися згарища, знищено товарів на 9 млн крб. З огляду на це увага уряду зосередилася на Миколаєві. Перевага Миколаєва перед Одесою полягала в через те, що він мав краще залізничне сполучення. Робоча сила тут була дешевша, ніж в Одесі, страйки були набагато рідшими. Миколаїв експортував не лише зерно, а також марганцеву руду та вугілля.

Також одним конкурентом Одеси як експортера зерна наприкінці XIX ст. стає Херсон. Зростанню ролі портової торгівлі Херсона сприяло непогане залізничне сполучення, яке давало змогу в належній кількості завозити зерно і вугілля. Як торговий порт Херсон почав активно функціонувати з 1902 р. Тоді річний обсяг експорту обчислювався сумою в 2 млн франків, а на 1909 р. він виріс до 125 млн.

Поміж чорноморськими портами України наприкінці XIX - початку XX ст. існувала гостра конкуренція, про що свідчать обсяги експорту: у 1909 р. Миколаїв експортував понад 100 млн пудів зерна та сушених овочів, Херсон - 45 млн, Одеса - 34 млн. На початку XX ст. спостерігався "торговельний занепад" Одеси: коли в 1897-1906 році. на Одесу припадало 32,5 % чорноморського експорту, то в 1907 р. - лише 24 %. Миколаїв випереджав усі чорноморські порти за обсягом вивезення зерна. Експорт хліба з Південної України був припинений на початку Першої світової війни.

У 70-ті році. XIX ст. на світові ринки збуту вийшли українські цукровари. Пунктами призначення їх продукції стали європейські та азіатські торговельні центри - Лондон, Гамбург, Кельн, Страсбург, Марсель, Константинополь. Тоді через неврожай тростини ціни на цукор в Європі підвищилися на 60 %. Падіння курсу російського карбованця стимулювало експортні операції, важливою умовою завоювання міжнародних цукрових ринків була протекціоністська політика російського уряду, зокрема сприятлива митна і акцизна, акціонерне законодавство. Для пожвавлення експорту цукру уряд став використовувати практику поверненого акцизу. Повернений акциз означав не що інше, як завуальовану вивізну премію цукропромисловцям.

З політичної точки зору державне регулювання галузі слугувало інструментом розширення ринків збуту, сфер економічного впливу на країни з менш розвинутою торговельно-промисловою сферою.

Одним з ефективних шляхів входження України у світовий економічний простір було залучення іноземних капіталів. Політика "відчинених дверей" відносно іноземних інвесторів свідомо проводилася центральним урядом для стимулювання модернізації економіки, яка потребувала великих капіталовкладень. Митна політика та "м'яке законодавство" сприяли заохочуванню іноземного капіталу. Високі митні ставки на імпортні товари сприяли ввозу не товарів, а капіталу. Підприємці-іноземці, які приймали російське підданство, підпорядковувалися загально імперській юрисдикції та отримували право на отримання державних пільг.

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів були нові чи змодернізовані галузі важкої промисловості - гірничовидобувна та металургійна, а також транспортне і сільськогосподарське машинобудування. Іноземні підприємці намагалися проникнути в легку, зокрема харчову, промисловість України, проте тут панівні позиції зберігав національний капітал.

Найсильніші позиції в економіці України мав французький капітал (капіталовкладення якого на 1900 р. складали 226 млн крб), а за темпами проникнення в економіку України усіх випереджав бельгійський капітал, розміри якого за 10 років збільшилися в 12 разів: з 25 млн крб у 1890 р. до 297 млн крб у 1900 р. Частка французьких капіталів становила 220 млн франків; бельгійських - 155 млн крб, чи 1/2 усіх їх вкладів в Російській імперії; німецьких - 30 млн крб, чи 1/15 усіх вкладів; англійських - 23 млн крб, чи 1/2 вкладів в економіку Росії. Французькі підприємці зайняли домінуючі позиції в металургійній та добувній промисловості, проникали їх капітали і в цукрову промисловість. Бельгійці майже повністю монополізували залізорудну промисловість. Німці вкладали кошти в банкову справу, машинобудівну промисловість та харчову галузь, англійці - в чавуноливарні та залізо обробні заводи.

Окрім добувної та металургійної промисловості, іноземний капітал мав сильні позиції в машинобудівній галузі. Транспортне машинобудування контролювалося німецьким (паровозобудівні заводи Луганська та Харкова) та бельгійським капіталом (вагонобудівний завод в Катеринославі). Провідну роль відігравав іноземний капітал в галузі сільгоспмашинобудування. Із 170 засновників заводів сільгосптехніки в Україні іноземці становили 35 %, росіяни - 22,3, євреї - 20,5, поляки - 10, а українці - лише 4 %.

Іноземним підприємцям вдалося проникнути в монопольну галузь національного капіталу - цукропромисловість. Німці стали власниками 2 цукрових і 1 цукрорафінадного, французи - 3 цукрових і 2 цукрорафінадних заводів. Спільним франко-бельгійським підприємством став Тростянецький цукровий завод.

Експансія іноземних капіталів в економіку України в процесі її модернізації мала і негативні наслідки. По-перше, активне втручання досвідчених іноземних підприємців перешкоджало вітчизняним виробникам закріпитися в найбільш прибуткових галузях виробництва - кам'яновугільній, гірничорудній, металургійній, машинобудівній. У 1900 р. 80-90 % акціонерних капіталів у гірничозаводській галузі перебувало у власності іноземців. Акціонерні товариства з іноземним капіталом контролювали 1/2 видобутку вугілля та руди в Донецько-Криворізькому промисловому регіоні. Металургійна промисловість майже повністю була монополізована іноземним капіталом. В Катеринославській губернії, як свідчив губернатор у 1899 р., всі металургійні та металообробні заводи належали 34 іноземним акціонерним товариствам, головний капітал яких - 130 млн крб. По-друге, "казкові прибутки", що отримували іноземні підприємці внаслідок вторгнення в економіку України, давали їм підстави сприймати її як економічного донора Західної Європи. На підприємствах Донбасу прибутки їх іноземних власників були в 3-4 рази вищими, ніж на аналогічних підприємствах Європи.

← Предыдущая страница | Следующая страница →