Поделиться Поделиться

Азіатська реставрація

Модель, за якою комуністичні режими є, по суті, реставрацією стародавніх азіатських деспотій. Уперше такий погляд висунув Карл Вітфогель. Дещо споріднене дозволяється знайти в праці Фрідріха Енгельса "Франкський період", в якій він писав, що там, де державна влада "виникає, - як у... азіатських народів і у росіян, - у період, коли община обробляє свою землю також спільно, чи, крайньою мірою, передає тільки у тимчасове користування окремим родинам, тобто де, таким чином, також не утворилася приватна власність на землю, - там державна влада з'являється у формі деспотизму". Дійсно, в характеристиці класичних східних деспотій і радянського устрою чимало схожих рис. Так східні деспотії складалися за умов спочатку повної відсутності, а потім другорядної ролі приватновласницького начала. Альтернативою йому була влада-власність і державний спосіб виробництва, коли додатковий продукт належав правлячому дому, котрий був єдиновладним власником і розпорядником додаткового продукту в загальнодержавному масштабі. До цього слід додати довільний характер вилучення правителем у безпосередніх виробників засобів і продуктів виробництва. Завжди це дуже схоже із системою, що встановилася в Радянському Союзі з "експропріацією експропріаторів", "розкуркуленням", "боротьбою з нетрудовими прибутками" тощо.

Серед інших характерних ознак дозволяється назвати такі:

- визнання за верховну цінність благо держави;

- жорстка система цінностей, орієнтованих на збереження непохитності ладу і підозріле ставлення до інновацій;

- чіткий поділ на виробників і управителів; переважання адміністративно-командних зв'язків;

- панування відносин перерозподілу;

- гарантування прожиткового мінімуму населення за умов мінімуму особистого вибору індивіда;

- стримування приватновласницької підприємницької активності людини, що була деструктивною для існуючої системи;

- відсутність орієнтації на приватні, індивідуалістичні норми і цінності;

- вироблення стимулів до ідентифікації, а то й злиття людини із системою;

- розробка норм поведінки й конформного морального стандарту;

- уміле спрямовування ініціативи й енергії індивіда у релігійне чи інше русло, ініційоване владою;

- визначення ролі людини насамперед як члена певної общини, колективу, де люди пов'язані солідарними відносинами;

- сувора обмеженість свободи та ін.

Наведена характеристика типова для стародавньої східної деспотії. Проте на запитання: "Чи було таке у Радянському Союзі?" люди, яким виповнилося на 1991 р. більше ніж 16 років і які усвідомлювали реальність, можуть відповісти: "Так, завжди це було".

Найпоширенішим варіантом пояснення радянського ладу е модель тоталітарного суспільства. Власне кажучи, головним нервом політичного життя XX ст. стала боротьба демократії і тоталітаризму. Саме він у радянському блоці маскувався під гаслами про "владу народу", "найгуманніше суспільство", "авангард прогресивного людства" і "справжню демократію". Через те потрібно детальніше з'ясувати його сутність.

Поняття "тоталітаризм" походить від лат. totalis - весь, повний, цілий, а потім - англ. "totalitarianism". Це теорія і політична практика, особливо небезпечна форма автократії. Передбачаються всезагальний і повний контроль державної влади, зосередженої у вузької групи осіб, над усіма сторонами життя суспільства і громадян, фактична ліквідація конституційних прав і свобод, згортання демократії, широкомасштабне насильство і репресії проти реальних і удаваних опозиційних елементів. Сам термін "тоталітаризм" уперше ввів у політичний лексикон італійський диктатор Беніто Муссоліні для характеристики свого руху та режиму. Він закликав до "тотального" підкорення особи державі і розчинення індивіда у політичній історії. У промові 28 жовтня 1925 р. Б. Муссоліні проголосив абсолютне всесилля держави: "... завжди в державі, нічого поза державою, нічого проти держави". Однак в Німеччині даний термін не прижився. Адольфу Гітлеру не подобалися запозичення, і він вважав за ліпше визначати відповідний режим як авторитарний. Проте вже в той час (кінець 1920-х років) в англійських газетних публікаціях термін "тоталітаризм" використовували для характеристики Радянського Союзу.

Наукова розробка феномену тоталітаризму розпочалася у 1950-х роках. У 1956 р. з'явилася книга Карла Фрідріха і Збігнева Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія", в якій визначаються шість головних характеристик тоталітарного "синдрому":

- єдина масова партія, очолювана харизматичним лідером;

- офіційна ідеологія, яка має визнаватися всіма;

- монополія на засоби масової інформації;

- монополія на всі засоби збройної боротьби;

- система терористичного поліцейського контролю; централізована система контролю та управління економікою.

