Поделиться Поделиться

Суспільно-політичні процеси у Великому князівстві Литовсько-Руському в ЗО-7в-ті роки XV ст

Загадкова смерть князя Вітовта у 1430 р. стала початком важливих політичних бродінь у державі, що були визначальними в наступні десятиліття. Насамперед литовська та руська знать Великого князівства Литовського, нехтуючи попередніми унійними постановами з Польським королівством, без узгодження з королем як своїм верховним сувереном на з'їзді у Вільно одностайно обрала наступником Вітовта князя Свидриґайла, наймолодшого сина великого князя Ольгерда Ґедиміновича і його другої дружини княгині Уляни Тверської.

Обранню на великокнязівський престол у житті Свидриґайла передувала череда авантюрних акцій, переслідувань з боку свого суперника, князя Вітовта, втеч за кордон, довготривалих ув'язнень і коротко плинних порозумінь з опонентами. Аби нейтралізувати підривну діяльність Свидриґайла при дворах імператора Священної Римської імперії та угорського короля, спрямовану на пошук союзників у боротьбі з Ягайлом і Вітовтом, останні в 1420 р. запропонували опонентові вкотре спробувати себе в якості удільного князя на Сіверщині. Саме тут десять років по через те і застала його звістка про смерть Вітовта.

Щойно посівши великокнязівський стіл, Свидригайлу довелось відразу ж вступити у збройний конфлікт з польським королем Ягайлом. Його причиною стала спроба Яґайла влітку 1431 р. підпорядкувати собі землі Західного Поділля. У відповідь великий князь віддав наказ про блокування короля Яґайла у Вільно. Влітку наступного року король повів війська на Волинь. Протримавши Свидриґайла під Луцьком у п'ятитижневій облозі, Ягайло так і не зумів оволодіти ним і був змушений запропонувати компромісний варіант вирішення питання - перемир'я та накладення мораторію на вирішення територіальної суперечки за Західне Поділля.

Не з меншими проблемами довелося зіткнутися Свидригайлові і всередині Литви, у стосунках з литовською знаттю. Тут проблема крилася в через те, що князь також в роки правління Вітовта здобув славу послідовного противника його централізаторської політики, опертої на піднесення позицій литовської католицької знаті. Така лінія поведінки Свидриґайла, зрозуміло, принесла йому шану та підтримку православного населення українських і білоруських земель, незважаючи на те, що сам князь був хрещений за католицьким обрядом. Ставши великим князем, Свидригайло свідомо порушував один з артикулів Городельської унії відносно виняткового права римо-католиків посідати вищі державні посади та воєводські уряди, натомість оточуючи себе прибічниками-русинами. Такими діями він дуже швидко налаштував проти себе литовську знать, у середовищі якої визрів задум насильницького відсторонення Свидриґайла від влади.

В ніч на 1 вересня 1432 р. змовники вчинили напад на резиденцію Свидриґайла в Ошм'янах. 1 хоч князеві вдалося порятувати власне життя втечею до Полоцька, влада в державі перейшла до його суперника - князя Сигізмунда Кейстутовича, молодшого брата князя Вітовта.

Владу Сигізмунда визнало населення Вільно, Троків, Ковна, Городні, силою було підпорядковане Берестя. А ось Україна, а також Вітебська та Смоленська землі залишилися вірними Свидригайлові. У князівстві розпочалася громадянська війна.

Головною опорою князя Свидриґайла в цій війні були переважно представники православних князівських родин та військового люду Волині, Київщини й Чернігово-Сіверщини. Князь Сигізмунд опирався насамперед на середню литовську знать, що хрестилася за католицьким обрядом.

Війна з перемінним успіхом точилася упродовж 1432-1433 pp., аж поки в 1434 р. Сиґізмунду не поталанило осягнути важливої політичної перемоги - проголосивши привілеєм від 6 травня зрівняння в правах православних русинів і католиків-литовців, він тим самим знеохотив багатьох прибічників Свидриґайла до продовження боротьби. Особливо помітною була втрата Свидриґайлом підтримки на білоруських землях.

