Поделиться Поделиться

Держава каролінгів

Майордоми Австралії з дому Шпінідів (нащадки Піпіна Геристальського), ставши правителем об'єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім'ям найвидатнішого зі своїх представників - Карла Великого - отримала назву династії Каролінгів.

Син Піпіна Геристальського Карл Мартелл ("Молот"), що правив з 715 по 741 р., успадкувавши від батька звання майордома Австразії, Нейстрії та Бургундії, почав своє правління з придушення внутрішньої смути в королівстві. Розбивши повсталих проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії та Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори - саксів, фризів, алеманів, баварів - і знову обклав їх даниною.

У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку VIII ст. Іспанію, вторглися в 720 р. у Південну Галлію, погрожуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє припинила подальше просування арабів у Європі. Військова та політична могутність Карла дала йому можливість певний час управляти Франкською державою, навіть не зводячи на трон монархів Меровінзької династії.

За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувався переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, що почався також за Меровінгів, полягала:

o у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини;

o розоренні маси вільних селян-общиників, які, втрачаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залежних людей, а потім і на кріпаків.

До початку VIII ст. у франків уже склалися дві ворожі соціальні верстви:

o великі землевласники галл о-римського і германського походження, які володіли своїми землями переважно на правах безумовної приватної власності (алод), а через те були відносно незалежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках;

o певною мірою залежні селяни, що не мали земельної власності й експлуатувалися власниками землі, на якій вони жили.

Значну частину цих залежних людей становили нащадки гал-ло-римських рабів, колонів, вільновідпущеників, германських рабів і литів. Відмінності поміж цими категоріями поступово згладжувалися. Проте водночас у франкському суспільстві були також досить численні проміжні групи населення: дрібні та середні алодисти селянського типу, які частково також користувалися працею залежних селян. Іноді поряд з алодом вони тримали землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу (дрібні вотчинники), що починали тільки переходити до феодальної системи господарства.

Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, які розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, постало питання про докорінну реорганізацію військових сил. Через те була здійснена бенефіціальна реформа Карла Мартелла.

Суть її полягала в через те, що замість пожалувань землі у повну, безумовну власність (алод), які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді бенефіціїв, які надавалися у довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за завжди кінної військової.

Бенефіцій (з лат. - добродіяння) - у період раннього середньовіччя в Західній Європі землеволодіння, яке жалував король (чи інший великий феодал ) у довічне користування васалу на умові виконання військової чи адміністративної служби. Поступово перетворився на спадкову феодальну вотчину. В католицькій церкві бенефіції - прибуткова посада чи земельна ділянка, отримана як винагорода духовною особою.

З часом бенефіції стали передаватися з довічного у спадкове володіння і протягом IX-X ст. набули характеру феоду (лену), тобто спадкового володіння, пов'язаного з обов'язком військової служби.

Карл Мартелл здійснив широке роздавання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі, що конфісковували у бунтівних магнатів, а коли вони вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв.

Секуляризація (від лат. - світський) - 1) звільнення від церковного впливу (в громадській та інтелектуальній діяльності, художній творчості); 2) вилучення чогось від церковного відання і передання громадському чи суспільному, наприклад, шкільного викладання; 3) перетворення церковної та монастирської власності на державну.

Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширенню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб зміцнення своєї влади.

Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав на увазі, звичайно, і політичні цілі. Вія сподівався прив'язати великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомогою бенефіціальної системи розраховував створити замість пішого селянського ополчення, що занепало, боєздатне кінне військо. Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль.

Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків.

o По-перше, значно посилила прошарок дрібних і середніх феодалів, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації та були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення головної військової сили, що підкреслювало його неповноправне становище в державі.

o По-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь панщину чи сплачували податок.

Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у Франкській державі.

Інші великі землевласники також стали переходити до даної форми пожалувань, через те масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа спричинила згодом політичний розпад Франкського королівства.

Однак спочатку реформа Карла Мартелла посилила центральну владу, що було однією з її цілей. Карл Мартелл і його наступники значно розширили кордони Франкської держави і домоглися тимчасового посилення центральної влади.

Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741-768) врегулював взаємовідносини з церквою, загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелла. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певну плату. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному союзі з католицькою церквою та її главою - Папою Римським.

Утиснутий лангобардами папа всі свої надії покладав на допомогу франків, через те санкціонував захоплення Кініном королівського титулу. У 761 р. у Суассоні зі згоди папи Піпін був офіційно проголошений королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік III був ув'язнений у монастирі, де і помер.

Піпін відповів папі послугою за послугу. За закликом папи Стефана II Піпін здійснив походи в Італію (в 764 і 757 році.) проти лангобардського короля Айстульфа, якого примусив повернути папі захоплені раніше міста Римської області і землі Равеннського екзархату (колишнього візантійського володіння).

На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком даної держави є сучасний Ватикан, розташований всередині міста Рима.

