Поделиться Поделиться

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно дозволяється назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених із метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини в 60–80-х pp. XVIII ст. викликала протест серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул неохоче визнавалися Санкт-Петербургом. До того ж, українська шляхта користувалась ширшими привілеями, ніж російські дворяни. Так, шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх маєтки не підлягали державній конфіскації, їх могли судити лише такі, як вони. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Визначними провідниками шляхти стали Григорій Полетика і Василь Капніст. Останній за дорученням групи козацької старшини в 1791 р. виїхав із таємною місією до Берліна, щоби викласти відповідний план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави. Більшість української верхівки, однак, не заходила у своїх поглядах так далеко.

У середині 80-х років XVIII ст. опозиційні настрої козацької старшини згасають. Російська влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. Катерина II підписала "Жалувану грамоту дворянству". Домігшись задоволення своїх привілеїв, українська козацька старшина опинилася перед проблемою надання дворянських титулів. Перепони російської влади у визнанні колишньої служби в гетьманських інстанціях як достатньої підстави для надання дворянського титулу зумовило інтерес серед старшини до історії. Це, у свою чергу, дало поштовх до національного відродження на Лівобережжі. За винятком того, українські патріоти намагалися зберегти місцеву правову систему, засновану на Литовському статуті та магдебурзькому праві, а також прагнули відновити козацьке військо.

Уже перші історичні дослідження з історії краю з'явилися у 70-ті pp. XVIII а.: "Зібрання історичне" (1770 р.) С. Лукомського, "Короткий літопис Малої Росії" (1777 р.) В. Рубана, "Літописне повіствування про Малу Росію" (1785–1786 pp.) О. Рігельмана та ін. Хоча дані твори мали недоліки, уже сама їх поява змушувала замислитися, що український народ має власну історію і самобутню культуру. Копітка праця перших дослідників відіграла значну роль у розвитку наукових досліджень української історії. На початку XIX ст. з'являються досконаліші узагальнюючі праці. Серед них дозволяється виділити "Історію Русів".

"Історія Русів", власне, не наукова праця, а політичний трактат, котрий відбивав політичні настрої прихильників відновлення автономії України. У той же час "Історію Русів" дозволяється назвати першою політичною історією України. Дата створення та автор її залишаються невідомими. Книга мала виразно антипольське і антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави. Трактат закликав до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією українському народові, проте ні на мить не ставив під сумнів право російського імператора управляти Україною.

Першою узагальнюючою працею з історії України стала праця Д. Бантиш- Каменського "Історія Малої Росії".

За винятком автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні й політичні теорії. Французька революція створила нову модель нації (незалежно від суспільної верстви, усі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу.

Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. в Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М. Цертелєв. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених М. Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна та ін.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 р., у 20-30-х pp. XIX ст. діяв літературний гурток, котрий відіграв важливу роль у розвитку нової української літератури.

Душею гуртка був філолог і. Срезнєвський. У 1831 р. він видав "Український альманах" – збірник народних пісень та оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 pp. – шість випусків "Запорожской старины". І. Срезнєвський став провідником ідей слов'янської єдності.

Романтичний напрям в українській літературі аж до ЗО–40-х років XIX ст. співіснував із класицизмом. Це добре помітно на прикладі творчості І. Котляревського. Поема "Енеїда" (1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п'єса "Наталка Полтавка" – романтизму.

Поряд із активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з'являються перші фахові історичні праці – "История Малой России" (1822 р.) Д. Бантиш-Каменського та "История Малороссии" М. Маркевича.

Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча даний літературно- науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.

← Предыдущая страница | Следующая страница →