Швидко втрачаючи позиції, Свидригайло вирішив дати своїм супротивникам генеральний бій. Проте в битві, що відбулася 1 вересня 1435 р. на річці Святій, щастя було на боці його опонента. У битві полягло чимало війська Свидриґайла, в через те числі загинуло 13 руських князів, а також 42 потрапили в полон.

Після даної поразки союзники Свидриґайла, німецькі рицарі, відступили від нього та визнали володарем Литви Сиґізмунда Кейстутовича. Князь Свидригайло ж був змушений шукати порятунку спочатку в Полоцьку, а згодом у Вітебську та Києві. Утім, кипуча енергія князя дала йому змогу, опираючись лише на військовий люд Чернігово-Сіверщини, здійснити успішний похід на Поділля, а по через те утвердитися на Волині, куди його закликала місцева знать.

Черговий стрімкий перелом у житті Свидриґайла настав у 1440 р., коли від рук змовників у замку в Троках загинув Сиґізмунд Кейстутович. Після його смерті надії на посідання трону, за винятком Свидриґайла, мав син загиблого Михалко, а також тодішній польський король Владислав Яґайлович Варненьчик, син Яґайла та Ядвіги. Проте Рада Панів Великого князівства 29 червня 1440 р. великим князем литовським обрала, навіть без узгодження з польським королем як своїм сувереном, його молодшого брата - неповнолітнього Казимира Яґайлович а (Ягеллончика).

Прихід до влади Казимира Ягеллончика та осіб, що стояли за неповнолітнім правителем, знаменувався поступовим внутрішнім замиренням Великого князівства Литовського. Після довгих років конфліктів і громадянської війни в державі настав час стабілізації та зміцнення великокнязівської влади. Багато в через що цьому послужилися кроки нового володаря відносно гарантування самоврядування окремим частинам князівства. Так, привілеї на збереження місцевих традицій і гарантування автономії було відправлено до Смоленська та в Жамойтію. Правління Київською землею було повернуто князеві Олелькові, молодшому сину Володимира Ольгердовича, від котрого її було відібрано також Вітовтом. Тоді ж було віднайдено соломонове рішення й відносно замирення з непоступливим Свидриґайлом. За ним було визнано номінальний пожиттєвий титул великого князя, щоправда, фактична влада поширювалась лише на Луцький уділ у Волинській землі.

Важливою передумовою консолідації вищих суспільних груп стало видання в 1447 р. загальнодержавного адресованого підданим "Великого князівства Литовського, Руського і Жамойського" - привілею, котрий гарантував права нобілітету князям, панам і дрібному боярству, незалежно від їх віросповідання. За цим привілеєм знать отримувала гарантії недоторканості від арешту та ув'язнення без вироку суду, не відчуженості спадкових земель, права вільного виїзду за кордон, патримоніальної судової юрисдикції над селянами і міщанами, котрі мешкали в їх володіннях, тощо.

За своїм значенням привілей Казимира Ягеллончика 1447 р. дослідники порівнювали з Кошицьким привілеєм польської шляхти 1374 р., котрий поклав початок становленню шляхетської демократії та парламентаризму в Польській Короні.

Самостійне, не узгоджене з польським королем обрання великого князя литовського влітку 1440 р. фактично перекреслювало персональну унію з Короною Польською. З цього часу дві держави існують як абсолютно автономні один від одного політичні організми. Проте в 1444 р. сталася подія, яка знову зробила актуальною проблему польсько-литовської унії. Цього року в битві під Варною пропав безвісти тодішній польський король, старший брат Казимира Ягеллончика Владислав. На перші пропозиції поляків відносно обіймання молодшим з Ягеллонів королівського трону у Кракові литовські Пани радні відповіли відмовою, не воліючи більше бути інкорпорованими до складу Польщі. Проте у 1447 р. компроміс було знайдено в через те, що проголошення Казимира польським королем мало відбутися на умовах персональної унії, без інкорпорації чи підпорядкування Литви Короні Польській.

Згодом, у 1448 і 1451 році., поляки наполягали на відновленні чинності правових норм Кревського акту, проте це наражалося на рішучий спротив литовсько-руських панів.