Ватикан - місто-держава у Римі, центр римсько-католицької церкви; папська резиденція і палац, розташований на Ватиканському узгір'ї на північному заході від Тибру, у самого храму св. Петра. Під Ватиканом також розуміють правлячу верхівку католицької церкви, що гуртується навколо папи. Комплекс будівель різних епох і стилів, не об'єднаних у єдине архітектурне ціле. Про початок побудови немає точних відомостей: одні приписують це Константину Великому, другі відносять перші будови до часів папи Сіммаха (VI ст.). Достовірно відомо, що під час приїзду Карла Великого до Рима для коронування резиденцією папи Лева III був палац на Ватиканському узгір'ї. Проте потім резиденцію папи було перенесено в Лютеранський палац. Тільки з 1377р., після повернення папи з Авіньйона, Ватикан стає постійною папською резиденцією і розширюється низкою величезних будівель. За Сикста IV (1471) була побудована знаменита Сикстинська капела. За Інокентія VIII (1490) поблизу Ватикану зведено Бельведерський палац, котрий за дорученням папи Юлія II (1603) був об'єднаний з Ватиканом двома чудовими галереями архітектором Брамане. Розквіт ватиканських музеїв належить до XVIII ст. - часу заснування музею Піо Клементіно. В стінах Ватикану розташовуються музеї: Кіарамонті, античної скульптури, християнського мистецтва, галерея килимів і т. ін. З 1871 р. за Ватиканом визнана екстериторіальність. Папі належить верховна законодавча, виконавча і судова влада; він також представляє Ватикан у сфері міжнародних відносин.

Найбільшої могутності Франкська держава досягла за правління сина Піпіна Короткого Карла Великого (768-814), котрий у 774 р. приєднав володіння лангобардів в Італії, протягом 772- 804 pp. підкорив саксів, в результаті воєнних походів 785-811 pp. відвоював в арабів область поміж Піренеями та р. Ебро, а на території Північно-Східної Іспанії була заснована Іспанська марка (прикордонна територія), якому населяли головним чином баски і наварці.

Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії та поділив цю область на графства. Разом із Баварією у сферу франкського впливу потрапила і залежна раніше від неї Каринтія (Хорутанія) - область, населена слов'янськими племенами хорутан (словенців).

Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося у VI ст. в Паннонії. У 788 р. авари вторглися у межі Франкської держави. Почалися затяжні аварські війни, що тривали з перервами з 788 до 803 р. Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наганяла жах на сусідів, розпалася. Спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов'ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько-пан-нонського кордону.

Авари (у давньоруських літописах - обри) - союз кочових народів, котрий сформувався у V ст. у Західному Сибіру, Частина їх у 558р. досягла чорноморських степів, загрожуючи антам. Незабаром стали небезпечними для Візантії, захопивши територію Нижнього Дунаю. Успіхом візантійської політики був відхід аварів у 568 р. до Паннонії, яка згодом стала центром Аварського каганату. Звідси авари з різними союзниками вели постійні війни з Візантією. їх могутність підірвали повстання слов'ян та велика поразка під Константинополем у 626р. Брали участь у становленні Болгарського царства (680p.). Наприкінці VIII ст. були розгромлені Карлом Великим, а у IX ст. - угорцями. Після війн аварів та слов'ян залишили кочовий спосіб життя та поступово асимілювалися зі слов'янами.

Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися: на південному заході - до Барселони і середньої течії р. Ебро, на сході - до р. Ельба (Лаба), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні включали значну частину Італії.

За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії та так само мала у своєму складі різні племена і народності, які перебували на різних рівнях соціально-економічного і культурного розвитку.

Королівський титул більше не задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоби проголосити себе імператором. Така нагода трапилася, коли слабкий і безвільний папа Лев III, котрий викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У подяку за цю допомогу папа наприкінці 800 р. у соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий конфлікт поміж Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму.

В останні роки життя Карл обрав постійним місцеперебуванням нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і подальших захоплень. На північному заході було створено Бретонську, а на південному заході - Іспанську марки. В Італії південні кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське герцогство.

Вздовж усього східного кордону імперії - від Балтійського до Адріатичного моря - франки межували зі слов'янськими племенами. З півночі до Рудних гір у Центральній Європі тягнулися землі полабських слов'ян: ободритів, лютичів, лужицьких сербів; далі до Дунаю - володіння чехів і моравів; від Паннонії до Адріатики жили південнослов'янські племена - хорутани (словенці) і хорвати.

Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних кордонів. На півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська марка, яка мала відокремити датчан від слов'ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь простягся Саксонський укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським слов'янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся Сербський рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, чи Паннонська, марка, що доходила до Віденського лісу, ядра майбутньої Австрії. На крайньому півдні лінія укріплень замикалася Фриульською маркою, що прикривала Північну Італію.

На початку IX ст. Карл мав великий вплив не тільки всередині імперії, а й за її межами: з ним рахувалися королі англосаксонських держав в Англії; його заступництва шукали королі Шотландії і сусідньої з Іспанською маркою Астурії, вожді племінних ірландських князів; імператор Візантії у 812 р. змушений був визнати франкського короля імператором.

Однак за зовнішнім благополуччям імперії приховувалася її внутрішня слабкість. Створена шляхом завоювань, вона була надзвичайно строката за етнічним складом. За винятком франків і підвладних їм племен і народностей на території колишньої Галлії (бургундів, аквітанців та ін.), до імперії Карла Великого входили сакси, фризи, бавари, алемани, тюринги, лангобарди і залишки старого римського населення Галлії й Італії, баски і жителі Наварри, частково хорутани і авари та, нарешті, кельти (нащадки бригів) у Бретонській марці.

Всі дані племена і народності економічно не були пов'язані одне з одним, розмовляли різними мовами і перебували на різних стадіях розвитку феодалізму.

Кожна з територій імперії без постійного військового й адміністративного примусу не хотіла підкорятися владі завойовників. Через те Карл Великий провів усе життя в походах, вирушаючи кожний раз туди, де виникала реальна загроза відокремлення тієї чи іншої території. З часом утримувати завойовані племена і народності ставало завжди важче. Неміцні, суто зовнішні зв'язки поміж окремими частинами імперії розірвалися через три десятиріччя після смерті імперії Карла Великого.

← Предыдущая страница | Следующая страница →