Поделиться Поделиться

Соціально-політична стабілізація та економічні перетворення (1994-2000)

Рік протистояння законодавчої та виконавчої влади в столиці мав згубні наслідки для економіки Росії. Рівень промислового виробництва за 1990-1993 році. знизився на 40 %. На великих промислових підприємствах працівникам виплачували заробітну плату з великим запізненням чи не виплачували взагалі, надаючи їм можливість самостійно торгувати виробленою продукцією. Заробітна плата в бюджетній сфері (медицина, освіта, наука, армія тощо) була відверто жебрацькою. Розвалювалася система соціальної допомоги, жалюгідні пенсії та інші види соціальної допомоги виплачувалися нерегулярно. Міське господарство перебувало у кризі і взимку в більшості міст звичним явищем стали відсутність опалення та періодичні відключення електроенергії. У великих промислових центрах і критично важливих для економіки країни регіонах владу прибрали до рук кримінальні елементи. Проте в європейській частині країни поступово зникало таке явище кінця 80-х років, як продовольчий і товарний дефіцит.

Таким становищем у країні скористалася опозиція, яка мала більшість у Державній думі й розцінила заклики президента Б. Єльцина на початку 1994 р. до стабілізації та національної злагоди як вияв слабкості влади. Опозиція спромоглася ухвалити в Думі постанову про амністію учасникам серпневого заколоту 1991 р. і подій травня та жовтня 1993 р., котрі незабаром вийшли на свободу. Тактика опозиції змінилася- коли раніше вона сподівалася на силові методи боротьби з владою, то віднині її головною метою стала парламентська боротьба і надії на дострокові вибори президента, оскільки у Б. Єльцина часто виявлялися ознаки хвороби. Саме через те опозиція взяла участь у підготовці запропонованого президентом Договору про суспільну злагоду, котрий всі політичні сили підписали 28 квітня 1994 р. Проте вже влітку мирне співіснування влади й опозиції припинилося. Депутати не дозволили скоротити видаткову частину бюджету, грошей не вистачало, а уряд, побоюючись інфляції, не увімкнув друкарський верстат. Незабаром стало зрозуміло, що приватизація не дала очікуваних результатів. Приватизовані трудовими колективами підприємства не запрацювали ефективно і не сплачували податки в державну казну, а брак вільних коштів не давав змоги закуповувати продовольство і сплачувати величезні відсотки за зовнішніми боргами. Ліберальна економічна система зумовила структурну перебудову виробництва, головною ознакою якої було позбавлення промислових підприємств державних інвестицій. Влітку прийняли рішення виставити підприємства на торги за їхньою ринковою вартістю. Однак приватні вітчизняні та зарубіжні інвестиції не наповнили державний бюджет і аукціони розпочалися лише з наступного року.

Ранній капіталізм в Росії мав особливості.

Широка ваучер-на приватизація у 1992-1994 році. перетворила більшість керівників і високопоставлених працівників колишніх державних підприємств на їхніх законних власники). Найбільшу вигоду отримав партійно-комсомольський корпус колишнього СРСР, через те що мав привілейований доступ до приватизації ключових промислових активів. Оскільки правила і процедури приватизації були розроблені пізніше, а вартість фондів підприємств не оцінювалась, розпродаж багатьох підприємств здійснювався поміж тими, хто присвоїв собі права це робити, і тими, хто мав обігові кошти. Часто останніми володіли вихідці з комсомольських структур, які до початку приватизації обслуговували фінансові потоки державних підприємств, перетворюючи безготівкові рублі на обігові у власних інтересах та інтересах керівників підприємств. Вони здійснювали обмін валюти і займалися імпортом промислових товарів, а також стали засновниками перших банків. Типовою схемою приватизації державних промислових підприємств були їх передача приватній особі за готівкові кошти (очевидно, і за неформальні платежі чи, іншими словами, за хабарі) і обіцянки великих інвестицій у розширення виробництва, яких ніхто не дотримувався. Саме так, наприклад, у 1994 р. банк "Менатеп" М. Хо-дорковського і П. Лебедєва приватизував підприємство "Апатит", заклавши основи майбутньої гігантської монополії ЮКОСу.