Такі ознаки тоталітаризму вважаються класичними, хоча майже одразу після виходу публікації вони викликали дискусію і критику. Критики вказували на те, що конструкція тоталітаризму є одномірною, через те будь-яке суспільство не може бути зведеним лише до тоталітарного виміру. Воно повністю не вкладається у цю схему. Ті процеси, що в ньому відбуваються, його доля потребують багатомірного підходу. Такий підхід відбиває не тільки складність суспільного утворення, а і його суперечливість, напруженість діючих у ньому тенденцій, переплетення внутрішніх і зовнішніх факторів тощо. Ось через що вище були наведені й інші концепції, що роз"яснюють різні аспекти радянського ладу. І завжди ж тоталітарне пояснення дає найбільше для розуміння його сутності.

Історичні умови виникнення тоталітаризму характеризувалися насамперед кризою лібералізму після закінчення Першої світової війни, зростанням ролі держави у політичній та економічній сферах, посиленням бюрократизації всіх сфер життя. Своєрідною відповіддю на кризу ліберальної демократії було виникнення тоталітарних режимів. Найбільш потужними з них виявилися гітлерівський у Німеччині та сталінський у Радянському Союзі. Це була спроба антиліберальної модернізації, що намагалася поєднати військово-технологічний та індустріальний активізм з напівтрадиціоналістським ідеалом суспільства, яке однаково думає, піддається регламентації та підкорюється.

Дехто з дослідників вважає, що тоталітарні держави існували не тільки в XX ст., а набагато раніше, зокрема в Індії - держава династії Мауріїв (приблизно 321-185 pp. до н. е.) чи китайська держава династії Цинь (221-206 pp. до н. е.). Проте їх не дозволяється вважати такими. Вони не мали світської ідеології месіанських очікувань, що вимагає тотального зруйнування існуючого суспільства та його заміни утопічним ладом, поєднаної з монополістичною концентрацією всієї влади в руках єдиної політичної партії, керованої цією ідеологією. Тоталітаризм став можливий тільки у минулому столітті. Тоді стали реальністю величезні промислові, військово-технічні потужності, що давали колосальні можливості масового знищення людей та їх примусу. З іншого боку, з'явилися засоби масової інформації (величезні наклади щоденних газет, журналів, радіо, яке безперервно працювало, хронікально-документальні фільми та ін.), що дали змогу ідеологічно обробити й уніфікувати свідомість "масової людини". Водночас тоталітарні режими відрізняються від авторитарних, військових клік, які виникали в Латинській Америці та Африці вже після Другої світової війни. Перші насамперед спираються на масові рухи, партії, вожді яких, як правило, не входили до старих структур влади. Авторитарні режими завжди користуються підтримкою традиційних сил порядку - армії, церкви, бюрократії. Такі режими задовольняються політичним контролем над суспільством, а тоталітарні претендують на весь політичний, соціальний і моральний лад, на людину у цілому, бажаючи "перекроїти" її свідомість і поведінку так, як це потрібно владі.

Тоталітарне суспільство є в багатьох відношеннях суспільством перманентної (безперервної) революції (популярною піснею урочистих концертів до останніх років існування радянської влади була пісня зі словами: "И вновь продолжается бой. И сердцу тревожно в груди. И Ленин - такой молодой, и юный Октябрь впереди!") чи перманентної війни. Це було необхідністю, адже тоталітарна структура, як засвідчила історія, життєздатна й ефективна лише за умов війни ("гарячої" чи "холодної"), матеріального дефіциту у сполученні з політичним терором, що зумовлює державну надцентралізацію.

Іноді величезні масштаби репресій у Радянському Союзі пояснюються спочатку необхідністю боротися проти контрреволюції, а потім особливостями характеру Й. Сталіна. Насправді, терор і репресії - закономірні складові системи, що утворилася, і радянські політичні діячі тут не були оригінальними.

У грудні 1917 р. у декретах радянської влади з'явилося визначення, під яке протягом усіх наступних років її існування підпадали усі незгодні, незадоволені і такі, хто мав сумніви, - "вороги народу". Воно вперше з'явилося також під час Великої Французької революції в декреті якобінського Конвенту від 10 червня 1794 р. і відобразило криваві репресії влади проти своїх політичних опонентів. Перші концентраційні табори виникли в радянській Росії у 1917 р. їх започаткувала Надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем. Потім було створено величезну їх мережу, якою керувало Головне управління таборів (ГУЛАГ). До них потрапило кілька мільйонів радянських громадян, оголошених "ворогами народу".

У фашистській Німеччині нацисти також організували розгалужену систему концтаборів. У серпні 1934 р. міністр пропаганди Йозеф Геббельс визначив призначення таборів: "Перетворити антисоціальних членів суспільства у корисних членів за допомогою таких гуманних методів, які тільки можливі". Насправді це були страшні катування і тортури, що перетворилися на масові вбивства. І в гітлерівській Німеччині, і в сталінському СРСР метою було шляхом залякування тримати в покорі власні суспільства, консолідувати їх, знищуючи не тільки всіх, хто не погоджувався зі станом речей, а й людей, які виявляли цілковиту лояльність до влади.

