Поделиться Поделиться

Прояви дисидентства.

Перші прояви цього руху зафіксовано наприкінці 60-х - на початку 60-х році., коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення, а Левка Лук'яненка - до смертної кари.

Наростання негараздів у суспільстві викликало посилення незадоволення в різних верствах населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів. На зміну відправленим до таборів у лавах правозахисників з'являлися нові представники української інтелігенції.

У вересні 1965 р. під час презентації у Київському кінотеатрі "Україна" фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція влади була блискавичною. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь" і з аспірантури Київського педінституту, В'ячеслава Чорновола звільнили з газети "Молода гвардія", Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

Проте це не збило хвилю протестів. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих, з виявом стурбованості про стан української культури звернулися до ЦК КП України та ЦК КПРС композитор П. Май-борода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов. Листи керівникам УРСР і СРСР були однією з найпоширеніших форм протесту в ті роки. Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції. Серед них, за винятком уже названих, - І. Світличний, М. Коцюбинська, 3. Франко, Є. Сверстюк, Б. Антоненко-Давидович, М. Брайчевський, В. Стус, А. Горська та багато інших.

Листи-протести йшли не лише з столиці України, проте й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано листа, котрий підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, що протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман "Собор". Не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, де б виникла "націоналістична небезпека". У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,6 роки суворого режиму. Відносно десятків інших - обмежилися тим, що звільнили з роботи, вигнали з партії, "проробили" в парткомах чи викликали в органи КДБ.

У роботі КДБ в другій половині 60-х році. з'являються нові моменти. У 1967 р. в його структурах створюється спеціальне "п'яте управління*', на яке поклали обов'язки боротися з "ідеологічними диверсіями", а по суті - з інакомисленням.

Проте інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти зросійщення. Приблизно в даний час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченкові в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоби критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоби події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком даної політики в Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоби залякати інших, влада вирішила судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по ній самій, викликавши також сильніші протести.

Своєму виступові проти тоталітарної системи дисиденти прагнули надати характеру масових дій. Це була також одна, найактивніша форма їхньої діяльності, якому влада вважала особливо небезпечною. Так, завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-х році.

було започатковано традицію - 22 травня вшановувати пам'ять Т. Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. На згадку про цю подію біля пам'ятника Шевченкові навпроти Київського університету щороку 22 травня збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Дані не-контрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію зокрема арешти учасників скорботних зібрань.

За таким сценарієм починалися і події 22 травня 1967 р., коли тисячна юрба зібралася біля монумента Кобзаря. Міліція розігнала учасників зібрання і заарештувала чотирьох із них. Обурені свавіллям, люди на пропозицію Н. Світличної і М. Плахотнюка - відомих дисидентів, поширювачів "самвидаву" - рушили до ЦК КП України з вимогою негайно звільнити заарештованих. Розгніваних людей не могли зупинити ні міліцейські кордони, ні бран-спойти. Демонстранти розійшлися лише тоді, коли заарештованих о третій годині ночі привезли до будинку ЦК і звільнили.

Новим чинником правозахисної діяльності став рух кримських татар. Він набув форми надсилання петицій до Москви з одним проханням - дозволити татарам повернутися на історичну батьківщину - в Крим, відновити національне і політичне рівноправ'я народів. У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника, генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримськотатарського народу. Справедливі вимоги кримських татар підтримали українські правозахисники. Подібні стосунки складалися й поміж українськими та європейськими дисидентами.

За винятком системи тюремно-табірних закладів, на захист тоталітарного режиму було кинуто каральну медицину. Найнебезпечніших державних "злочинців", яких було важко звинуватити в порушенні відповідних статей Кримінального кодексу, винахідливі радянські інквизитори стали ув'язнювати в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, якому було перетворено на справжню психіатричну в'язницю особливо жорстокого режиму. За винятком генерала Григоренка, котрий вперше був заарештований у 1964 р. і у цілому провів у божевільнях 6,5 років, жертвами тюремно-психічного терору стали Леонід Плющ,

Микола Плахотнюк, Зіновій Красівський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко, Микола Руденко та інші відомі дисиденти. Проте головний контингент спецлікарень становили маловідомі жертви режиму - релігійні дисиденти, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів тощо. їх загальна кількість обчислювалася сотнями.

Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст В'я-чеслав Чорновіл написав "Записки Чорновола" - збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції правосуддям з боку влади. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелестові й Щербицькому свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" - тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації в Україні. Валентин Мороз після арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду написав "Репортаж із заповідника ім. Беріг", емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоби не дати властям ізолювати дисидентів одне від одного й від суспільства, щоби інформувати світ про подробиці переслідувань у СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис "Український вісник". Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не вдалося запобігти проникненню їх на Захід. Там їх публікували й пропагували українські емігранти, що викликало в радянських властей занепокоєння й переляк.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвело до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965-1966 році. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

← Предыдущая страница | Следующая страница →