Тим часом на Волині, де правив проголошений в 1440 р. по життєво номінальним великим князем литовським Свидригайло, спостерігаються процеси автономізації суспільного життя. Волинській знаті вдається закласти достатньо міцне підґрунтя місцевого політичного регіоналізму, щоби забезпечити його збереження попри всі несприятливі умови у наступні десятиліття і навіть століття. Головний колорит місцевого життя визначався наявністю тут крупних княжих землеволодінь, що були, по суті, екстериторіальні, тобто виступали своєрідними державами в державі. Такими мікродержавами в XV ст. були княжі володіння Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Сангушків, Чарторийських, Корецьких, Четвертинських.

Автономізація Волині в роки князювання Свидриґайла викликала невдоволення віденського уряду та також більшою мірою це обурювало польське керівництво. Під час хвороби Свидриґайла у вересні 1451 р. польські сенатори висунули перед Казимиром вимогу інкорпорувати Волинь, погрожуючи в разі відмови оволодіти нею силою зброї. Для того, аби не допустити переходу Волині до рук поляків, також за життя Свидриґайла віденське керівництво ввело військові гарнізони у волинські замки, унеможлививши тим самим вступ сюди поляків. Смерть лідера русинських автономістів 10 лютого 1452 р. була використана для ліквідації удільного статусу Волинського князівства.

Не набагато тривалішою виявилась й історія відновленого Казимиром Ягеллончиком удільного Київського князівства, яке в 1440 р. було передане нащадкам Володимира Ольгердовича як отчина. Упродовж наступних тридцяти років перебування на чолі Києва спочатку Олелька, а з 1455 р. його сина Семена - стало останніми десятиліттями князівської слави матері городів руських.

У роки княжіння Олелька та Семена було чимало зроблено для зміцнення обороноздатності Київського князівства, передовсім його захисту від набігів зі Степу. За наказом князів було укріплено порубіжні замки, зокрема такі, як: Брацлав, Канів, Черкаси, Звенигород, а також Любеч та Остер. Навколишні землі було заселено княжими воїнами-слугами, набраними як з числа місцевого, так і прийшлого населення - тюрків, литовців, німців, молдован та ін. Історики припускають, що саме в середині - другій половині XV ст. усталився й порядок організації так званих польових сторож, тобто регулярне чергування озброєних боярських загонів на пограниччі, особливо в місцях найбільш вірогідного татарського вторгнення.

Спираючись на місцеву знать, що в більшості своїй також служила Володимирові Ольгердовичу, вже в роки князювання Олелька Володимировича вдалося успішно розбудувати військову, адміністративну, судову і фіскальну владу та досягти значної автономії від центральних віденських владних структур. Також більш довершеного вигляду ця модель набула в роки князювання його сина, котрого одна молдовська хроніка під 1463 р. вшановувала князя Семена Олельковича титулом царя київського.

Зміцнення позицій Олельковичів в Русі-Україні дає їм змогу дедалі гучніше заявляти про свої політичні претензії в межах усього Великого князівства Литовського. Переконливим виявом даної тенденції є висунення Семеном Олельковичсм своєї кандидатури на престол великого князя литовського у 1456 та 1461 р.

Проте передчасна смерть Семена Олельковича в 1470 р. не лише завадила реалізувати владні політичні амбіції, а й знаменувала собою кінець автономії удільного Київського князівства. Логіка політичного розвитку Великого князівства, скерованого на його централізацію, робила недоречним збереження цього політико-державного рудименту. А через те по смерті Семена Олельковича, попри те, що були законні претенденти на успадкування отчини, центральний уряд, котрий прагнув будь-що обернути Київщину на звичайну провінцію, відмовився залишати владу в руках нащадків Олельковича та призначив намісником до Києва Мартина Гаштольда.

Призначення до Києва - серця Русі - людини, котра не лише була не князем, а й не русином, спровокувало обурення киян. Вони закрили перед Гаштольдом міські ворота та відмовилися його пускати в місто. Проте з часом опір киян було зламано. У 1471 р. намісник великого литовського князя таки вступив в управління Києвом і даний момент завершив князівську історію столичного міста та його землі.

← Предыдущая страница | Следующая страница →