Приватизація відбувалася без належної законодавчої бази і за відсутності державних структур, котрі мали б захищати права власності, за непрацюючих арбітражних судів, за повного небажання і стимулювання правоохоронних органів захищати інтереси приватних власників. Розвиток ринків здійснювався в межах неформальних структур - професійних, етнічних, кримінальних тощо. Великі сегменти ринків контролювалися приватними силовими структурами, які керувалися в основному "поняттями", що побутували у кримінальному середовищі. Склалася тривожна ситуація, коли за відсутності обігових коштів у промислових підприємств величезні статки здобувалися за рахунок експортно-імпортних операцій, маніпуляції коштами з державного бюджету та численних посередницьких операцій. Більша частина приватного сектору працювала "в тіні", сплачуючи неформальні "податки" кримінальним силовим структурам і державним чиновникам.

Регіональні органи влади, скориставшись закликом Б. Єльцина "брати суверенітету стільки, скільки зможете проковтнути", припинили виплати до федерального бюджету і навіть почали розробляти власні конституції. Центральна влада була неспроможна не тільки проводити зрозумілу регуляторну політику за браку коштів, а й управляти територією країни. Діяльність президента і федерального уряду фактично зводилась до перерозподілу квот на розробку природних копалин і концесій, видачу дозволів на звільнення від податків і мита, а також спрямовувалась на отримання величезних кредитів від Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Світового банку з тим, щоби утримати економіку та країну від остаточного розвалу. Так, протягом 1993-1997 році. від МВФ було отримано 12 млрд дол. позики і зовнішній борг країни зріс до 140 млрд дол.

У 1995 р. кількість безробітних (за офіційною статистикою) досягла 6,4 млн осіб. Чисельність людей, зайнятих у промисловості, знизилась у 1992-1996 році. з 21,3 до 16,3 млн. Зате у торгівлі та сфері обслуговування їх кількість невпинно зростала - з 8,3 млн до 9,9 млн. На грань зубожіння була поставлена інтелігенція, яка під час горбачовської перебудови обстоювала переваги капіталістичного розвитку. Значна її частина виїхала за кордон. Наприклад, кількість зайнятих у сфері науки протягом 1992- 1996 році. зменшилася з 2,3 до 1,6 млн осіб. Це позначилося на культурному й інтелектуальному рівні та моральному стані суспільства. Досить відчутним стало майнове розшарування - 24,7 % населення мало прибуток, нижчий від прожиткового мінімуму.

На середину 90-х років XX ст. в результаті моральної деградації суспільства, поєднаної з відсутністю правової бази та паралізованою державою, сформувалися умови до появи "сильних акторів" і отримання надвисоких прибутків за допомогою хижацьких та агресивних засобів збагачення. Ключовими факторами первісного нагромадження капіталу стали організована сила та політичні зв'язки. Концентрація капіталів у межах невеликої групи осіб дала їм можливість впливати на всі сфери державного управління і президента. Успадкований від СРСР державний апарат унаслідок розбещення неформальними платежами підприємців, безконтрольної ренти від державної власності і контролю фінансових потоків був неспроможний справляти структурний вплив. Зрештою, новоспечені капіталісти ("нові росіяни" за популярним у суспільстві висловом) об'єдналися у конфронтуючі політико-еконо-мічні угруповування, кожне з яких складалося з власників великих активів у сфері фінансів, промисловості, засобів масової інформації (ЗМІ) та їхніх союзників - чиновників федеральних і регіональних органів управління.