Обидві держави перебували у тяжкому економічному стані, що потребувало прискореної модернізації заради зміцнення позицій влади. Зрушити змучених людей на тяжку працю заради цього тільки ентузіазм не міг. Комбінуючи пропаганду, терор і примус, чотири тоталітарні диктатори XX ст. - Беніто Муссоліні, Адольф Гітлер, Йосип Сталін і Мао Цзедун здобули більше влади, ніж будь-які володарі у світовій історії. Проте вони б не втрималися при владі без масових підтримки й конформізму. Така підтримка залежала не тільки від харизматичності лідера, тодішніх промислово-технічних можливостей, їй сприяли зміни масової соціально-політичної свідомості, пов'язані з виникненням "людини маси", а також масової негативної маргінальності, тобто коли значна чисельність людей втрачає звичайний лад життя, виявляється вибитою зі звичних соціальних чарунок внаслідок кризи, війни, революції та ін. Вони згодні на "сильну руку", яка забезпечить їм гарантований прожитковий мінімум. Вони погоджуються на обмеження своїх демократичних прав і свобод. Деякі сучасні російські аналітики і науковці, зокрема президент Російського державного гуманітарного університету, доктор історичних наук Юрій Афанасьєв занепокоєний процесами реабілітації сталінізму в Росії нині. На їх думку, ресталінізація в Росії, яка виявляється у зростанні сталіністських настроїв, зумовлена тим, що багато громадян опинилося у злиденності в умовах дикого капіталізму. Це викликає у них обурення і ностальгію за часами тоталітаризму, радянською системою, в якій панували брехня і трагічний самообман.

Один із найбільш глибоких критиків комунізму - американський політолог Збіґнев Бжезинський - так зазначав: "Феномен комунізму - це історична трагедія. Породжений нетерплячим ідеалізмом, котрий відкидав несправедливість існуючого порядку речей, він прагнув до кращого і гуманнішого суспільства, проте призвів до масового гноблення. Він оптимістично віддзеркалював віру в силу розуму, здатного створити сучасне суспільство. В ім'я морально мотивованої соціальної інженерії він мобілізував найпотужніші почуття - любов до людства і ненависть до гноблення. Таким чином, йому вдалося захопити найяскравіші розуми й найбільш ідеалістичні душі, проте він призвів до найжахливіших злочинів нашого, і не тільки нашого сторіччя".

Нині ідеї комунізму не пішли у минуле, а зберігають свою привабливість. їх магнетизм дозволяється порівняти з магнетизмом великих релігій. Комуністична ідея може захопити людину повністю. Проте її вплив на історію людства нема з чим порівняти. Емоційно вона особливо сильно впливала і впливає на знедолених, оскільки виправдовувала безжальне насильство над експлуататорами, давала змогу насолодитися їх утиском, навіть загибеллю. Історія Радянського Союзу цілковито це підтверджує. Психологічно ця ідея вказувала на джерело усіх них - приватну власність, скасування якої начебто мало призвести до справедливості та досконалості людської природи. Така обіцянка, наче віра, пробуджувала сподівання в серцях мільйонів людей. Інтелектуально ця ідея сприймалася як система мислення, що може доступно пояснити минуле і майбутнє, динаміку економічного й соціального розвитку, функціонування виробництва, соціальну мотивацію тощо. Завжди ставало "зрозумілішим", а життя згідно - легшим.

Люди - хто щиро, а хто тільки робив вигляд - вірили, що "Наше дело - правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами". Що життя рухається від хорошого до кращого, що труднощі тимчасові, а рух відбувається до щасливого майбутнього, де "усі блага поллються повним потоком" і кожен матиме "за потребами". У переважної більшості населення Радянського Союзу була "ясність буття" і "впевненість у завтрашньому дні" - гарантованому прожитковому мінімумі, про котрий подбає держава. Багато хто був нездатен бачити правду, багато хто погоджувався бути обдуреним.

Звичайно, бажаної повної одностайності радянська влада так і не досягла. Настрої значною мірою залежали від таких факторів, як:

- соціальна належність (робітники, селяни, номенклатурна бюрократія, технічна і творча інтелігенція, інші верстви мали свої відмінності у світосприйнятті й самоусвідомленні);

- прямий чи опосередкований вплив релігії, що раніше домінувала на через те чи іншому просторі (православ'я, протестантизм, католицизм, іслам, буддизм, язичництво);

- час і шлях приєднання до Радянського Союзу (суттєва відмінність, наприклад, поміж настроями прибалтів і білорусів, українців і туркменів та ін.).

І завжди-таки, як потрібно розглядати ті настрої, які переважали у радянському суспільстві, особливо періоду "розвиненого соціалізму"? Як позитив чи як негатив? Важко дати однозначну відповідь. Уходячи від одномірного - тоталітарного - мислення, аналізуючи будь-яке явище, слід намагатися подивитися на нього з різних сторін, бачачи як "плюси", так і "мінуси". З дистанції минулих років варто спробувати оцінити, що хорошого і що поганого дав СРСР людям, які жили у ньому.

← Предыдущая страница | Следующая страница →