Політичне та економічне становище таких угруповань також більше носилось у 1995-1997 році. З метою наповнення державного бюджету і створення фонду для ведення передвиборчої кампанії президента Б. Єльцина у 1996 р. були проведені так звані заставні аукціони. 29 великих державних промислових підприємств (серед них підприємства сировинних галузей з видобутку нафти, газу, алмазів, виробництва нікелю та алюмінію) передавалися приватним банкам за дуже незначні кошти. Передбачалося, що уряд отримає гроші, а державні підприємства - ефективного власника. Внаслідок даної процедури власники банків (В. Потанін, М. Ходорковський, А. Смоленський, В. Гусинський, Б. Березовсь-кий та ін.), пов'язані з представниками вищої влади, отримали найважливіші активи за цінами, які становили лише незначну частину їхньої ринкової вартості. Отримавши контроль над цими підприємствами, нові власники швидко стали найбагатшими людьми світу. Пізніше їх почали називати олігархами. Коли Б. Єльцина було переобрано, банкіри, котрі фінансували його кампанію, почали вимагати для себе посади в уряді та нові можливості для приватизації на пільгових умовах. Досить відверто про це висловився Б. Березовський на сторінках впливового у світі видання "Financial Times" 29 жовтня 1996 p.: "Ми вклали великі кошти у виборчу кампанію. Ми забезпечили перемогу Єльцина на виборах. Зараз ми маємо право претендувати на посади в уряді і скористатися наслідками нашої перемоги". На початку 1997 р. олігархи В. Потанін і Б. Березовський отримали очікувані посади. Перший став віце-прем'єром, а другий - секретарем Ради національної безпеки.

Таким чином, першими російськими олігархами були декілька осіб, котрі контролювали великі банки, промислові підприємства і засоби масової інформації. Ніхто з них не створював власних промислових об'єктів. Джерелом їхнього багатства та впливу став контроль над розподілом фінансів (фінансовими потоками) та інформаційним простором. їхнє майбутнє залежало лише від політичного впливу, котрий вони чи купували через відверті хабарі вищим урядовцям, чи отримували в обмін за надання інформаційних послуг тим самим державним чиновникам і політичним партіям через власні засоби масової інформації. Водночас вони вели жорстоку війну поміж собою за підприємства видобувної промисловості та інформаційний простір. Фінансова криза 1998 р. зруйнувала банківський бізнес олігархів. Вижили тільки ті біз-нес-групи, головні активи яких були у промисловій сфері.

Внутрішньополітична ситуація для президента Б. Єльцина ускладнювалася продовженням війни в Чечні і сильною опозицією. На парламентських виборах у грудні 1995 р. проурядова політична партія "Наш дім - Росія" на чолі з В. Чорномирдіним не змогла здобути перемоги і більшість місць в Державній Думі отримали комуністи (їх представник Г. Селезньов став головою Думи), партія "Яблуко" Г. Явлінського та Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) В. Жириновського, Проводити через Думу ліберальне законодавство стало практично неможливо, а верхня палата парламенту - Рада Федерації, яка складалася з губернаторів і голів законодавчих зборів суб'єктів федерації, блокувала прокомуністичні законопроекти Думи.

У другий термін правління Б. Єльцин намагався стабілізувати соціально-політичну систему країни і провести ліберальні економічні реформи, спираючись переважно на бюрократію та "молодих реформаторів" (А. Чубайс, Б. Нємцов, С. Кирієнко), котрі посіли ключові посади в уряді та намагалися обмежити вплив олігархів і зміцнити урядовий контроль над природними монополіями. Проте їхні позиції були вкрай вразливими, оскільки вони підтримували зв'язки з власними фінансово-промисловими групами, а таким чином, і пропоновані заходи були непослідовними. Це спричинило справжню інформаційну війну проти них у підконтрольних олігархам ЗМІ. До того ж "молоді реформатори" так і не подолали дефіциту державного бюджету і катастрофічна заборгованість із заробітної плати загрожувала численними робітничими страйками. Запропоноване прем'єр-міністром С. Кирієнком підвищення податків не знайшло підтримки в Думі, а звернення до МВФ за черговими мільярдними кредитами залишилося без відповіді, оскільки фінансова криза в Азії спрямувала міжнародну фінансову допомогу на більш перспективні ринки, зокрема Південної Кореї. У серпні 1998 р. прем'єр-міністр оголосив, що Росія не в змозі платити за зовнішніми позиками. Фінансова піраміда розвалилася і численні банки принили існування, що завдало сильного удару по населенню країни, більшість якого отримувала заробітну плату через банки. Рубль стрімко впав відносно долара, що зруйнувало середній та великий бізнес, орієнтований на банківську сферу.

Відправивши у відставку С. Кирієнка, В. Єльцин хаотично шукав нову кандидатуру на посаду прем'єр-міністра і спочатку запропонував кандидатуру Чорномирдіна, котрий не знайшов підтримки в Думі, а згодом - міністра закордонних справ Є. Прима-кова, близького до комуністів і поміркованого "антизахідника". Останній був прем'єр-міністром до травня 1999 р. і відзначився політичним демаршем відносно дій НАТО в колишній Югославії (це викликало бурхливу підтримку російського суспільства) та пасивністю в економічній сфері - економіка Росії виходила із кризи не завдяки діям Є. Примакова, а внаслідок його невтручання. Подорожчання долара знизило собівартість російської продукції та зробило її більш конкурентоспроможною на світових ринках. Після поступової стабілізації рубля російське виробництво із середини року почало відновлюватися.

Після нетривалого прем'єрства С. Степашина 9 серпня 1999 р. новим керівником російського уряду став Володимир Путін, директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) і маловідомий громадськості чиновник із Санкт-Петербурга. Головним завданням нового прем'єра стало розв'язання проблем Північного Кавказу, де в серпні загострилася ситуація в Дагестані, куди вторглися загони ісламських екстремістів на чолі з Ш. Басаєвим і Хаттабом, які захопили владу в двох гірських районах поблизу Чечні. За розпорядженням В. Путіна до Дагестану були введені регулярні російські війська, які відбили наступ чеченських загонів на Махачкалу. Незабаром Росією прокотилася хвиля терористичних актів, під час яких загинули сотні мирних жителів: у вересні вибухом було знищено багатоповерховий будинок і пролунав вибух у підземному комплексі "Манеж" у Москві, були знищені багатоповерхові будинки в Дагестані, у м. Волгодонськ. У жовтні 1999 р. почалася друга чеченська війна і російська армія після важких боїв за Грозний взимку 2000 р. витіснила чеченські військові формування в гори.

Політичне життя останніх місяців правління президента Б. Єльцина було позначене виборами до Думи у грудні 1999 р. Визначилися головні політичні сили, які боролися за голоси виборців: лівоцентристська опозиція, представлена блоком "Вітчизна - вся Росія" Є. Примакова і мера Москви Ю. Лужкова; про-президентський блок "Єдність"; комуністи; Союз правих сил; ліберальні демократи В. Жириновського і "Яблуко" Г. Явлінського. Однак і цього разу "партія влади" не отримала бажаного успіху.

Більшість у Думі здобули прибічники ліберального курсу. Це стало наслідком внутрішньої політики Єльцина, якому сучасні російські дослідники визначають як "виборне самодержавство" чи "авторитарну децентралізацію". 31 грудня 1999 р. Єльцин подав у відставку і призначив своїм наступником В. Путіна.

Протягом 90-хроків XX ст. у Російській Федерації було остаточно зламано радянську політичну систему і командно-адміністративну економіку. Соціально-політичні та економічні зміни супроводжувалися соціальними катаклізмами, зниженням реального життєвого рівня населення, виокремленням нечисленної нової верстви заможних людей, які в умовах безконтрольної та несправедливої приватизації потужного економічного потенціалу колишнього СРСР перетворилися на багатих капіталістів-олігархів. Бюрократично-олігархічна верхівка суспільства справляла значний вплив на керівництво держави, а слабо контрольована центром регіональна влада зосередила зусилля на задоволенні власних і місцевих інтересів, що позначилося на економічному становищі країни. Регіональний сепаратизм, найвищим виявом якого були чеченські війни, дестабілізував внутрішньополітичну ситуацію в країні. В таких умовах соціально-політична стабілізація була примарною.

← Предыдущая страница | Следующая страница →